Переглядів: 547

Світлий слід Майстра

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Ліна КОСТЕНКО.

Лютий місяць годилося б одеситам назвати місяцем професора В’язовського, знаного вченого-літературознавця, письменника, автора і редактора знакового в Україні другої половини ХХ століття підручника «Теорія літератури», на якому виросли цілі покоління вчителів, письменників, журналістів… Він народився у цьому місяці, 2 числа далекого 1919 року, у цьому ж місяці, 25 числа 1996 року пішов у вічність. Між цими датами — сакральне 77, стільки років вділив йому Бог для справ великих і благодатних: найперше — відбутись Людиною, в часи смертельної небезпеки очистити планету від фашистської чуми, а вже з поверненням до миру і праці по-батьків-ськи дбати про свій народ, його освіту й культуру…

Але людство, як зауважує іронічна і мудра Ліна Костенко, мабуть, «ще дуже молоде», і не навчилося шанувати як слід кращих із-поміж себе.

Сакральне 77 натякає на Божий промисел. І проживав він у квартирі №7, що на Польському узвозі, 6а, (теж майже 7), де тепер на меморіальній дошці можемо прочитати: «У цьому будинку з 1970 по 1996 рр. жив письменник, відомий вчений, професор Григорій Андрійович В’язовський (1919—1996)». Черкнеш поглядом і підеш далі. А що про нього відомо пересічному одеситу? Риторичне питання. Тож кілька штрихів до портрета, кілька миттєвостей цього дорогого мені життя.

В очікуванні дива

Згадав Ірину Жиленко: «Все кане в Лету, / Годі й боронить. / Та мить оцю, / Що не втонула в хорі, / Господь наниже / На безсмертну нить». Я тоді навчався на першому курсі Одеського університету, коли до нас на філфак завітав поет Борис Нечерда. Ми ж (принаймні більшість із нас) дізналися про його існування напередодні, під час лекції зі вступу до літературознавства, яку читав Григорій Андрійович В’язовський. Пам’ятаю, цей красень-чоловік любив несподівано відірватися від своєї академічної лекції, і, якось змовницьки поглядаючи на уважні голівки неофітів, що наче соняхи супроводжували його непоспішливу філософську ходу по «проспекту» вздовж студентських лав, продекламував:

Полонило, пригнобило і повело…
О мелодіє, ще й не такого утнемо!
І впадає жовтаво
об’ємне чоло
у п’ятіркою линв
розліноване небо.

Григорій Андрійович зупинився, кинув погляд ліворуч, праворуч і запитав, якось аж розчаровано:

— Ну, що?

Ми — нічого. Сиділи розгублені, і дивилися на свого викладача в передчутті дива.

І диво сталося. Вже наче й забувши про свою лекцію, наш викладач якось повільно, поступово розганяючи й інтригуючи, почав розгортати одну за одною думки, що, як зрозумів я далеко вже потім, склали основу його передмови до щойно виданої одеським видавництвом «Маяк» третьої (перед тим були «Материк» і «Лада») книги Бориса Нечерди «Барельєфи». Він говорив про «крила натхнення» («Крила поета» — так називалася та передмова), про «новий поетичний світ, який творить поет, увібравши у себе грандіозні і неповторні світи, створені в літературі до тебе», нарешті, про оту свою стежку, яку прагне прокласти поет і «яка обов’язково мріється в майбутньому дзвінкою магістраллю до людського розуму і серця».

Зараз, переглядаючи ту передмову і згадуючи той епізод, бачиш, як відчайдушно і віртуозно, долаючи цензурні лабіринти з майстерно вибудуваними пастками, досвідчений, мудрий і талановитий старший товариш веде на «орбіту художнього слова» зірку першої величини, яку, між іншим, так просто було знищити, що й робили тоді — пам’ятаємо добре! — з превеликим успіхом і в чималих масштабах.

О, прекрасний час, неповторний час, як сказав класик, і не знаєш, чого у тих словах більше — гіркої іронії, чи омани, пережитої цілими поколіннями, до яких належали і поет, і його критик, наш викладач професор В’язовський.

І вже він сам, дивлячись наперед, маючи перед собою не просто студентів-першокурсників, а майбутніх учителів-словесників, дбав уже про їхніх майбутніх учнів.

Тож, поминаючи ритуальні пасажі про соцреалізм і подібне, зупинюся на головному: тоді наш викладач дуже предметно і просто, на прикладі процитованого вище зачину поезії «Музика» Нечерди, пояснив найскладніше — що ж воно таке — Література, і зауважив, — дякую йому за це через роки! — що літературу, як і інші види мистецтва, розуміти вчитися треба! І тоді «вона відплатить тобі сторицею, великою радістю нового бачення, а значить — і розуміння світу».

Справжні герої

Він вважав головними героями вишу — студента й викладача. Якість і спромогу викладача легко протестувати, варто лише запитати, що прочитав за останній тиждень: з художнього (скажімо, рівень культури), фахового (професійний рівень), що з осягнутого і яким чином конвертовано в студії, який відгук. По-дібне тестування, насправді самоте-стування, слід проводити систематично, — такий собі спосіб профе-сійної гігієни. Підкреслював, сучасний філолог за добу має прочитувати мінімум сто сторінок тексту. Пропорція принципового значення не має, має значення якість роботи з текстом. В особі викладача студент бачить перш за все цікавого, продуктивно цікавого співрозмовника. Ситуація творчого спілкування не замінить, звичайно, розумних навчально-освітніх технологій, лише очистить їх від схоластики, прямолінійної дидактики і наповнить пошуком «справжнього смислу» (В. Франкл).

Отаким викладачем-співрозмовником був Григорій Андрійович В’язовський. Він не боявся зізнатися, що якийсь твір ще не встиг прочитати, пропонував повернутися до питання наступного разу, дякував за інформацію, ставив питання… Такий стиль діалогу формував непідробну довіру й надійну віру в людину. Це був особливий демо-кратизм взаємин. І коли він побачив, що за адміністративними клопотами може втратити філологічну форму, з легким серцем розпрощався з посадою першого проректора одного з найпрестижніших вишів країни і цілком зосередився на головному — науково-викладацькій роботі. Були, звісно, й інші причини, але ця, переконаний, стала вирішальною.

Моєму студентському поколінню пощастило неймовірно — ми навчалися в золоту пору розквіту філологічного факультету Одеського уні-верситету. То був його зоряний час. Які люди зібралися під одним дахом в ошатному триповерховому будиночку у провулку Маяковського, 5! Пригадую, підійшов після засідання легендарного гуртка новелістики до його керівника професора В.В. Фащенка і з щирим захопленням проказав: «Ви так багато знаєте», на що отримав несподівану відповідь, яка й сьогодні мене бентежить і стимулює: «Аби ти знав, скільки я ще не знаю…». Я зовсім не здивувався, коли дізнався, що професор Фащенко категорично відмовився від столичної міністерської посади на користь своїх студентів і… моря. Студенти платили йому тим самим. Став мало не притчею випадок з квітами. На іспит принесли розкішний букет, від щирого серця, звісно, хоча й не без підтексту. Всерозумі-ючий Василь Васильович делікатно подякував і розпочав іспит. І кожен, хто в той день отримав відмінну оцін-ку, пішов додому ще й з квіткою… від професора!

…Така ж дрібниця, але вже пов’язана з професором В’язовським. Придбав нове видання «Естетики» Юрія Борєва. Собі і Григорію Андрі-йовичу. Томик коштував як на тоді і як для студента немало — 70 копі-йок. Григорій Андрійович був радий, із задоволенням погортавши, став розраховуватися. Мої запевнення, що то йому подарунок він сприйняв скептично: «От напишеш — то й подаруєш». Вже будучи аспірантом, перед захистом подарував йому автореферат своєї дисертації «Особливості стилю Василя Земляка-прозаїка».

Цікаво згадати, як писалася та дисертація під керівництвом Григорія Андрійовича. Приніс йому шматок тексту, один із розділів. За тиждень отримую назад. Гортаю, жодної помітки, а в кінці характерним «квадратним» почерком: «Що за дурниці?!». Місяць переробляю, за тиждень отримую: «О!!!». Але протягом того місяця — десятки зустрічей і розмов: в аудиторії, на вулиці, в домашньому кабінеті професора. Пригадую одну з таких «домашніх» бесід, яких було чимало.

…Пірнаю у просиджене крісло, а Григорій Андрійович крокує від дверей до вікна й назад вздовж стелажів з книгами від підлоги до стелі і говорить, говорить… Зупиняється, обмірковує і знову пояснює. Уважно вислуховує якусь репліку, повертається до початку, вдаючись до іншої аргументації, інших прикладів. Він любив співтворчість, хоча те спів- було дуже умовним. Він наводив на слід, яким далі належало іти вже самому. В кінці задиктовував, що прочитати, а то й знімав з полиці якусь книжку і передавав на опрацювання. Отаке було наукове керівництво професора.

Наука

Художня творчість, психологія творчості… Автор сам не може як слід збагнути і пояснити, яким чином з’явився, написався той чи інший його твір. Часом сам дивується досконалості звершеного. Згадаємо того ж Пушкіна: поставивши останню крапку в кінці чергового шедевра, поет захоплено вигукнув: «Ай да Пушкин, ай да сукин сын!».

Дерзновенне бажання вченого все ж розгадати й збагнути зрідні науковим устремлінням Івана Франка, одержимого тим же прагненням, результатом чого стало блискуче дослідження «Із секретів поетичної творчості», за яким студенти-філологи по сьогоднішній день пізнають ази творчості і відточують техніку літературознавчої аналітики. І вже в нових умовах, ідучи за класиком, маючи під рукою найсучасніші дослідження з психології, філософії, інших суміжних наук, а ще — спілкуючись з кращими фахівцями — одним з таких був науковий консультант В’язовського психолог з світовим іменем Д.Г. Елькін, який працював поруч, в Одеському уні-верситеті — він взявся за справу. Так, ризикував, ще й дуже, але було цікаво і науковець сміливо пішов, як кажуть поети, за покликом серця. До речі, колись Григорій Андрійович починав з віршів. Можливо, вони й завели його у цю дивну казкову країну під назвою Філологія. А втім, хто не писав у пору юності, тобто у пору найвищої душевної чистоти й сподівань віршів?! Бо поезія — то прагнення і можливість порозкошувати в царстві любові, в царстві свободи.

