Сиві вітри над Україною...

«Геть від Москви!» — століття вже цьому заклику Миколи Хвильового. Були б зробили цей історичний поворот — не було б сьогодні цього всього. Та що ж!.. Грім вдарив. Перехрестились, і — з Богом. Геть від Москви — поки ми ще живі, поки ми ще нація, народ, поки звемося українцями, зі своєю культурою, якої не знаємо, зі своєю мовою, якою не розмовляємо, зі своїм усім. Поки не стали малоросами, новоросами, чи кого там ще з нас хотіли ліпити. Від народження воно в нас, від батьків-дідів, а може, вже й від ментальности? «Якби ми вчились так, як треба…». То, може, й уздріли б у тих їхніх книжках російський імперіалізм, небезталанно замасковану локшину на вуха поневолених народів.

Якось потрапила до рук книжка американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Блискучий розтин і літератури, й усієї «великої» культури. В анамнезі — хронічна хвороба великоросів, а ще — гіпнотичний сон світової думки, і зрозуміло, чому. А ми, слухняні, зазубрювали, як мантру: великий російський композитор, великий поет, художник, великий... Всі інші — нижчі? Такі непомітні, маленькі?.. Змалілі! Скільки наслухались ми наших «діячів», заслужених та перезаслужених, котрі гордовито цитували тих «великих». А скільки принизливих порівнянь на кшталт: він (себто наш!), майже як їхній. Авжеж! «Усім козак, тільки чуб не так». Бо ж рідного, національного не знаємо. Не читали. На театральнім кону чи естраді не бачили…Не слухали, не чули… Ах, у нього українське коріння, він наш, вони його присвоїли!.. Атож! Якщо погано лежить… А свої, рідні — в тіні. Не скоро ще все переміниться. Доки не скажемо: ніяких толстоєвських та їм подібних пушкінобулгакових... Свою, рідну культуру треба вивчати — передовсім — щоб знати, відтак західну, а це — процес, це освіта, включно й самоосвіта. Рівно ж бажання. А ще — любов до свого… Не забудьмо про все це, коли будемо відбудовувати країну… А тоді вже, можливо, скоса й подивимось у той бік…

Посивілі вітри літають над Україною… Вони дмуть з просторів тих несходимих, куди знову женуть українців у новітні депортації. Несуть горе тих жінок, сльози дітей… Уявити лишень цих українських ангеликів, наших ріднесеньких, де все їм чуже, незрозуміле, дике… Тих жінок — у ворожому оточенні, розгублених, у горі, в страху та невідомості… Всі ми достатньо загартовані і ментально, й роками війни — включно з цими вісьмома роками, й цими місяцями, днями дикої війни, але ці діти і ці жінки… Душа не витримує і завмирає в розгубленості… Коли держчиновник каже, що повертати їх буде дуже важко, то ми маємо розуміти: це — назавжди. Мабуть, назавжди — все-таки залишається крихітка віри. Коли уявляєш собі ці скупчення діточок… де все їм чуже, незрозуміле, дике… Може, й загартувала ця війна душі наші, та все ж, уявляючи собі тих діточок, наших ріднесеньких (а чужих дітей, як знаємо, нема)… і цих жінок… Сотні тисяч українців, маленьких і старших, вивезених до мордору… Що це — новітній якийсь ясир, нові депортації, яких вже зазнавали ми на своїй землі?..

Посивілі вітри дмуть над Україною… Вони летять зусібіч, з багатьох дальніх сторін, куди страх перед смертельною небезпекою погнав українців. І це вже не тисячі — мільйони. Так, Україна єдина сьогодні, як ніколи, і… знову розсіяна по європах, розкидана по всьому світу. Ще не було такого ісходу українців з рідної землі. Новітня, страхітлива еміграція. Хтось повернеться а багато хто — ні: робота, навчання… Нова діаспора. Це вже яка за рахунком? І знову — від того самого ворога.

Та мусимо покінчити з ним: цього разу — назавжди.

Роман КРАКАЛІЯ.