Переглядів: 291

Назва як зброя

(Продовження. Початок у номері за 17-19 лютого)

Як Московія стала Росією

Колишнім січовикам назва «чорноморці» ніби була до вподоби (за словами Аполлона Скальковського, козаки, зібрані Г. Потьомкіним, «хотя весьма близко нарядом, видом и службою были сходны с Запорожцами, но … названы Черноморцами, т.е. именем, которое им было давно известно и которое они брали на себя всегда, когда бывало пускались в свои наезды на берега Черного моря»), а в Катерини ІІ неприємних асоціацій не викликало.

Після смерті Г. Потьомкіна Катерина ІІ переселила 1792 р. чорноморських козаків на землі по річці Кубань. Від 1797 р. назву посади керівника цього війська було змінено з «кошового отамана» (як у запорожців) на «військового отамана» (як у донських козаків), а саме військо 1860 р. було перейменоване на Кубанське. Як наслідок, теперішні мешканці російської Кубані переважно не знають, що вони є нащадками українців-запорожців.

Що ж до топоніміки земель запорожців, то вже 1764 р. усі вони увійшли до створеної Катериною ІІ Новоросійської губернії. Використання назви «Новоросія» (тобто території, нібито нещодавно до Росії приєднаної та неосвоєної) надавало у майбутньому підстави як для обґрунтування ліквідації державності Запорозької Січі, так і для привласнення російською елітою колосальних земельних багатств «Земель Вольностей Війська Запорозького», які вже були заселені козацькими зимівниками (хуторами), під виглядом «пустошей» (після зруйнування Січі так воно й сталося).

Для істориків не було секретом, що всі землі так званої «Новоросії» були землями запорожців та їхніх нащадків — чорноморських і дунайських козаків. Навіть найкращий російський енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Єфрона в статті «Новороссийский край» повідомляв: «Запорожцы считали весь [этот] край, до донских станиц, своим, и эта мысль, с присоединением Малороссии к России, перешла к русским государям».

До речі, історики ще ХІХ століття звертали увагу на абсурдність використання назви «Новоросія» стосовно причорноморських теренів. «Так называемая «Новая Россия» есть одно из самых старых обиталищ Русского народа», — твердив 1840 р. історик Микола Надєждін, маючи на увазі те, що береги Чорного моря (у Середньовіччі називалося Руським морем) свого часу були у складі або під безпосереднім впливом давньої Київської Русі. Виходячи з цього, «Новоросією», скоріше, мала б називатися Москва, а не Укра-їнський Південь.

Після зруйнування Січі на її землях залишилися не лише тисячі хуторів-зимівників, але й адміністративні центри: сама Січ і центри запорозьких округів-паланок. Їх теж торкнулася російська топонімічна політика. Запорозьку Січ Катерина ІІ перейменувала «в город Покровск» (пізніше — село Покровське). Натомість у краї почали «засновувати» нові міста (цариця хотіла і в цьому переплюнути Петра І). Однак робити це на порожньому місці вдавалося нечасто.

Назви для таких «заснованих» міст обирали або російські (бажано — на честь чогось імперського, наприклад, імператриці, спадкоємця тощо), або нібито античні. Наприклад, один з козацьких форпостів на західному кордоні запорозьких земель — містечко Орел або Орлик (тепер частина м. Первомайськ Миколаївської області) —пережило одразу два таких перейменування: ще 1770 р. воно стало Катерининським шанцем (зрозуміло, на честь якої Катерини), а 1781 р. — Ольвіополем (на честь античного міста Ольвія, що було від цього пункту за 200 км).

Новим центром краю повинен був стати Катеринослав (назва нового центру давніх запорозьких земель мала увічнити ім’я особи, яка Запорозьку Січ знищила). Заснували його спочатку на порожньому, але вкрай незручному для проживання місці. Й місто довелося перенести з лівого берега Дніпра на правий — до Нового Кодака, що свого часу був центром запорозької Кодацької паланки. Назву Кодак цього населеного пункту (а він існував із середини XVII ст.), звісно ж, не зберегли, бо тоді важко було б пояснити, що саме Катерина ІІ «заснувала». Окрім офіційної назви для колишнього Кодака — Катеринослава — російські вельможі вигадали й назву неофіційну — «Южная Пальмира». Це була така собі катерининська відповідь на петровську «Северную Пальмиру», тобто Петербург. Пальміра на той час була символом квітучого міста посеред пустелі. Така назва мала знов ж таки засвідчити, що околиці Катеринослава — землі запорожців — до приходу російської влади були «пустелею». До слова, справжня антична Пальміра була в Сирії й теперішній Дніпро ніяк не міг бути Пальмірою Південною. Але «розумників» з оточення Катерини ІІ схожі недоречності не надто хвилювали.

