Переглядів: 596

Люди з міста, якого вже нема...

Сьогодні в окупованому Маріуполі — гуманітарна катастрофа. Харчів нема. Допомогу видають лише непрацездатним — пенсіонерам, інвалідам. Ситуація з водою катастрофічна. Існує епідемічна загроза холери через безліч непохованих трупів…

Почалося масове знесення будинків, а чому — це одне із тих питань, на які неможливо отримати відповідь.

Виїхати з Маріуполя можна лише в бік росії, гуманітарні коридори в Україну закриті. Партизанські стежки, якими можна було вийти, контролюються «кадирівцями».

Щодня по 200—300 маріупольців вивозять у фільтраційні табори в росії. Організований маршрут лише в місто Нікольське, де відбувається процес депортації українців у далеку російську глибинку. Так діє рашистський план «денацифікації» українців…

Світлані вдалося вивезти своїх стареньких батьків із Маріуполя, і вона досі з жахом згадує те, що з ними відбувалося.

Мама — Неллі Костянтинівна, 1939 року народження, і батько, Василь Платонович, лежачий, інвалід І групи, 1941 року народження.

— Як усе починалося? — запитую її.

— Усе відбулося дуже швидко, — згадує Світлана. — Ми не могли повірити. Ми знали, що війна почалася, у місто привезли біженців з Волновахи та Сартани. В найближчому кінотеатрі був організований збір допомоги, і 28 лютого ми також приносили теплі речі та їжу. Ми чули з новин, що триває наступ, але не вірили, що наше місто зруйнують повністю. До останнього не могли собі таке уявити.

Коли перші потяги евакуйовували жителів, ми вирішили пересидіти: батько — лежачий інвалід і мама 1939 року. Тоді ми думали, що нас це не зачепить.

7 березня були змушені спуститися жити у підвал. У нашому будинку снаряд розірвався в сусідній квартирі, і ми зрозуміли, що наступний може бути нашим. Сусіди допомогли спустити батька в підвал, і ми більше не підіймалися.

Ми живемо близько від центру міста, на Зелінського, 23. Можете в інтернеті побачити, що залишилося від нашого будинку. Нас зачистили.

— Що це означає — зачистка?

— Вони зачищають район: працює артилерія, танки та автомати. Вони зачищають район — перевіряють кожну квартиру, кожен підвал, щоб переконатися, що нема українських солдатів.

— Скільки вас було у підвалі?

— Спочатку нас було 150 осіб. Але у багатьох були автомобілі, й тільки-но наставала тиша, наприклад, евакуювали турецьку делегацію, люди, користуючись моментом, виїжджали своїм транспортом у Мангуш, Володарське.

Коли ми виїжджали на початку квітня, у підвалі залишалося десятеро осіб.

— Як ви справлялися з побутом? Чи були світло, газ, вода?

— Світло виключили на початку березня, газ також після цього відключили. Ми ще жили у своїх квартирах, але готували їсти на вогнищі на вулицях. Воду зберігали у відрах, у ваннах. Коли вода закінчилася, брали її, де доведеться... Де польова кухня — ми ходили і просили воду. У приватному секторі люди відкривали ворота і дозволяли набрати води з колодязів…

Центри гуманітарної допомоги рашисти відкрили біля «Метро» — можна було постояти в черзі дві-три години, щоб отримати кілька баклажок води.

Окупанти шантажували тих, хто рятувався у бомбосховищах і підвалах: «Давайте нам цигарки, спиртне, а то ми бомбу в підвал кинемо!». Вони говорили: «Чого ви тут сидите? Ми думали, що ваше місто буде безлюдним, коли йшли його завойовувати!». — «Та ви ж не дали жодного «зеленого» коридору!» — відповідали маріупольці. — «Йдіть на «Метро», там автобуси стоять, щоб вивезти вас на росію»…

Зранку, коли ми готували їжу, бачили, як люди з дітьми, з рюкзаками йшли до «Метро», щоб евакуюватися, але багато хто з них не дійшов — залишився лежати по дорозі…

У нашому дворі три дні лежало тіло російського солдата. Потім його забрали… Ще наші нам сказали: якщо бачите тіло солдата — не підходьте, бо воно може бути заміноване, щоб, якщо за ним прийдуть, підірвалися також.

— Загалом скільки часу ви прожили у підвалі?

— 25 днів. Тільки виходили готувати гарячу їжу на мангалі. Продукти були. Багато сусідів, що виїхали, залишили нам ключі від квартир і дозволили брати борошно, воду, продукти...

Готували на всіх. Багато самотніх, старих у домі залишилося. Було 125 квартир. Спочатку готували їжу на весь під’їзд. Зварили борщу на всіх, розлили по тарілках, поїли. Потім нас ставало дедалі менше, і всі готували разом, на цілий будинок.

— Коли ви вирішили їхати?

— На момент виходу з підвалу ми не планували виїжджати зовсім. Кожен тримався за свою квартиру. Було житло, були наші речі. А потім наші квартири почали підпалювати. Наша квартира згоріла 27 березня. Ми намагалися гасити наші домівки. Вогонь перекидався з балкона на балкон, ширився каналіза-ційними стоками з пластику, який горить дуже добре. Ми у підвалі лише ловили вогняні краплі із стоків. Проводи, інтернет-кабелі, пластикові стелі — квартири горіли, як свічки.

Через дорогу був гуртожиток, де раніше жив мій син. Він виїхав з дівчиною до Німеччини. Я пішла подивитися, що там. Снаряд потрапив у перегородку між п’ятим і шостим поверхами. Знесло підлогу, і квартира впала на четвертий поверх. Ми відчинили двері, і я зрозуміла, що в Маріуполі мене більше нічого не тримає.

Почала дізнаватися, куди можемо виїхати. З Маріуполя ми рушили на Володарськ, потім — на Бердянськ приватним транспортом. У Бердянську чекали на «зелені» коридори, щоб потрапити в Україну — не в Крим, не в росію... Згодом зрозуміли, що ніяких «зелених» коридорів не буде. Взяли машину і добралися до Дніпра, де сіли на поїзд на Одесу.

— Як літні батьки перенесли все це?

— Мама пережила Другу сві-тову війну на Далекому Сході, і там було легше. А батько народився в Маріуполі у 1941-у і перші роки війни провів в окупації. Тут було голодно, але людей рятувало море, риба, яку вони ловили, продавали, харчувалися. Вперше мого батька поранили під час окупації Маріуполя у 1943-у — йому було два рочки. У них був будиночок біля морської гавані, і туди влучила бомба, яку скинула відома ро-сійська льотчиця. В стегно дитини потрапив осколок. Цілий рік він лежав у лікарні, все життя накульгував, і тепер, у старос-ті, зовсім не може ходити. Життя хлопчика почалося війною, пораненням, бомбардуванням, а у 80 років усе це йому доводиться переживати знову. Після перебування в підвалі у нього пролежні завбільшки з кулак. Не було можливості його помити, памперсів не було. Тепер обробляємо рани, лікуємо. Але він не хоче жити. Перестав їсти. Важить 56 кілограмів — раніше мав сто. Він не може пояснити, чому він не їсть. Батько шокований тим, що відбувається…

— Як ви тут влаштувалися?

— Ми живемо у друзів у Великій Долині. Вони згодні нас підтримувати й надалі. Мешкаємо у приватному будинку, зробили запаси води й харчів. Мені важко говорити про майбутнє — ми живемо одним днем.

— Що плануєте надалі?

— Дуже хочеться дочекатися кінця війни і тоді вже вирішувати. Ми сидимо і думаємо: хоч би вони не дійшли до Одеси! Чи відіб’ють Маріуполь? Чи буде там українська влада, чи ні? У нас було багато людей за «русскій мір», і мені сьогодні хочеться їх спитати: «Ну що, вас звільнили? Ви цього хотіли?». Звільнили хіба що від будинків, квартир, від майна, від міста, від рідних...

Наше місто було квітучим. В останні роки міська влада стільки зробила для маріупольців, як ніколи.

Найбільша втрата — житло і місто! Місто, в якому ми жили, яке любили, до якого звикли. Сьогодні від нашого міста і від нашого життя залишилися тільки руїни.

Де жити далі?
Як жити далі?

Ольга ФІЛІППОВА.

Розмова записана у рамках проєкту «Гуманітарний штаб хранителів часу»,
що реалізується ГО «ВСАД «ІТ-бабусі» за підтримки Forum ZFD та уряду Німеччини.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua