В очікуванні визволення

— Війна до нас прийшла відразу, 24 лютого. Перші дні ми провели у підвалах. Наш дім розташований у передмісті, неподалік Антонівського мосту, звідки докочувалися звуки жорстокого бою наших воїнів з росіянами за цей стратегічний об’єкт. Якось добряче гримнуло і на най-ближчій заправці — туди потрапили ракети з ворожого винищувача. Наші ЗСУ і територіальна оборона намагалися стримати наступ агресора, але сили були нерівними, і вони відступили. Страху такого натерпілися, що словами не передати. Пізніше дізналася про криваву трагедію у Бузковому парку, де близько тридцяти бійців тероборони з «коктейлями Молотова» мужньо виступили проти бронетехніки, але були розстріляні з кулеметів, — ділилася пережитим Наталя. — З перших днів окупації у нас проходили мітинги проти росіян. Пам’ятаєте, як один відчайдух заскочив на БТРа з нашим стягом, а прості люди освистували озброєних до зубів рашистів, скандуючи, щоб вони забиралися геть з нашого міста?! Але окупаційна влада почала діяти жорсткіше проти мирного населення. Активістів затримують і катують. Наші прапори зняли, замінивши на свої, а мітинги розганяють із застосуванням зброї. Почали грабувати магазини та офіси. Окупанти вдень на своїй техніці пересуваються містом сміливо, а от вечорами вештатися вулицями бояться, бо знають, що можуть не повернутися. У житлових кварталах вони роз-містили далекобійні ракетні установки і гатять з них по Миколаєву та інших мирних містах і селах. Зрозуміло, життя в окупації, під ворожим чоботом — нестерпне. Зі зникненням з полиць вітчизняних продуктів у продажу з’явилися російські та кримські: яйця — по 100 гривень за десяток, цукор — по 120 за кілограм. Коли хтось із села везе картоплю у місто, то окупанти на блокпостах забирають собі мішок-два. Але всі намагання путлерівців, які вважали Херсон проросійським містом, нав’язати вільнолюбним городянам свої порядки та засади «русского міра» зазнають невдачі.

Згадуючи мирне життя, Наталя повідала, що вона працювала педагогом у школі-інтернаті, а чоловік — водієм, гарну роботу мали донька і зять. Коли ж докотися жахливі звістки зі звільненої Київщини про звірства росіян у Бучі та інших містечках, коли окупанти заговорили про створення «ХНР», а чоловікам почали погрожувати мобілізацією у добряче пошматоване нашими Збройними силами рашистське військо, Альохіни наважилися на виїзд із Херсона.

— Завантаживши в автівку найнеобхідніше, вирушили з Херсона в напрямку Білозірки. Найперше, хотіла врятувати своїх дітей від війни. На ворожих блокпостах нас ретельно обшукували. Перевіряли навіть вміст телефонів, але ми завчасно, щоб убезпечитися, видали з них все проукраїнське. Об’їхавши місця розташування ворожих військ та бойових дій, манівцями потрапили в Миколаївську область. У небезпечні мандри вирушили на початку квітня. Спершу мали намір оселитися у Первомайську, але там не знайшлося квартири, тож переїхали у Любашівку. Винаймаємо житло у центрі селища, налагодили побут. Тепер завдяки місцевій владі маю приробіток. Син Владислав, третьокласник, успішно, якщо можна так сказати, онлайн закінчив навчання зі своєю вчителькою. Наш педагог хоч і перебуває в окупації, але проявила себе як справжній фахівець — справно виконує свої професійні обов’язки і з великою любов’ю до дітей завершила навчальний процес. Скажу, що не помітила жодних змін у шкільній програмі. На щастя, окупанти поки що не втрутилися в освітній процес і навчання з усіх предметів проводиться українською мовою, — розповіла Наталя.

Жінка впевнена, що незабаром повернеться з родиною додому, у своє звільнене прекрасне місто. Україна, безумовно, переможе ненависного ворога, очистивши нашу святу землю від рашистсько-путлерівської наволочі.

Юрій ФЕДОРЧУК.
смт Любашівка.