Невдачі із «заснуванням» інших міст також вирішувалися «перенесенням» їх до давніх українських населених пунктів. Притому переносилися й назви. Так, 26 вересня 1794 р. було підписано царський указ, яким уже згаданому фаворитові П. Зубову доручалося: «Граф Платон Александрович! По уважению причин, от вас представленных, дозволяем вам учинить перевод двух уездных городов Екатеринославского Наместничества Новомосковска и Алексополя, первого в местечко Новоселицу, а последнего в местечко Царичанку, с оставлением прежних сим городам названий». Отже, аж два повітових центри «заснували» «не там».

Щодо перенесення Новомосковська до Новоселиці історик містобудування Володимир Тимофієнко писав: «Согласно указу 1794 г., городом Новомосковском стало называться с. Новоселица, расположенное на … р. Самаре, но выше по течению. Основанное в конце ХVIII в., оно уже просуществовало более полувека и было довольно многолюдным. В средине ХVIII в. запорожцы сделали Новоселицу (Самарчик) центром Самарской паланки. В начале 60-х годов здесь насчитывалось 40 дворов и 1440 человек мужского пола, а в 1778 г. в местечке проживало 9227 человек обоего пола. Значительная часть жителей занималась торговлей. Ежегодно здесь утраивались две крупные ярмарки». Так давній запорозький паланковий адміністративний та економічний центр отримав «чудову» російську назву — Новомосковськ. Вона зберігається й досі. Що ж до перейменування Царичанки (давнього козацького поселення та сотенного містечка) на Алексополь, то цьому населеному пункту пощастило більше: у рамках, так би мовити, «декатеринизації», у 1797 р. Павло І повернув йому назву Царичанка.

Можна згадати і долю центру Кальміуської паланки — поселення Домаха в місці впадіння р. Кальміус у Чорне море. Після зруйнування Січі, на місці Домахи спочатку вирішили «заснувати» місто Павловськ, але потім у колишню Домаху і на навколишні землі переселили депортованих 1778 р. з Криму греків та інших християн, а місто назвали Маріуполем.

Нові російські та грецькі назви отримали й інші запорозькі населені пункти. «В средине XVIII в., — писав В. Тимофієнко, — в месте впадения Березовки в Ингулец запорожцы основали с. Усовку… В 1784 г. его поселение переименовали в Александрию и сделали уездным центром». Так козацьке поселення, що існувало від середини XVII ст., дістало назву далекого єгипетського міста.

Боротьба з тюркськими топонімами на теренах колишнього Кримського ханства

Незаконно анексувавши 1783 р. Кримський півострів, Катерина ІІ не стала додавати собі титул правительки Кримського ханства, а натомість продовжила гру у «відродження» античних традицій у нібито не заселеному від давньогрецьких часів краї. Тому в титулі цариці з’явилися слова «Царица Херсонеса Таврического», а сам Кримський півострів у її указах переважно йменувався Таврійським.

Згідно з указом 1784 р. Катерина ІІ передала в управління Г. Потьомкіну «полуостров Крым с землею, лежащею между Перекопа и границ Екатеринославского Наместничества, и остров Тамань, учреждая Областью, под именем Таврической». Услід за відродженням архаїчної назви через два дні цариця наказує розподілити новоявлену «Таврію» на повіти («уезды») з назвами, не менш стародавніми чи подібними до них. «Уведомив Сенат Наш о составлении Таврической Области из 7 уездов, и именно: Симферопольского, Левкопольского, Евпаторийского, Перекопского, Днепровского, Мелитопольского и Фанагорийского…». Як бачимо, нічого татарського в назвах повітів не збереглося. Вони або слов’янські, або «відроджені» античні. Кримського ханства мовби й не було.

Які ж міста мали стати центрами області та повітів? Передусім — Сімферополь (з грецької — «місто загального блага»), на який було пере-йменоване давнє татарське місто Ак-Мечеть (з татарської — «Біла мечеть»). Щодо Ак-Мечеті В. Тимофієнко писав: «В начале XVI в. … появилось поселение Ак-Мечеть. С XVII в. оно стало резиденцией калги-султана (наследника крымского хана), в связи с чем нередко называлось Султан-сарай. … На плане [Ак-Мечети] 1775 г. показана мозаика довольно крупных кварталов различной формы и размеров, компактно расположены на берегу извивающейся ленты р. Салгир, текущей в глубоком овраге». Але 1784 р. друге за значенням місто Кримського ханства перейменували, а це означало, що його нібито заснували заново. Сімферополь досі є головними містом Криму. Якби воно зберегло назву Ак-Мечеть (Акмеджит), адептам «Русского мира» було б важко доводити свої права на нього.

Важливим центром Кримського ханства було місто Гєзлєв. Як зазначав В. Тимофієнко: «… получив наименование Гезлев, он [город] стал одним из административных, культовых и экономических центров Крымского ханства. В это время формируется ядро города. Овальное в плане, оно охватывало значительную территорию площадью около 60 десятин, которая по периметру окружалась каменной стеной. Внушительность укреплений усиливалась башнями, а перед стеной был вырыт ров, глубокий и широкий. В город вело пять ворот. За стеной в западном и северо-восточном направлениях находились форштадты, застроенные небольшими домами из глины и камня. Гезлев (в русской транскрипции Козлов) в 1771 г. был взят русскими войсками».

Після анексії Криму російська влада хотіла спочатку «заснувати» Гєзлєв під згаданим російським варіантом його назви — Козлов. Адже пере-йменування на російський кшталт, як уже зазначалося вище, теж практикувалося імперською владою. Скажімо, татарське місто та фортецю Ор перейменували на Перекоп, що було перекладом на російську татарської назви Ор. Однак назва Козлов видалася не надто естетичною і, до того ж, нагадувала про стару татарську, тому Гєзлєву вирішили дати античну. Колись на його місці стояло давньогрецьке місто Керкінітіда, але російські чиновники про нього, вочевидь, нічого не знали й подарували Гєзлєву назву Євпаторія — на честь стародавнього понтійського царя Митридата VI Євпатора, який навряд чи до цього міста близько під’їжджав.

Інший новий повітовий центр Криму в Середньовіччі був відомий під назвою Кафа, або Кефа. Свого часу це було найбільше місто не лише Криму, а й на всіх теренах сучасної України. За часів Кримського ханства та Османської імперії Кафа стала головною фортецею та ринком рабів на півострові, місцем розташування монетного двору тощо. Російська влада повернула Кафі античну назву Феодосія, викресливши таким чином османський період з історії міста.

Повітовий центр Мелітополь (у перекладі з грецької — «медове місто») виник на місці татарського Кіз-Яру, а дивну назву Левкополь отримав Старий Крим. Щодо останнього В. Тимофієнко писав: «Город является одним из древнейших в Крыму. Наивысшего расцвета достиг в первой половине XIV в., когда был столицей крымских татар».

Окрім центрів повітів, російська влада «заснувала», точніше — перейменувала, низку інших міст Криму. Наприклад, татарське селище Ахтіар стало базою російського флоту й отримало назву Севастополь. У царському указі 1784 р. наказувалося заснувати «крепость большую, Севастополь, где ныне Ахтиар, и где должны быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение». Поблизу сучасного Севастополя, як відомо, було античне місто Херсонес, але цю назву російська влада вже «відродила» в далекому Херсоні, тому Ахтіар отримав іншу — античного Себастополіса, що існував на місці сучасного Сухумі, від нинішнього Севастополя досить віддаленого.

Так невігластво російських урядовців в історичній географії впливало на історію південноукраїнських міст. Утім, як зазначалося вище, іноді вони точно вгадували назви античних поселень. Наприклад, у згаданому указі (де в дев’ятому пункті йшлося про перейменування Ахтіара на Севастополь) у дванадцятому пункті передбачалося заснувати «вместо Керчи и Еникаля сильную крепость под именем Боспор», а в тринадцятому — «Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамань». Однак завдяки наступникові Катерини ІІ назви Керч і Тамань не зникли.

(Далі буде).
Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор.

Ця стаття була підготовлена як розділ у книзі «Воля проти рабства» (редактор Марк Гордієнко).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua