Моя степова легендо!

Вони пруть з усіх боків.

Їх броньовані машини — на київських вулицях…

Дзвоню колезі:

— Аню, що там у вас?

— Стріляють. — каже.

— Я прочитала, що російські танки...

— Та що ти кіпішуєш? Он він, підбитий, перед моїми вікнами.

— Чекай, а ти де живеш?..

— На Оболоні.

— Боже, Аню! Що ж це буде?..

— А ти не знаєш, що буде?! Не знаєш?!

Я мовчу.

— Так я тобі скажу, — вона карбує кожне слово. — Земля наша стане жирнючим чорноземом!

«Друга армія світу» уже удобрює наші ґрунти. Люди знаходять їх, «200-х», кинутих, непотрібних, прикопують по лісосмугах і балках, без пам’ятних знаків і, тим паче, без хрестів: антихристам хрестів не ставлять.

По Миколаєву б’ють ракетами.

Дзвонить сестра:

— Приймаєш біженців?

Дивлюся у вікно. Якби не ці будівлі, можна було б побачити море. Сіре, непривітне. У холодній мряці на рейді чужі кораблі. Ще не стріляють, але весь час бути під прицілом — річ не з приємних. Зв’язок поганий, весь час переривається.

— Ти де знаходишся?

— У підвалі. Майже цілий день, — у голосі плач. Вона завжди була тонкосльозою, наша Надя.

Вони перебралися до Одеси, але запротестував кіт. Не те що йому не сподобалося чорноморське місто. Кіт хотів додому. Довелося повернутися.

А Миколаїв вперто обстрілюють.

І знову зойк. Так волає душа.

— Вони розбили будинок адміністрації, — голос сестри тремтить. Вона майже ридає.

— Коли? Я о шостій ранку заходила в інтернет.

— О дев’ятій. Коли люди прийшли на роботу...

Паскуди! Інших слів знайти не можу.

На екрані — Віталій Кім. Мені подобається його оптимізм і розуміння, що війна — це теж робота. І її треба робити якісно. Зараз наче трохи розгублений. На місці, де був кабінет, зіяє діра…

...Ці розрізнені, такі, здається, незначущі спогади. Але вони стали карбами.

Озивається пані Тетяна, моя миколаївська колега, учена-краєзнавець, авторка досліджень з історії міських некрополів. Не називаю прізвища.

— Ти як? — питає.

— Нормально. А що там Миколаїв, бомблять?

— Не те слово. Гатять!

— Як твій син? — ми з ним познайомилися буквально напередодні.

— Не питай, не можу заспокоїтися.

— ?

— Він же пішов у тероборону. Був поранений. Думаєш, звернувся до лікаря? Ага… Там бувають такі рани, сказав, що йому соромно за свою подряпину. Зараз у війську десь під Херсоном. Приїздив на кілька днів. Знаєш, чим він мене ошелешив? — зітхнула суто по-одеськи. — Сказав, що як закінчиться війна, то перекваліфікується на сапера. Хоче міста розміновувати. Ти розумієш? Мені мало того, що всю душу зараз ранить, поки діждуся від нього повідомлення, то ще після війни хоче в сапери піти…

— Таню, у тебе золота дитина. — Плачемо обидві. — Золота!..

Миколаїв. Місто-герой! Ти власним серцем захистив Одесу. Без води, під обстрілами — ти стоїш! Ми вже звикли до твого щоденного: «Добрий вечір! Ми з України!».

...Десь друга ночі. Дзвінок на мобільний. Хто це? Польща, колеги. Вони не раз телефонували з початком агресії.

— Приїзди. Ми тебе зустрінемо.

— Дякую. Я не поїду. Не тікатиму. Я на своїй землі. А що стріляють, то моя мама казала: що людям, те і нам. Якось переживу.

То дзвонить Лєшек, польський «пілот», як вони кажуть, гід-перекладач. Я його знаю зо три десятки літ. Відчуваю, що аж підскакує з того боку телефону:

— Скажи, то правда, що ви підбили «Москву»?

— Правда. Горить, як свічка.

— Ви, українці, неймовірні. Але ж то флагман чорноморського флоту, ти розумієш?

— Ну то й що? Казав же класик: «Ми його породили, ми його і потопимо».

— А хто будував? Одеса?

— Ні, Миколаїв. Там суднобудівні підприємства.

— Слухай, нехай трохи втихомириться, я зберу групу, і ти покажеш полякам це місто. І ще оте, героїчне — Маріуполь. Ми переживаємо за вас, ми пишаємось вами...

Приїзди, Лєшку. Я покажу тобі Миколаїв. Ми поїдемо до Херсона.

Там зараз небезпечно — місто окуповане. І там, на міських вулицях, пишно цвітуть акації. Не зважають на обстріли. Цвітуть.

«В эту южную ночь белый жемчуг акаций...» — це пісня Кіма Брейтбурга про акації міста над Бугом.

Після невдачі під Миколаєвом орда розвернулася й повалила у бік Нового Бугу. Власне, туди, де в степах, на самому кордоні з Кіровоградщиною, притулився мій Єланець — 45 кілометрів від обласного центру. Знову фіаско. Тоді поперли на Вознесенськ — важливу залізничну станцію і пряму дорогу на Одесу.

Дерибасівська наїжачилась, Дюк закрився мішками з піском, тільки голова стирчить.

Єланець, моя степова легендо! Нерозгадана, недоспівана.

Орки пройшли через наше село вночі. «Ако тати ночные...» — це з літопису, і це про ординців. Хтось «услужливий» показав дорогу степами, навпрошки. Кажуть, їхало попереду, білою машиною. Як їй спиться, отій падлюці, що навела на мою землю чужинців?

Це був кінець лютого. Ми ще не знали про звірства у Бучі, Густомелі, Бородянці… Ще тільки починалася трагедія Маріуполя…

У наших єланецьких степах на захист землі стали навіть чорноземи. Ґрунтові дороги розкисли. Російський танк із «Z» на борту посковзнувся на греблі й перекинувся. Так і знайшли його дядьки. Трактором притягнули до села. Ходили, оглядали. Хитали головами: безгосподарність, не годиться. Як же кидати таке добро? Ну, впало, ну, перевернулося... Але ж відремонтувати можна, навіщо ж кидати?!

Одвічна хліборобська розсудливість! Ми ще не знали, що для них не тільки техніки — людей не шкода. Поранених дострілюють. Мертвих не забирають. Дивні люди, якоїсь не нашої закваски.

З Єланця розказували: біля військкомату черги, записуються в тероборону, до війська, беруть не всіх.

Згадала, як у 2014-у знайома єланчанка розповідала про внука, який, не маючи ще й сімнадцяти, заявив, що хоче йти до армії.

— Тебе не візьмуть, — запротестували вдома.

— А я піду добровольцем! — відпарирував.

— Послухай, хлопче, там, на війні, стріляють, — то вже бабуся.

— Ну то й що?! — аргумент відчайдушної молодості.

— Там убивають!

— Бабуню, яка ти несвідома. Якщо всі будуть так казати, то хто Україну захищатиме?! — так він сказав, цей юнак.

Не знаю, як склалася доля цього хлопчини під час Української Вітчизняної. Може, він на передовій, де побратими кличуть його на псевдо. Так, як оборонця України, генерала Дмитра Марченка, якого тут, на Півдні, більше знали як «Марчелла». Честь і слава Вам, пане генерале! Дякуємо за оборону, дякуємо за Одесу!

…Починалася битва за Вознесенськ. Читаю в інтернеті: мости зірвані,

загарбники захопили передмістя. Гримить постійно. Там,

у Вознесен-ську, Люба, землячка, лікарка-пе-діатр. Ми всі у поважно-

му віці, тому хвилююся. Вона бере слухавку. То-ді, на початку, перше питання було:

— Як ти?

— Стріляють. Виходити небезпечно.

— У тебе хоч їсти є що?

— Хліба принесли. А все інше маю. Мені багато не треба.

— Страшно, Любо?

Вона відповіла геніальною фразою:

— Може, й страшно. Я ще не зрозуміла.

Пізніше інша людина, яка в напружений час боїв за Вознесенськ була на території під росіянами, казала, що душа заціпеніла. «Вони якісь непередбачувані», — був її висновок.

Оборона міст над Бугом за-крила ворогові дорогу на Одесу.

Моєму Єланцю «пощастило»: російська орда тільки просунула через село.

А потім прийшли наші.

Дзвоню додому:

— Таміло Кіндратівно, як ви?

— Почекай, я зайнята. Маю зустріч з моїми ветеранами.

Я не називаю прізвища свідомо: у прифронтових зонах рекомендується цього не робити. Так-от, усе село, чим могло, допомагало нашим захисникам. Хто безпосередньо, а хто збирав кошти на військові потреби.

Ті п’ять гривень з мобільного, коли наша армія була гола і боса у 2014-у, пам’ятаєте?

Люде мій рідний! Так, коли спокійно, чубимося іноді, сваримося. А коли біда — то всі докупи. Тому ми, мабуть, і непереможні.

І знову без прізвищ. Єланецькі розказували, як привозили м’ясо для військових: кабанчика, гусей, курей, хто що мав і хто що міг. Тут не можна вжити слова «жертвували», ні, це давалося нашим захисникам від усьо-го серця. Як то все розподілялося по-хазяйськи, як варили обіди у навчальних закладах, як розміщували солдатів на постій і як люди самі приносили хто борщ, хто котлети, хто печеню… Я слухала і плакала серцем. Сльози капали й омивали душу своєю життєдайною силою.

Та найбільше мене вразили пиріжки. Шановна пані Тетяно, ваша розкішна здоба мені запахла на всю Одесу! Сама ж господиня свій вчинок пояснила дуже просто: «Блокпост стояв недалеко. А мені ті пиріжки спекти — одне задоволення. От я їх і носила хлопцям, хай їдять на здоров’я!».

А ще — у кожній трагедії завжди присутня частка комедії. Без цього не буде поступу. Мабуть, весь інтернет облетіло фото моєї колишньої сусідки Галинки у войовничій балаклаві зі сковорідкою в руці. Галочко, розумію, що твої емоції зашкалюють, тому твої слова перекладу прийнятною лексикою: «Не пхайся, проклятий москалю! Бо як шарахну сковорідкою, то й ноги протягнеш!».

І все ж, війна — річ жорстока, підступна, невблаганна.

Стефаніє, мамо, Стефаніє!

Розквітає поле, а вона сивіє...

…Чорніють від горя наші матері, стають сиротами діти, вчорашні дівчатка покривають голови вдовиними хустками. І все село на колінах проводжає земляка-героя в останню путь під скорботну мідь духових оркестрів.

Та життя триває. І його переможний спів покриває тугу. Сільські оркестранти, люди неповносправні, але високі помислами і душею, грають мелодію тріумфу нашої перемоги. Вона обов’язково буде, бо ми її гідні, бо зло не вічне і добро переможе.

У Єланці пройшло свято вишиванки. Дітки і дорослі повбиралися у вишиті шедеври і світилися щастям.

На моїй малій батьківщині садять городи. Бідкаються, що нема дощу.

І цвіте акація. Буйно цвіте акація!

Уже, мабуть, упоралися з баштаном, бо давня прикмета радить садити його напередодні акацієвої заметілі.

Коли ж молоді кавунчики покриються сизим туманом, а зорі, великі і яскраві, падатимуть з високості у п’янкі прохолодні трави, я приїду, Єланцю, обов’язково приїду!

Село моє кохане! Ти було і будеш!

А зараз ми просимо всю силу степу, всю велич рідних просторів, стрімкість степових річок з могутніми скелями над їх берегами, всесильну магію зачарованої води прадавніх батьківських криниць допомогти здолати підступного хижого ворога.

І все буде добре! Все буде Україна!

Світлана КАРЛІЧУК.
м. Одеса.

НА ЗНІМКУ: вивіска на в’їзді.