Удар відплати. Коли?

Згодні. Але «москва» — то було у квітні, а по ТРЦ в Кременчуку ворог влупив нещодавно, вбивши та скалічивши десятки українців. Тобто відповісти ми мали б не пізніше, ніж сьогодні. Звісно, на дзеркальну відплату ми не підемо — не бити ж українським воїнам по дитсадках у Бєлгороді…

Багато «гарячих голів» кажуть, що непогано було б шарахнути по Кримському мосту.

«А скільки разів росіяни своїми «високоточними» ракетами били по нещасному мосту через Дністровський лиман? — нагадує військовий експерт. — А хтось задумувався, скільки нам потрібно ракет, щоб серйозно уразити Кримський міст? Відправляти туди авіацію? А там щільність ворожої ППО зашкалює. І все це 24/7».

ДРГ? А як вони донесуть туди стільки вибухівки?

А якщо говорити про нашу територію, де точаться бої? Це міг би бути вихід для проголошення відплати. Але тоді це в першу чергу буде питання комунікації наших оборонних відомств з українцями. Мабуть, тут можна поправити ситуацію, та наразі вона невтішна: наші речники продовжують читати із суфлера дерев’яними голосами незрозумілі загалу «бюрократизми» на кшталт «війська рф здійснили ведення обстрілу» і тому подібне. Уявіть, що вони в подібній стилістиці щось говоритимуть про відплату ворогові…

«Нам треба бити по ворожих складах палива, з боєкомплектом. Якщо можемо дотягнутися до військових кораблів — супер. Вдаримо по командних пунктах, які знаходяться в глибокому тилу, — це також непогано, — наголошує пан Ступак. — Знищити якогось полковника або генерала — це вкрай деморалізуючий фактор для російських військових, які перейматимуться питанням: якщо ЗСУ таких «шишок» змогли вбити, то що чекає на мене, звичайного солдата?».

Ок. Але чому б не сказати, що це вам за Кременчук, а це — за Краматорськ? Адже тил також воює, і треба дбати про морально-психологічний стан людей у тилу.

Ну, добре. А як усе-таки щодо території ворога? Не будемо поки що про столиці. А Бєлгород, Воронеж, те ж Міллерово, звідки літають бомбити Україну рашистські покидьки? Союзники забороняють ЗСУ використовувати надану ними техніку для ударів по території агресора. Взагалі-то дивна якась війна... Але ж у нас могли би бути власні засоби відповідної дальності.

«Україна має низку перспективних напрацювань і навіть реалізованих проєктів. Наприклад, ракета «Вільха» для РСЗВ «Смерч», яка є далекобійною та високоточною. Дальність ураження цілі — до 130 км, а точність — відхилення до 5 метрів», — нагадує військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко.

Фактично «Вільха» не тільки нічим не поступалася американським реактивним боєприпасам М270 і М142, а й була б кращою за них за низкою параметрів.

«Однак повномасштабне вторгнення порушило плани щодо її серійного виробництва, — каже пан Коваленко. — Аналогічно і проєкт ОТРК «Грім-2» — із дальністю польоту до 300 км».

То як запустити це діло в серію в умовах війни?

«Наша територія під постійними обстрілами. Виробляти ті ж ракети на вже існуючих підприємствах — ризикована справа. Бо практично про всі ці підприємства знає ворог, — стверджує експерт з питань артилерійського зброї Петро П’ятаков. — Згадаймо про прильоти по цехах заводу «Артем» у Києві, по Київському бронетанковому й так далі. Якщо в росіян з’явиться інформація, що якесь українське підприємство відновлює випуск ракетного озброєння — тут же завдадуть удару».

Чи є вихід? За словами експертів, можна тимчасово перенести підприємства за кордон. Але тут є нюанси.

«Треба шукати країну, яка мала б потужності, подібні до українських. Або ж — передавати технології. Однак тут є і комерційна складова», — застерігає військовий експерт.

І все ж, Україні треба йти на такі видатки, кооперуватися з партнерами.

«Зараз не час бути жаднюгами — треба ділитися технологіями, бо це передусім у наших інтересах», — каже пан П’ятаков.

Іван Ступак також вважає, що Україна могла б налагодити разом з партнерами спільне виробництво ракет та іншого озброєння. Скажімо, реалізувати це на українсько-польському кордоні, під охороною польських систем ППО. Чи наважиться ворог вдарити по території НАТО? Від раші можна чекати чого завгодно, але у кремлі реально бояться 5-ї статті статуту Альянсу, що б вони не говорили і як би не вдавали із себе божевільних.

