Переглядів: 432

Будівничі українського війська

Наприкінці цього місяця (24 та 26 травня) сповниться 130 років від дня народження двох старшин Армії УНР — Дмитра Жупінаса та Юрія (Георгія) Бонч-Осмоловського. Обидва, тоді ще поручники, належать до будівничих українського війська на Одещині (кінець 1917-го — початок 1918-го).

Дмитро Васильович Жупінас народився 24 травня 1892 року в містечку Сміла Черкаського повіту Київської губернії (тепер — Черкащина), де це прізвище поширене і донині. Згідно із записом у посмертній статті, навчався у Білоцерківському сільськогосподарському училищі. За даними штабу Армії УНР, Першу світову закінчив поручником піхоти, служив у 12-у драгунському Стародубському полку. Мав поранення та нагороди за особисту хоробрість.

1917-го Дмитро Жупінас брав участь в українізації російського війська, а наступного року очолив 14-й Поморський стрілецький полк, що розташовувався в Одесі. Ця військова частина була утворена з решток 14-го стрілецького полку російської армії і входила до складу 3-го Херсонського корпусу Армії Української Держави. Напередодні Першої світової війни полк розташовувався в Одесі, куди й повернувся з фронту у березні 1918-го. Під час протигетьманського повстання переважна більшість офіцерів перейшла на бік Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Вірною Україні залишилася невеличка група осіб, здебільшого з Інструкторської школи старшин, на чолі зі значковим Дмитром Жупінасом. Вони від’їхали на залізничну станцію Вигода, де, суттєво поповнившись повстанцями з навколишніх сіл (найбільшим був ананьївсько-балтський загін). Відтак з’єднання переформувалося у 1-й Одеський піший полк.

15 травня 1919 року цей полк був з’єднаний із 2-им Чорноморським для переформування у 24-й Запорізький імені гетьмана П. Сагайдачного. Дмитро Жупінас — один із найактивніших організаторів полку, тож йому й доручили командування. Під час переформування війська, у червні 1919-го, полк увійшов до складу 8-ї Запорізької дивізії, якою командував полковник Гаврило Базильський. Бої з численними ворогами майже знекровили 24-й полк. Із козаків і старшин, що зосталися, сформували кінну сотню імені П. Сагайдачного на чолі із Жупінасом. Будучи командиром кінної сотні імені П. Сагайдачного, сотник обійняв також посаду помічника командира 2-го Кінно-Запорізького полку. 6 грудня 1919-го у складі Запорізької групи сотня вирушила в легендарний Зимовий похід.

Час від часу Жупінасу доводилося виконувати обов’язки командира 2-го Уманського Кінно-Запорізького полку, а остаточно прийняв командування ним 16 червня 1920-го. Сотник Никифор Авраменко згадував: «Дуже добре показав себе Жупінас... Кінно-Запорізький полк щодень набирає прикмет регулярної кінноти. Литвиненко забрав з нього більше половини у свою бригаду, а Жупінас кинув гасло збиратися до його полку кіннотників колишніх, не існуючих тепер полків. Таким чином зібрались сотні: Гайдамацька (Скоблик), Гордієнківська (...), Сагайдачного (Гонта). Після чергового переформування очолюваний підполковником Жупінасом 2-й Кінно-Запорізький полк ввійшов до Окремої кінної дивізії Армії УНР».

Під час бойових зіткнень Жупінас отримав кілька поранень, останнє — під Галичем 26 серпня 1920-го. У листопаді того ж року, зазнавши важких втрат, Армія УНР перетнула кордон із Польщею і була інтернована. Окрему кінну дивізію поляки розмістили у Вадовицях. Таборове життя надто гнітило українців. Дмитро Жупінас писав: «Відсутність контакту з урядом і нашим головним військовим командуванням, відсутність інформації щодо нашої політичної ситуації, брак білизни, взуття, одягу, неможливі харчі табору (конина і стручки гороху) та взагалі одноманітність безпросвітного сидіння в таборі негативно впливали на вояцтво. Були випадки, коли за один день із дивізії втекло 26 старшин».

Попри це, Дмитрові Васильовичу вдалося втримати дисципліну і зберегти боєздатність довіреної йому частини. Визнаючи заслуги в розбудові українського війська, наказом від 15 травня 1922 року його підвищили у званні до полковника.

Після інтернування полковник Жупінас одружився і жив у Луцьку. Його дружина Катерина, колишня киянка, була молодшою на десять років. Після вересня 1939-го, за спогадами сина Богдана: «Батько «за перших совєтів» жодної ночі не спав удома, він переховувався, бо боявся, що червоні його заарештують. У 1943 році батько втік, і тоді я бачив його останній раз. Пам’ятаю його в переповненій вантажівці, як він виїжджає».

Наприкінці червня 1941-го Дмитро Жупінас виконував обов’язки коменданта Луцької сільськогосподарської школи, на базі якої діяла підстаршинська школа ОУН. У грудні за участь у вшануванні героїв Крут та за відмову у співпраці його заарештувало гестапо. До травня 1942-го перебував у в’язниці Кракова. Жив у Німеччині. Шукав у Луцьку дружину і сина, щоб забрати до себе, але їх вивезли до Сибіру.

1952 року Дмитро Жупінас виїхав до США. Активно займався громадсько-політичним життям. Зокрема був діяльним членом Детройтського відділення Об’єднання бувших вояків-українців Америки

(ОБВУА). У 1960-х українським урядом в екзилі підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.

У 1961-у Дмитро Васильович таки довідався, що сім’ю репатріювали до комуністичної Польщі. Дружина переїхала до чоловіка у Детройт, а син залишився у Кракові.

Кавалер ордена Залізного хреста Армії УНР Дмитро Жупінас помер 16 серпня 1968 року за тисячі кілометрів від України. Похований на православному цвинтарі у Бавнд-Бруку. Син Богдан відвідав могилу батька лише у 1969-у. Катерина Жупінас померла 11 травня 1970-го. Похована поруч із чоловіком.

* * *

Підполковник Армії УНР Георгій (Юрій) Йосипович Бонч-Осмоловський народився 26 травня 1892 року в селі Забір’я Суразького повіту Чернігівської губернії (тепер — Брянська область рф) у дворянській родині. Отримав домашню освіту, 19-літнім пішов на військову службу рядовим на правах однорічника, що уможливлювало вступ до військового училища за казенний кошт. Наступного року вступив до Тиф-ліського юнкерського училища, яке закінчив в 1914-у в званні підпоручника.

Був зарахований у 158-й піхотний запасний батальйон у Казані, де командував ротою. 15 грудня відбув на німецький фронт. Командував ротою, кулеметним підрозділом, з 29 вересня 1915-го — командир батальйону. Нагороджений чотирма бойовими орденами та георгіївською зброєю. Останнє звання в царській армії — штабс-капітан.

Після Лютневої революції завдяки демократизації в армії був обраний командиром полку. Позиціював себе українцем, брав участь в українізації армії, був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду від Південно-Західного фронту. Із літа 1917-го служив у запасному полку в Одесі, де брав активну участь в організації гайдамацьких військових підрозділів Центральної Ради. Після жовтневого перевороту Одеса і вся Одеська військова округа перейшли під юрисдикцію уряду Центральної Ради. Георгій Осмоловський очолив 1-й Гайдамацький курінь.

Один з учасників подій М. Янчевський згадує: «Гайдамацький курінь розташовувався тоді на 5-й станції, на місці бувших таборів піхоти старої російської армії. Зразу воскресла в пам’яті так гарно описана Гоголем Запорозька Січ. Місце табору гайдамацького куреня сприяло і життю, і картинності. Навколо рідкий ліс. Видно, що війська давно тут не постоювали: окопчики для шатрів почасти зруйнувались, рясно заросли травою; стежки теж позаростали травою і кропивою, надаючи цим оригінальний колорит. Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки полягали спати. Там на пеньку в холодочку сидить козак, над яким голяр з «оселедцем» схилився, виголюючи «оселедця» і тому. Обличчя козаків освітлені внутрішнім сяйвом твердості та гордості від свідомості того, що вони піонери великого діла — відбудови України».

З кінця вересня 1917 року всі три курені були переміщені з 5-ї станції в казарми на 2-й станції Великого Фонтану (територія сучасного Одеського інституту Сухопутних військ), де розпочалося регулярне військове навчання. Одночасно з цим підрозділи гайдамаків брали участь у патрулюванні для підтримання громадського порядку.

Наприкінці листопада в Одесі було, фактично, двовладдя. У частині державних органів та військ значний вплив мали більшовики. Не знайшовши у деяких питаннях спільної мови з представниками українських сил, 30 листопада більшовики здійснили збройну спробу захоплення влади у місті. Вони, зокрема, взяли штурмом будівлю штабу Одеської військової округи, зайняту перед тим гайдамаками. Штаб гайдамаки відбили, а збройне протистояння закінчилося підписанням 2 грудня тимчасового перемир’я. В середині січня 1918-го більшовики знову підняли повстання проти української влади. У місті точилися запеклі бої. Георгій Осмоловський із 1-им Гайдамацьким куренем захищав залізничний вокзал. Повстання закінчилося перемогою більшовиків. 18 січня Осмоловський зі своїми гайдамаками залишив Одесу, відступивши в напрямку станції Роздільна. 19 січня більшу частину гайдамаків у Роздільній роззброїли більшовики, які наздогнали частини, що відступали. Осмоловському із залишками куреня вдалося уникнути полону.

Далі служив помічником коменданта в Прилуках. У травні 1918 року був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського і до листопада перебував в ув’язненні. Після звільнення призначений командиром 2-го Дніпровського резервного полку, який ввійшов до складу Осадного корпусу. Після взяття 14 грудня 1918-го цим корпусом Києва був призначений старшиною з особливих доручень при військовому аташе Директорії в Грузинській демократичній республіці, але до Тифліса місія не доїхала, оскільки 18 грудня Одесу захопила Добровольча армія.

Із лютого 1919 року — командир 2-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу Дієвої армії УНР. На 6 травня 1919-го — помічник командувача Запорозького корпусу, із 15 травня до листопада цього року — начальник 7-ї Запорозької дивізії Дієвої армії УНР.

У серпні 1919 року Георгій Осмоловський брав безпосередню участь у поході об’єднаних сил Армії УНР та Української Галицької армії (УГА) на Київ. Із кінця вересня воював на південному напрямку проти денікінських військ. Третього листопада денікінці відкинули підрозділи 21-го полку ім. Наливайка і вночі непомітно підійшли до селища Шпиків (нині — Вінницька область), де розташовувалися основні сили 7-ї Запорозької дивізії. Дивізія була розгромлена, а Осмоловський разом зі штабом потрапив у полон до білих. Утримувався під вартою в Одесі, вступив до підпільного повстанського загону, створеного тутешніми більшовиками для боротьби з Денікіним, брав участь в одеському повстанні 4-6 лютого 1920-го. Став командиром загону, який після захоплення Одеси більшовиками ввійшов до складу Червоної армії.

Навесні 1920 року був у відпустці у зв’язку з хворобою, проживав разом з дружиною у Жмеринці. Після захоплення цього міста 29 квітня польсько-українськими військами знову служив у Дієвій армії УНР (улітку 1920-го сотникові Осмоловському було присвоєне чергове військове звання — підполковник). Із 15 травня командував 1-ю запасною бригадою

1-ї Запорозької стрілецької дивізії, що мала сформуватися в Ярмолинцях з мобілізованих селян Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Однак ця бригада не встигла постати, оскільки Армія УНР відступила з українських територій.

Із кінця 1920 року перебував у польських таборах для інтернованих Стшалково і Щипйорно. У 1921-у — помічник командира 1-го кінного полку Чорних запорожців 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР. 28 лютого 1922-го — приписаний до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Командував 2-ю збірною бригадою 1-ї Запорозької дивізії, а у вересні виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької дивізії.

В Україні в Осмоловського залишалися дружина і син Віктор. У жовтні 1922-го він повернувся додому, пройшовши комісію з репатріації, перебував на особливому обліку в Київському ОДПУ. Працював на різ-них посадах. У 1924-у проживав у Конотопі. У 1927-у був членом президії і відповідальним секретарем товариств Українського Червоного Хреста та «Друзі дітей», які діяли у Харкові. В 1931-у переїхав у Ма-кіївку Донецької області. На Донбасі можна було легше загубитися, там було багато приїжджих, які ховалися від розкуркулювання та репресій. У 1936-у виїхав із сім’єю до Мурманська, де працював старшим економістом заготівельної контори Мурманторгу. У 1937-у був заарештований за звинуваченням у шпигунстві. Розстріляний 11 січня 1938-го в Ленінграді. Похований на Левашовському цвинтарі. Реабілітований у 1989 році.

Марія Осмоловська після загибелі чоловіка проживала з сином Віктором у Мурманську, працювала медичною сестрою, була під підозрою у чекістів. На початку війни в її квартирі проводився обшук. В 1942-у під час бомбардування німцями міста в квартирі сталася пожежа, згоріли речі, серед них і сімейний фотоальбом. Тому не залишилося жодної світлини із зображенням Георгія Осмоловського. Померла Марія Федорівна в 1979-у.

Син Віктор Осмоловський усе доросле життя змушений був приховувати, що є сином «ворога народу». У своїй автобіографії вказав, що батько помер у 1937-у. У травні 1941-го був призваний в армію, пройшов усю війну, служив у розвідці, зустрів перемогу в Кенігсберзі у званні капітана. Кавалер чотирьох бойових орденів. Був доцентом механіко-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Помер 29 квітня 2020-го.

Доля Георгія (Юрія) Осмоловського схожа на долі тисяч учасників Визвольних змагань, які самовіддано виборювали незалежність України в 1917—1920 роках, а потім стали жертвами тоталітарного комуністичного режиму — загинули в період Великого терору. Лише нині невідомих раніше героїв почали згадувати поіменно. Збереження історичної пам’яті про них є важливою складовою розбудови Незалежної України.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
автор біографічного збірника «Чорноморці — борці
за незалежну Україну (1917-1921)».
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua