Переглядів: 658

«В своїй хаті своя й правда...»

Повномасштабна воєнна агресія росії проти України оживила процес дерусифікації, декомунізації та деколонізації наших міст і сіл. У Любашівській громаді триває активне обговорення перейменування 70 вулиць та провулків, назви яких пов’язані з російською імперією, її культурою та радянською спадщиною. Зміна чужих топонімів на наші, українські, закарбування на мапах імен заслужених людей та визначних подій є прерогативою депутатів селищної ради. Від їхньої виваженої позиції та мудрого рішення залежить повернення історичної пам’яті, вшанування славної минувшини, видатних особистостей, які свою працею та звитягою прославили наш край.

Пригадую, як на останньому минулорічному засіданні топонімічній комісії хтось із зали цинічно зауважив: навіщо щось перейменовувати, мовляв, прийде нова влада — і доведеться знову все міняти. В результаті в населених пунктах з’явилися нейтральні назви вулиць, з ботанічним, квітковим забарвленням. На кшталт Бузкової. Начебто там мешкають не люди, а метелики. Якщо так триватиме й надалі, то назавжди залишатимемося такими, хто не відає, звідки ми і хто ми.

Безумовно, дерусифікація й декомунізація є своєчасними процесами, і вони мають проходити цивілізовано. До цього потрібно підходити зважено, відповідально, спираючись на нашу історію і наше героїчне сьогодення. А, стираючи маркери ворожої культури, не перестаратися.

Скажімо, на мою думку, слід залишити у назвах вулиць імена Гоголя і Чехова. Цих світових письменників українського походження росіяни просто привласнили.

Варто нагадати, що Микола Васильович Гоголь був найвизначнішим літератором тодішньої імперії з представників її «української школи». Своєю творчістю він справив колосальний вплив на українську культуру, літературу. Був затятим етнографом і збирачем українського фольклору. Відлуння Гоголя вчувається у спадку Олександра Довженка (який, до речі, перед Другою світовою війною вже збирався знімати «Тараса Бульбу»), у творах Миколи Хвильового, Юрія Яновського, навіть Остапа Вишні. Його Тарас Бульба багато що визначив в українській національній свідомості. Гоголь і російську літературу «перевернув» саме через те, що був у ній іншим. Свої знамениті твори хоча й писав по-російськи, проте з виразним українським акцентом. Тому він — частина нашої культурної спадщини. Вивчення його творчості вже перенесено до навчальних програм з української літератури. Дещо з його спадщини переклав українською знаний сучасний письменник Юрій Винничук.

Щодо Антона Павловича Чехова, то це також класик світової літератури, який жив і творив у тодішній російській імперії. За походженням українець, він знаходив натхнення саме в рідній неньці-Україні. Вона стала прихистком для його душі й наснагою для літературної праці. «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав Антон Чехов Агатангелу Кримському. А під час перепису 1897 року офіційно назвав себе українцем.

У творах «Степ», «Людина у футлярі», «Іменинники» та інших письменник відобразив людей і природу України. Захоплювався «Кобзарем» Т. Шевченка, знав і високо цінував творчість І. Котляревського, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, діячів українського театру М. Садовського і М. Заньковецьку, інших наших корифеїв.

Хіба це не вагомий аргумент, щоб вулиці Гоголя і Чехова залишилися?!

А до них потрібно додати ще й вулицю Івана Котляревського (1769—1838) — українського письменника, військового (стояв зі своїм полком у Балті), громадського діяча. Його поема «Енеїда» (1798), п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування української літературної мови.

Стосовно вулиці, названої на честь радянського барда Володимира Висоцького, то вона також має право «на життя». Хоча б тому, що цей поет і співак своєю творчістю затято боровся з радянщиною і був фактично дисидентом. Корінням він також з України. У Києві мешкала його рідна бабуся Дарина Семененко, до якої він часто приїздив з Москви у гості і яка дуже любила онука й підтримувала у прагненні стати актором. Висоцький ніколи не забував, звідки родом його предки, і регулярно навідувався в Україну. Наприкінці 1950-х часто бував у Києві, оскільки тут, у театрі імені Лесі Українки, грала його наречена і майбутня перша дружина Ізольда Жукова. Потім, коли досяг народного визнання, відвідував з театральними гастролями і концертами Київ, Донецьк, Одесу, Суми, Полтаву, Кременчук... У 1977—1978 роках виступав у 16 містах України. Зустрічався із Сергієм Параджановим, Лесем Танюком, Олександром Білашем, Валерієм Лобановським. Режисер Лесь Танюк написав у своєму щоденнику: «З Висоцьким працювали, він навіть приносив декілька текстів. Але їх, як він казав, ще «треба робить» (це був не єдиний його українізм)». На Одеській кіностудії Володимир Висоцький знявся у фільмах «Вертикаль», «Короткі зустрічі», «Небезпечні гастролі», «Білий вибух» і, звісно, у знаменитому серіалі «Місце зустрічі змінити не можна». Україна також добре пам’ятає Висоцького. У багатьох містах йому встановлені пам’ятники, меморіальні дошки, на його честь названі бульвари, вулиці й провулки.