Як організувати такий проєкт? «Наприклад, Україна сплачує оренду земельної ділянки та покриває інші супутні витрати, як-от комуналку тощо. І — ділиться своїми технологіями», — додає пан Ступак.

Ще один варіант — дещо фантастичний на перший погляд — облаштувати на території України таємний підземний завод, приміром, десь у горах.

«Думаю, що достатньо швидко наші метробудівці змогли б вирити метрів так на 15—20 у глибину базу для такого об’є-кта. Потім — за допомогою інженерів та спеціалістів, скажімо, того ж КБ «Луч», перевезти та облаштувати там необхідне обладнання і запустити виробництво, — пропонує експерт Українського інституту майбутньо-го. — Звісно, надіятися на те,

що таємниця про такий завод на 100% збережеться — не варто. А тому необхідно забезпечити охорону цього об’єкта, в тому числі системами ППО. Гадаю, це можливо».

І в контексті завтрашнього дня видається можливим навіть більше.

«У нас чудові конструктори та інженери. І вони мають напрацювання в багатьох високотехнологічних сферах оборони, зокрема і в ракетобудуванні, і в розробці радіоелектронних засобів розвідки, цілевказання, радіоелектронного придушення. І те, що після нашої Перемоги ніша, яку займала зброя ро-сійського виробництва на світових ринках, стає вільною — московія продемонструвала, що її продукція неякісна, неефективна і неконкурентна. І комусь треба цю нішу займати», — каже Павло Лакійчук.

Втім, і для того, щоб зруйнувати нашу військову промисловість, найближчого конкурента, ворог зробив усе можливе й неможливе... І ми повертаємося до удару відплати.

26 червня в газеті The Times з’явилася інформація про те, що українські спецпризначенці вдало здійснюють диверсії глибоко в російському тилу. Про конкретні випадки не повідомляється, але цілком можемо припустити, що деякі (принаймні) вибухи на ворожих складах зброї й нафтобазах пов’язані з діями нашого спецназу.

Тут ключове питання: чи маємо ми право говорити про конкретні випадки публічно?

«Сили спеціальних операцій, спеціальна розвідка — справді потужний інструмент. Теоретично можна відправити групу спецназу кудись у Ростовську область — знищити ворожі літаки на аеродромі умовного Міллерова чи далі запалити якийсь ворожий НПЗ», — розмірковує Павло Лакійчук.

На його думку, від того, що кілька сотень тисяч москалів залишаться без бензину десь у Сибіру, орки на Миколаївщині не зупиняться: «Ми цінуємо своїх воїнів і вдаємося до їхньої допомоги обережно і продумано».

«Наші ССО — одні з найкращих у світі. І за ступенем бойового досвіду не поступаються, а часом і перевершують багато іноземних підрозділів спеціального призначення. Але використання ССО у глибині території ворожої держави — це дуже високий ризик», — погоджується  Олександр Коваленко.

Серйозніше з цього приводу налаштований експерт New Geopolitics Research Network Ігор Левченко, який вважає, що для України ССО є одним із варіантів так званої «довгої руки»: «Думаю, що як мінімум у прикордонній зоні такий інструмент уже задіяно. Йому можуть ставитися різноманітні завдання: розвідка, вплив на логістику противника, проведення інших диверсій, враження важливих цілей — аеродромів, баз зберігання боєприпасів тощо. Але такий інструмент особливий. Як правило, діяльність таких структур не афішується військово-політичним керівництвом, аби не зашкодити, не дискредитувати ці сили і засоби».

«Наші ССО роблять такі речі… Але вважаю, що їхні заслуги не слід виводити в медійну площину, і наголошувати, що це зробили саме наші спецпризначенці. Хай краще залишаються в тіні, принаймні зараз, — каже Іван Ступак. — Це після війни про них та їхні подвиги книжки писатимуть і навіть Netflix або HBO приїдуть в Україну серіали знімати».

Військовий експерт також упевнений, що коли ми почнемо вираховувати і діставати, як це робив Ізраїль, військових злочинців прямо на території рф, ворожі спеслужби будуть у шоці: «Але ще в більшому шоці вони будуть тоді, коли їхні громадяни поставатимуть в Україні перед нашими судами. Вибухи на складах — це лише початок».

Переможемо!

Мирослав ЛІСКОВИЧ.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.