Навернення до нашої мови

Поставлено хрест на майже готовому «Північному потоці-2», отримано такі санкції, яких ніколи не мали інші країни-терористи. Відбулася глорифікація по всій Україні найстрашнішого для москви чоловіка — Степана Бандери.

А про те, що особливо зацікавило мене, колишнього голову літературної студії «Гарт», хочу розповісти. Так-от, найцікаві-

ше: російськомовні поети раптом почали пробувати свої сили у писанні українською мовою.

І на Одещині — також. Ось телефонує мені Таїсія САПРИКІНА, чудова авторка чотирьох російськомовних книжок (до однієї з них — «Театр» — у 2017 році я написав передмову), й дивує мене отакими словами: «Олексо Сергійовичу! Я чомусь нині вранці написала вірш українською мовою!» — «!?» — «Так, зненацька мені серед ночі після сирени пішло українською! Бо ж я живу в Україні!».

Це мене й обрадувало, і приємно здивувало. Я згадав, як переходили на українську мову Осип Федькович, Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Леонід Кисельов, Володимир Шовкошитний, Станіслав Бондаренко та багато інших наших прозаїків і поетів.

Попросив прочитати написане. Таїсія не наважується, боїться, що багато помилок. Нареш-ті читає строфу, другу… Я дивуюся і кажу: «Які помилки? Це чудово! То, значить, ви знате мову?». Таїсія Павлівна повторила: «Та ні, не знаю… Але чомусь написалося…».

І далі майже щодня читала мені нові й нові вірші. Пояснювала: «Я ж з дванадцяти рочків живу в Україні, мабуть, ця мова, яку я щодня чула і від людей, і з телебачення, і з радіо, всоталася, увійшла мені в під-свідомість».

Ось кілька віршів Таїсії Саприкіної з кількох десятків, написаних за ці три місяці війни.

    * * *

Від долі моєї до твоєї
Великі світи,
Наповнені сяйвом сузір’їв
Та квітами літа.
Від долі, повір,
У світах не сховаєшся ти,
Бо я стережу на порозі
Народження миті —
Коли ти прийдеш
Після зливи страшної війни
З букетом курганної м’яти
У стислій долоні…
Мій воїне любий,
Не наші
ми бачили сни,
Того й посивіли в самотності
Тільки-но скроні.

28 березня 2022 р.

    * * *

Навколо майже ні душі,
Навколо хибний світ.
Давненько в пошуках стежин
Кружляю по кривій.
Кільце війни стискає час
І наше майбуття.
Скажи, чому не чує нас
Мій Бог — моє життя?
 
Нас оминає вищий дух —
Скажи мені: чому?
Чому серед смертельних мук
Не сіє мудрих дум?
Щоб вірним шляхом перемог
Дістатися мети…
І щоб не розгубився Бог,
Як розгубився ти.

31 березня 2022 р.

    * * *

Не підпускаю відчай до душі,
Хвилин не підпускаю
хворобливих.
Висаджую між нами на межі
Пухнасті пір’я —
хай зростають крила.
 
Не підпускаю туги
та страждань,
Нещирих почуттів
не підпускаю…
Не хочу я дійти до того раю,
До того — де знесилять
без вагань.

14 травня 2022 р.

І ця радість моя раптом отримує ще одне підсилення.

Відкриваю якось Фейсбук, де серед моїх друзів є Леонід КУЛАКОВСЬКИЙ, автор кількох книжок російською мовою, член Національної спілки письменників України. Відкриваю — і шокований! Бо читаю оцей файл від 15 травня (опублікований о 09.07):

«Мене знають як російськомовного автора, і це дійсно так. Але я завжди з великою повагою ставлюся до мови країни, з якою пов’язана більша частина мого життя (12,5 моїх «дорослих» років пройшли за межами України). Більше того, іноді намагаюся писати мовою Шевченка, Стуса, Симоненка, Драча, Костенко й інших чудових май-стрів слова землі під Чумацьким Шляхом. Так, іноді виникають певні проблеми. Так, поки що це експерименти і їх небагато. Але вони є.

В нашому житті іноді щось відбувається вперше. Зазвичай у таких випадках відчуття вирують і вони неоднозначні. Ось і я зараз дещо хвилююсь, бо вперше на своїй сторінці виношу на суд один з таких «експериментів».

Хай вас не засмучують «стиглі яблука і грушки», бо перші чотири строфи написані декілька років тому як роздуми про війну на сході України, і поки вони збирали пил десь під стільницею, у московському кремлі в когось зірвало шифер. З’явились ще дві строфи…

Сад обгризений війною.
Тиша: мертва і страшна.
Що з тобою, що зі мною,
що накоїла війна?
 
Грушки, яблука і сливи,
наче сироти в траві,
навкруги сталеві зливи
й негаразди вікові.
 
Око бачить, вухо чує,
серце скривджене болить.
Лихо по землі кочує,
наче орди ковили.
 
Чи невже в калюжу сяде
мрія наша осяйна?
Що це з нами, чуєш, саде,
що накоїла війна?
 
Ні, не хочу бути битим,
чуєш, мрія не помре!
Грайте, кобзи і трембіти!
Геть, брудне, гидке, старе!
 
Знову мальви і самшити
закрасують у саду.
Україна буде жити!
Буде — ордам на біду!

Чудово, як на мене. Але й це ще не все.

На закінчення я приберіг дивовижного поета, моряка і волонтера Валерія ДЕМИДЕНКА. Бо він уже не новачок в україномовному морі, бо ще 2017 року видав українську збірку віршів «Дзвони», поблагословлену нашими одеськими поетами Анатолієм Глущаком і Станіславом Стриженюком, які допомагали йому порадами і переклали кілька поезій. Ця книжка освячена премією поетич-ного конкурсу «Свою Україну любiть», проведеного у 2017-у Всеукраїнським благодiйним культурно-науковим фондом Тараса Шевченка, яким опікується праправнучка Тараса Григоровича Людмила Красицька.

Валерiй Демиденко пристрасним, гiркоправдивим словом розповiдає про героїзм за-хисникiв Вiтчизни в росiйсько-українськiй вiйнi, яку розв’язав 2014 року кремль. Ось один з його «гарячих» віршів.

Дзвін

В очах кривавi кольори,
І розум наскрізь ріже дзвін —
Здіймають чорні вихори
Розриви з чотирьох сторін.
 
Повітря навпіл розрива
Війни музичний інструмент,
І болем землю покрива,
Життя розтрощуючи вщент.
 
Ці вибухи вбивають страх,
Катують душу в пломені,
А думка б’ється, ніби птах:
«Мій Боже, поможи мені…».

25 травня 2016 р.

Валерій Демиденко виступав перед воїнами у складі гурту «Друже Музико» й у фейсбуці поширив отаке побажання: «Ми обов’язково ще заспiваємо разом із гуртом «Друже Музико» та прочитаємо віршi про нашу перемогу. I будемо до самої смерті пам’ятати тих хлопцiв, якi слухали нас в Авдiївцi, Карлiвцi, Мар’їнцi, Попаснiй, Сартанi, Павлополi, Марiуполi, а потім захищали Життя від ворожої навали. Ми з вами — i є Україна. А ще — мільйони таких самих, як ми».

Отаке витворяє війна, розпочата орками та їхньою ордою.

Олекса РІЗНИКІВ.