А ось вулицю Черняховського варто переназвати на Черняхівську. У пам’ять про племена черняхівської культури (II-IV ст. н. е.), поселення яких були і в наших краях. У добу, коли наші степи обживали черняхи, формувалася етнічна територія українського народу.

На превеликий жаль, назви вулиць Любашівки дорадянського періоду не збереглися. Втім, відомо, що задовго до офіційно встановленої дати заснування нашого селища тут жили піддані Османської імперії: українці, турки, татари, волохи (молдавани), євреї, вірмени. Ця місцина була напрочуд сприятлива для ведення торгівлі та сільського господарства. Після російсько-турецької війни 1787—1792 ро-ків за контроль над українсь-

ким Причорномор’ям кацапи вперше окупували цю територію, навели свої порядки й намагалися стерти у місцевих людей історичну пам’ять, перетворивши їх на кріпаків. Старожили розповідали, що десь у ра-йоні нинішньої вулиці Южної колись було мусульманське кладовище. Отож було б непогано назвати її Турецькою. З огляду на нинішні події, коли Туреччина закрила Босфор для російської військової армади і всебічно підтримує наш народ у війні, вона має з’явитися на любашівській мапі.

Як і вулиця Степана Бандери. Ім’я ще до кінця не визнаного нашого національного героя ненависне в усій путінській імперії. Пам’ятаєте, як путінський посіпака кадиров думав, що Бандера ще живий, й обі-цяв за його голову велику винагороду?! Більше пів тисячі вулиць та площ у бага-тьох регіонах названі на честь Степана Бандери. А от на півдні України — жодної. Було б непогано першими в Причорномор’ї увічнити пам’ять про цього незламного борця за свободу і незалежність України.

Варто, як на мене, залишити у назві вулиці й ім’я російського композитора Миколи Глинки. Адже переливчасті мелодії українських пісень «Не щебечи, соловейко» і «Гуде вітер вельми в полі» написані саме ним. Колись, у розквіт творчості, Україна сповнила його багатьма яскравими враженнями, почуттями, натхненням. Тут він відшукав, а згодом успішно розвинув композиторські здібності Семена Гулака-Артемовського, який написав знамениту оперу «Запорожець за Дунаєм», що й досі не сходить зі світових сцен. Партію у ній часто виконує і наш земляк — оперний співак Василь Савенко, який популяризує українську пісню у Великобританії й інших країнах. Саме в Україні Глинка зустрів молоду дівчину Марію Задорожню, яка до кінця його життя залишалася вірним і близьким другом. Їй композитор присвятив знаменитий романс «Не спокушуй».

Якщо не вдасться зберегти назву вулиці Глинки, то її варто назвати іменем Миколи Леонтовича — українського композитора, хорового диригента, піаніста, педагога, збирача музичного фольклору, автора відомих хорових обробок українських народних пісень. Його «Щедрик» співають в усьому світі як різдвяну колядку.

Необхідно залишити вулицю Матросова, от тільки переназвати її в пам’ять про героя АТО, старшого розвідника 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» Вадима Матросова, який загинув у 2016-у.

Заслуговують увічнення пам’яті патріоти, які нині боронять країну від російської агресії. Тож у Любашівці та старостатах повинні з’явитися вулиці Полку «Азов», Чорнобаївська, Героїв Маріуполя, Героям Слава, Захисників України, Волонтерська тощо.

Ми ж не гірші за інші країни світу, де ще з березня стартувала акція з українізації топонімів Ukraine Street, що передбачає перейменування вулиць з посольствами та консульствами росії на назви, які асоціюються з Україною. На цей момент змінити назви вулиць планують десь у сотні столиць. У такий спосіб на планеті звеличують героїчну боротьбу України та українців за свободу й незалежність. Наприклад, у столиці Канади Оттаві невдовзі вулицю перейменують на честь Президента України Володимира Зеленського. У Гданську (Польща) депутати назвали на честь Маріуполя площу. Віднедавна вулиця Антоніяс у столиці Латвії, де також розташоване посольство країни-агресора, має назву Незалежності України, у Вільнюсі — Героїв України. У столиці Албанії Тирані росіянам доведеться працювати, жити та отримувати пошту за адресою: вул. Вільної України. У Празі, на вулиці Українських героїв, перейменували міст, який веде до посольства росії, назвавши його на честь сапера Одеської 35-ї окремої бригади морської піхоти, Героя України Віталія Скакуна. Мерія Таллінна погодила рішення про створення площі України. В усій Європі вулиці та майдани називають на честь українських героїв.

На знак солідарності з країнами-союзниками й у нас повинні з’явитися вулиці Польська, Британська, Чеська (наприклад, у Вишневому, заснованому переселенцями з Богемії), Варшавська тощо.

