Війна ресурсів

Мається на увазі не ядерна війна, де шанси вціліти у демократів і людожерів рівні. Лідери країн «золотого мільярда» до життя і благополуччя своїх громадян (у тому числі солдатів) ставляться інакше, ніж вожді в москві, в Пекіні або в Тегерані.

І до військових дій третьої світової готуються інакше. Тобто реальні битви відтягують, як можуть, ідуть на компроміси з кремлем, щоб не дратувати агресора, щоб наступної зими німці спали в теплих квартирах, а французи не втрачали робочі місця.

Коли ворожими ракетами і снарядами руйнують наші міста, коли окупанти вбивають беззбройних громадян, а число біженців перевищує п’ять мільйонів, складно зважати на турботи Еммануеля Макрона або Олафа Шольца. І, тим біль-ше, Джозефа Байдена, зв’язаного по руках і ногах перспективою близьких проміжних виборів до Конгресу. Простіше образитися на повільні поставки зброї в Україну і на те, що обіцяні Вашингтоном РСЗВ не можуть дістати до москви.

Утім, ситуація змінюється. І ніхто в кремлі не помітить, як ракети з дальністю стрільби 30—70 км замінять на такі, що долетять до окупованого Севастополя, а то й до Кримського моста. Такі поставки, до речі, можуть і не знадобитися. Ракетами «Гарпун», що надійшли в Україну з Данії, на думку мі-ністра оборони Рєзнікова, вже сьогодні можна потопити весь чорноморський флот російської федерації і деблокувати західну частину Чорноморського узбережжя України.

Чому цього не відбувається, чому Херсонщина і частини Миколаївської та Запорізької областей залишаються під владою загарбників, відповісти складно. Але частина відповіді в тому, що масштабна операція щодо повного зачищення півдня України від окупантів вимагає воєнних дій з великою кількістю жертв серед військовослужбовців і мирного населення. Дозволити собі таке одночасно з кровопролитними боями на Донбасі наша держава не може. Так, Україна досі не є частиною «золотого мільярда», але на жертви зважає і громадян своїх, по можливості, береже. На відміну від ворогів, де не тільки техніка, а й особовий склад військ — витратний матеріал. Не більше.

Що буде після перемоги

Писати про те, наскільки близька перемога України у нинішній війні, я б не ризикнув. Хоча б тому, що не зрозуміло, що саме вважати нашою перемогою. Повернення до позицій «до 24 лютого» ймовірне. Але в тилу залишиться зруйнована економіка, ба більше — зруйнована країна з п’ятьма мільйонами біженців за кордоном і півтора мільйонами внутрішньо переміщених громадян, у яких ні кола, ні двору. Навіть за допомогою заморожених на Заході трьохсот мільярдів доларів рашистів вдихнути життя в руїни буде непросто. А дати старт розвитку країни — ще важче. Особливо, якщо цей старт — справа українських політиків.

До перемоги ще далеко, а наші політики взялися за з’ясування стосунків між собою, не соромлячись методів і не зважаючи на законодавство. На час війни влада начебто негласно домовилася не атакувати опозицію без необхідності. Але не втрималася і буквально зірвалася з ланцюга. У кращих тради-ціях телефонного права україн-ським прикордонникам «зверху» невідомо ким була спущена команда не випускати за кордон лідера парламентської партії «Європейська солідарність», п’ятого президента України Петра Порошенка.

Попри два оформлених у Верховній Раді відрядження (у Вільнюс — на саміт Парламентської асамблеї НАТО і в Роттердам — на саміт конгресу Європейської народної партії), Петрові Олексійовичу двічі під різними приводами виїхати з країни не дали. І тільки на третій раз, 30 травня, після опублікування особистого листа до Зеленського Порошенко зміг перетнути кордон. У Вільнюс, де на Парламентській асамблеї НАТО обговорювали посилення санкційного режиму проти росії, механізм повоєнного відновлення України і питання, пов’язані з безпекою нашої держави, п’ятий президент запізнився. У Роттердам благополучно дістався.

Але скандал, пов’язаний з обмеженням права пересування українського політика, не затих, а тільки розгорається. Члени Європарламенту, депутати Парламентської асамблеї Ради Європи, в тому числі ті, хто підтримує Україну, встигли висловитися про специфіку нашої демократії і про верховенство права в нашій країні. У центрі уваги знову опинилися підозри в державній зраді, пред’явлені судом Порошенку, свідчення колишнього лідера «ОПЗЖ» Медведчука, з великою ймовірністю надиктовані в СБУ, і давнє прагнення Зеленського будь-що посадити у в’язницю «олігарха № 1».

Одночасно і не випадково представники чинної влади пішли в атаку на залишки свободи слова, які так «недоречно» збереглися під час воєнного стану. Народна депутатка Ма-р’яна Безугла, «слуга народу», яка претендує на посаду омбудсмена з прав людини, звернулася в СБУ з проханням розібратися з головним редактором сайта «Цензор. Нет» Юрієм Бутусовим, відомим журналістом, котрий висвітлював бойові дії на сході країни.

А радник голови офісу президента Михайло Подоляк пояснив протизаконне відключення Концерном радіомовлення, радіозв’язку і телебачення від цифрової мережі телеканалів «Еспресо», «Прямий» і «5-й» тим, що в їх передачах велике місце нібито займає «нарцисизм» певного діяча (мається на увазі той же Порошенко). Якщо так піде і надалі, то війну Україна, вочевидь, виграє, але демократію втратить.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.