Не програймо на інформаційному фронті

Не треба, на мою думку, так багато розказувати і про характеристики зброї та шляхи її отримання — це прерогатива влади і контроль досвідчених, перевірених волонтерів. Бо коли у нас кажуть, що та чи інша зброя надійде через тиждень, то ворог посилює натиск, поки ми ще не отримали такої зброї. Посилює ракетні удари по тих напрямках, звідки, за словами горе-експертів, те озброєння начебто має до нас надходити. Найбільше, за моїми спостереженнями, ситуація загострюється там, де зізнаються, що з нашого боку воює один проти 20 росіян. Скажіть: як одна озброєна людина може відбиватися від двадцати, та ще й з гіршою зброєю (навіть уже з новітньою, переданою нашими західними партнерами)? Такий герой, на жаль, загине, навіть якщо встиге вбити десяток ворогів.

Це ж очевидно, що треба не ви-хвалятися такою самопожертвою, а оперативно надсилати підмогу. Не чекати, коли захисник загине. Не чекати, коли найкращих воїнів візьмуть в оточення, а потім — у полон. Не чекати, коли нова зброя сама себе покаже в бою... Особливо було б приємно слухати, що ця зброя виготовлена в Україні, що українці працюють день і ніч, щоб її зробити. Так було у роки Другої світової. А як нині?

Нам кожен день показують, скільки окупантів та їхньої зброї знешкоджено з початку масштабного нападу росії. Але про це чуємо і бачимо лише ми, а не росіяни. А треба, щоб кожен день наші безпілотники розкидати в росії і Білорусі листівки з цими цифрами. А ще розказувати в тих листівках, як путін не хоче забирати своїх убитих військових, як не квапиться обмінювати полонених, як знищував і знищує наші міста разом з їхніми цивільними мешканцями, як по-звірячому поводяться російські солдати. Усе це фіксується міжнародною комісією, і росіяни мають знати, що багато років виплачуватимуть Україні за зруйновані цивільні об’єкти і відповідатимуть за воєнні злочини.

Вочевидь, прості росіяни не знають, що їхню країну очікує після війни. Їхні «освободітєлі» забирали в квартирах українців пральні машинки, унітази, жіночу білизну та інші речі. Невже у «вєлікой» росії цього бракує? Що, усе тратять на війни?

Росіянам треба обов’язково нагадувати, що ми не збираємося нападати на їхню державу, а тільки хочемо повернути свої землі. Якщо ж вони продовжуватимуть зі своєї території обстрілювати наші будинки, то ми, теж не перетинаючи кордон, відповідатимемо пострілами по тих військових об’єктах, звідки стріляють по нас. Не ми починали цю війну. Зверху видно, хто перший куди стріляє. Викрутися перед судом — і кримінальним, і Всевишнього — не вдасться.

Такі листівки, вважаю, треба розкидати не тільки в росії та Білорусі, а й по всій окупованій території України. І в кожній листівці, окрім загального підсумку та щоденних втрат росіян, непогано було б оперативно показувати вирви від заборонених у світі авіабомб, за які загарбникам доведеться відповідати у міжнародному суді.

Нам не треба нічого перебільшувати — кожен злочин підтверджений доказами, які можна перевірити.

Перемога буде за нами!

Але нині Україна мусить подбати, щоб ми не програвали на інформаційному фронті.

Людмила НАДЄЄВА,
інженер-механік на пенсії.