В історії України, зокрема й Одещини та Любашівщини, є достатньо діячів та героїв, гідних, щоб їхніми іменами назвали наші вулиці. Серед визначних козацьких полководців — Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Сірко, Петро Сагайдачний, Семен Палій. До речі, останній на річці Кодима розбив турецьке військо, яке сунуло грабувати центральну Україну в далекому 1693 році.

В Агафіївці вулицю Гагаріна варто перейменувати на честь патріарха Любомира Гузара, який десять літ очолював Українську греко-католицьку церкву. Щоправда, велич його постаті перевершує межі цієї церковної спільноти, бо він належить до найвизначніших моральних авторитетів загальнонаціонального масштабу. «Промисел Божий, який завжди полягає в тому, щоб робити добро. Головне слово — «робити». Тому що «добро» — це те, що проявляється тільки в дії на благо ближнього. Це стосується як повсякденних справ, так і влади», — стверджував Любомир Гузар, який свого часу бував в Агафіївці та Любашівці.

У сучасній топоніміці Одещини повинно залишитися ім’я визначного громадського діяча і публіциста, мецената української культури, видавця та агронома, землевласника з нашої Подільщини Євгена Чикаленка (1961—1929). Вислів менеджера українського руху «Легко любити Україну до глибини серця, значно важче — до глибини кишені» актуальний і зараз та співзвучний з меценатсько-волонтерською діяльністю наших аграріїв, які також не шкодують своїх статків, щоб допомогти ЗСУ.

Сотню літ тому боровся за волю і землю військовий діяч часів російсько-української війни 1918—1922 років, організатор антибільшовицького повстанського руху на Одещині, командир полку Чорних гайдамаків, ватажок «Чорноморського повстанського козацького війська» Семен Федорович Заболотний (1894—1922). Земляки поважали його за те, що він був серед ініціаторів справедливого розподілу між селянами колишніх поміщицьких земель.

У Троїцькому одну з вулиць варто назвати на честь меценатів і землевласників з роду Корбе — Василя Івановича і його сина Антона Васильовича. Перший, відставний військовий, у 1815 році звів місцевий храм, при якому і був похований. А лікар за професією Антон Корбе залишив по собі пам’ять як статський (пізніше — таємний) радник, меценат і філантроп Ананьївського повіту, в тому числі рідного села Святотроїцького.

Троїцьке — батьківщина знаної художниці Діни Михайлівни Фруміної (1914—2005). А ще тут жив і працював справжній патріот, непересічний поет, краєзнавець і педагог, творець історико-краєзнавчого музею в с. Бокове Іван Андрійович Кудлач (1960—2015). Обоє, безумовно, заслуговують на увічнення пам’яті про них.

У Бобрику Першому народився пейзажист, майстер жанрового живопису і портрета, заслужений художник України Альбін Ґавдзинський (1923—1014). Він — двоюрідний брат українського скульптора Аркадія Мацієвського (1931—2005), на честь якого у його рідному селі названо одну з вулиць. Тепер черга увічнити й народного митця Альбіна Станіславовича.

У Боківському старостаті, в селі Заплази, народився доктор філософських наук, професор, заслужений працівник культури України Євграф Каленикович Доломан (1928—2013). Можливо, земляки захочуть назвати його іменем провулок Гагаріна.

У селі Демидівка чекають перейменування вулиця і провулок Мічуріна. Сподіваюся, що таки переможе здоровий глузд (торік не вдалося), і вони, нарешті, отримають ім’я заслуженого діяча науки і техніки України, автора відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктора філологічних наук, члена Національної спілки письменників України, депутата Верховної Ради України I скликання Володимира Євгеновича Панченка (1954—2019). У Любашівці, на фасаді НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. — ліцей» (колишньої СШ №1), де він навчався, встановлено меморіальну дошку. Його іменем названі бібліотека і вулиця в Кропивницькому, де наш славний земляк плідно працював. Можливо, і в Одесі вшанують цю легендарну людину, адже саме тут він навчався і зростав як літератор, учений і громадський діяч.

Щодо вулиць і провулків Перемоги, то їх, на моє переконання, слід залишити, але з таким уточненням-поясненням: «Перемога над рашистами»…

У планах влади — демонтаж пам’ятників, що є уособленням більшовицької ідеології. Що-правда, знесення монумента комсомольцям у центрі Люба-шівки доведеться узгоджувати з Радою з питань дерусифікації, декомунізації та деколонізації, нещодавно створеною при Міністерстві культури та Інституті національної пам’яті. А от таблички з назвами старих вулиць, які багато літ висять на фасадах наших будинків, серп і молот у національних тонах, що прикрашають центральний в’їзд до колишньої нафтобази, можна прибрати безболісно.

Очищення громадського простору від радянсько-російського «накипу», а влучніше — топонімічну деколонізацію, варто провести так, щоб і сліду від нього не залишилося. Україна — для українців, для наших дітей та онуків!

Юрій ФЕДОРЧУК.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua