З Україною в серці

Щоправда, на відміну від батька, який закінчив російськомовну школу №12 у Первомайську Миколаївської області, Валентина Сергіївна навчалася в україномовній школі №17, зі стін якої вийшли відомі письменники Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський і знаменитий художник Андрій Антонюк. Так склалося, що саме її, першокласницю, 1 вересня 1955 року ніс на плечах випускник-десятикласник Микола Вінграновський.

Закінчивши школу, Валентина, за прикладом брата, вступила на українське відділення філологічного факультету Одеського (тоді ще державного) університету ім. І.І. Мечникова. Молода, активна, комунікабельна, вона радісно влилася в бурхливе студентське життя, яке ще освітлювалося останніми променями періоду «хрущовської відлиги».

Навчання, розумні викладачі, постійні відвідини улюбленого Одеського українського музично-драматичного театру, концерти, регулярні щорічні колядування, участь у народному хорі при Палаці культури на Островидова, 100. А ще — гурток польської мови, де Валентина познайомилася з медиком Анатолієм Осінським — майбутнім своїм чоловіком.

Серед однокурсників — Сергій Мефодовський, Тарас Шевченко, Микола Суховецький, Софія Галайко, Михайло Стрельбицький, Тетяна Ананченко. Серед колядників-ворохобників — Павло Гриценко, Юрко Лесюк, Михайло Піпан, Богдан Балицький, Орест Заборський, Анатолій Андрусяк, Катерина Горбняк, Микола Пащенко, Надія Максимець, Сашко Могильницький, Валерій і Лариса Янкевичі.

Незабутні зустрічі з Лесем Танюком, який ставив тоді п’єсу в Одеському українському театрі, з Миколою Вінграновським, котрий знімав на нашій кіностудії фільми, з Миколою Холодним, що захищав диплом на філфаці 1968 року, з Олексою Шеренговим, Анатолієм Колісниченком, Валентином Морозом, Володимиром Гетьманом, Богданом Сушинським, Георгієм Горстом, Володимиром Яворівським, Олегом Олійниковим, Галиною Могильницькою — тоді ще молодими і сповненими творчих задумів поетами й прозаїками…

А ще — дружба з Лесем Харченком, який став незабаром солістом славетного квартету «Явір», народним артистом України і лауреатом Шевченківської премії. Ця дружба триває й досі. Тітонька Валя з усміхом згадує запрошення до Києва на його весілля із солісткою хору ім. Г. Верьовки Валентиною Деркач. Уявляєте цю шлюбну церемонію, де з боку молодого — капеляни-бандуристи, а з боку молодої — хористи хору ім. Г. Верьовки?! Воістину це було справжнє театралізоване дійство, виконане в народних традиціях. Тоді ж Валентина познайомилися і з Марічкою Миколайчук, і з юною зіркою Ніною Матвієнко та її майбутнім чоловіком Петром Гончарем, і з Іваном Дзюбою та Євгеном Сверстюком.

Але над усім цим щирим українським життям — недремне око всесильного КДБ, що на початку 1970-х розпочало новий виток боротьби з так званим українським націоналізмом. Звичайно, це зачепило кожного зі згаданих і по-різному вплинуло на їхнє подальше життя...

Для Валентини — сестри Олекси Різникова, який відсидів уже півтора року за антирадянську агітацію, випробуваннями став його новий арешт у 1971-у. Допити, залякування, обшуки, постійний нагляд і, зрештою, судилище над братом і Ніною Антонівною Строкатою-Караванською у травні 1972-го, а згодом й етапування брата-арештанта на Пермщину.

У пам’яті Валентини Сергіївни досі колючі дроти та сніги концтабору №36, куди вона разом з батьком Сергієм Івановичем їздила на побачення з Олексою. І саме там брат із сестрою вперше почули сімейну таємницю: з’ясувалося, що сім’я їхнього діда Івана була розкуркулена й вислана із донбаського села Різниківка в цю ж таки Пермщину. Саме тут жив і поневірявся кілька років їхній батько, поки йому вдалося втекти до Єнакієвого, де почалося інше життя...

Постійний контроль КДБ, що до розвалу СРСР дамоклевим мечем висів над родиною Валентини Сергіївни, не дав здійснитися всім її планам. Але, як твердить вона, нічого не змінювала б у своєму житті. Гарна сім’я, двійко розумних дітей — Мирослава й Богдан, уже дорослі онуки Роман і Назар, важка, але творча вчительська праця, учні, з якими щедро ділилася знаннями, чітка проукраїнська позиція та активна робота задля унезалежнення України — це все її цінний життєвий багаж.

У лютому 1989 року Валентина Сергіївна стала учасницею першого легального форуму незалежної громадської організації у Києві — установчої конференції, на якій було ухвалено статут й обрано керівні органи Товариства української мови імені Тараса Шевченка (ТУМ), що згодом стало основою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. У вересні 1989-го — вона вже учасниця першого (установчого) з’їзду Народного руху України.

Очолювана нею смілянська організація ТУМу, яка провадила активну діяльність, стала справжнім осередком української культури. Валентина Сергіївна читала лекції з українознавства, з історії культури у військових частинах, на підприємствах. На її уроки про репресованих українських літераторів у 2000-у відгукнувся щомісячний всеукраїнський науково-методичний журнал «Дивослово», а про організовану нею у Смілі в травні того ж року літературно-краєзнавчу конференцію «Шістдесятництво. Опози-ційний рух», крім місцевих видань, писала й українська газета «Свобода» (США).

У 2006 році Валентина Сергіївна ініціювала видання збірника уроків учителів Смілянщини з української літератури та краєзнавства, де були представлені такі унікальні, але маловідомі на той момент середньостатистичному педагогові постаті, як Ю. Горліс-Горський, М. Драй-Хма-ра, Т. Осьмачка, Н. Лівицька-Холодна, В. Коваленко, В. Захарченко та інші. Актуальність такого видання була засвідчена як розлогими позитивними рецензіями фахівців, так і жвавим інтересом читачів.

Валентина Осінська — учитель-методист вищої категорії, «Відмінник освіти України», одна із засновниць благодійного фонду «Тодось Осьмачка» та член журі з присудження всеукраїнської премії його імені.

А ще її любов — польська мова! У 1998-у разом з чоловіком Анатолієм за сприяння Лева Хмільковського, який працював на Черкаському радіо (нині — редактор газети україномовної громади США «Свобода»), заснували польське культурно-освітнє товариство «Тясмин». Очоливши його, Валентина Сергіївна організувала гурток-се-мінар польської мови, проводила перегляди відеофільмів, знайомила зацікавлених з історією та культурою Польщі, не раз возила дітей до Києва, у посольство Польщі в Україні, де вихованці перемагали в конкурсах й отримували нагороди. Назавжди в пам’яті учасників залишаться і спільні цікавезні поїздки до Польщі, що відкривали їм нові горизонти можливостей і давали змогу розповідати сусідам про незалежну Україну. У 2008 році про цю діяльність розповідав польський журнал «Nasze drogi».

За активну професійну та громадську діяльність Валентна Осінська пошанована безліччю грамот і нагород. Статтю про неї заслужено внесено до ґрунтовної книги «Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник», виданої Осипом Зінкевичем у 2012 році. Особливо ж дорогою для неї залишається відзнака НРУ «За заслуги перед українським народом», адже все життя працює вона саме для України та її народу.

Многії та благії літа, дорога Валентино Сергіївно!

Ярослава РІЗНИКОВА,
лауреатка літературних премій ім. Г. Сковороди та ім. І. Франка.