Його докторська дисертація «Проблеми специфічних закономірностей творчого труда письменника» буквально шокувала наукову громадськість, а ВАК СРСР три роки вирішував, з якої спеціальності присудити йому вчений ступінь доктора — з філософії, психології чи теорії літератури. Три роки чекання! Можна лише уявити стан вченого, але він продовжував працювати і достойно пережив злий жарт долі, яка, до речі, не завжди була до нього прихильною.

Колега і послідовниця вченого професор Н.М. Шляхова звертає нашу увагу на одну з книг В’язовського «Творче мислення письменника», де Григорій Андрійович чітко сформулював мету своєї роботи: прокласти для «масового читача шляхи до «таємниць» мистецтва, творчої роботи митців і тим самим вивільнювати «приховані» резерви ідейно-естетичного, пізнавального і виховного впливу художнього слова на значну частину читацької аудиторії». Висока і благородна мета: дослідити, «як письменники читають книгу життя», аби допомогти й читачам глибше зрозуміти цю книгу (життя).

Свята «неправда» мистецтва

Цікаво було спостерігати за процесом мислення вченого. Йому подобалось мислити — це прочитувалося за характерним порухом губ, неначе він щось смакує, за змовицьки примруженим оком… В діалогах зі своїми студентами він, звичайно ж, уже знав відповідь на каверзне запитання, бо свідомо провокував аудиторію на таке запитання. Але не поспішав формулювати, бо мав привести до неї свого співрозмовника (отака метода!). Тому ґрунтовно і терпляче аналізував приклади, пропонував інші, повертався до обговорених, аналізуючи їх уже в інших контекстах.

Як віртуозно він обґрунтовував, наприклад, необхідність умовності, «неправдоподібності» в мистецтві, зрештою, усю систему тропіки, звертаючи свій погляд на «Поетику» Аристотеля: «…Якщо воно (мистецтво. — В.С.) зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана, якщо досягає своєї мети» (Аристотель. Поетика. — К. 1967. — С.68). Ну хто повірить поету, який «здоровий глузд» сприйме картину, що її намалював у одній із своїх поезій Микола Вінграновський? Хіба це можливо?!

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
 
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.
 
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.

Але у світовій поезії не так уже й густо творів, в яких про любов (виправдання «помилки» за Аристотелем) сказано ось так, як у нашого поетичного «маршала» — до болю правдиво, до запаморочення глибоко і красиво.

Він завжди щось обдумував, і не мало значення, за письмовим столом, під час прогулянки чи деінде… І коли вступав у розмову, здавалося, повертався звідкись, здалека. Можливо, з поетичного світу Миколи Вінграновського.

Розкіш бути собою

Він ніколи не був мілким, дріб’язковим, здавалось, ні з ким не сварився, не доводив. Він думав і працював, шукав істину, хоча добре відчував її відносність і невловимість. Його надихав сам процес думання і рідкісні миті осяянь на тому шляху. На світлинах, як і в пам’яті, Григорій Андрійович спокійно заглиблений у себе, з трохи іронічним, спрямованим кудись у невідоме поглядом.

Він стартував у життя з гнітючим почуттям образи і страху. В одному з нечисленних інтерв’ю з великою прикрістю й болем згадував: «Мій батько не був куркулем, був роботягою, середняком. І мене привчав до роботи з 6 років. Я працював на полі, як справжній селянин… А в 1929 році мене вигнали зі школи як сина куркуля… Я не хотів виходити з класу, а мої товариші — сусіди Грицько і Василь Рябухи — підтягли мене разом із партою до дверей класу, перевернули її й викинули в коридор». Потім була голодна Одеса, рудник імені Карла Лібкнехта в Кривому Розі… Не любив торкатися цієї теми, лише запитав якось про той рудник, оскільки я прибився до Одеси з Кривого Рогу.

Всі ті давні й сумні історії, здається, жили у ньому завжди. Пригадую, під час однієї з традиційних родинних прогулянок від дачі, що на чотирнадцятій станції Великого Фонтану, до монастиря на шістнадцятій станції перед монастирем він притишив ходу й зупинився. Ми зайшли в монастир із Зоєю Григорівною удвох. Дружина професора пояснила, в обкомі поцікавилися, що то Григорій Андрійович так зачастив до монастиря? Мабуть, невтямки було недремним релігієзнавцям у штатському, що Григорій Андрійович там відпочивав. Йому подобалися чистота і охайність подвір’я, зелені ритми розкішних ялин, дбайливо прибране кладовище, врочиста архітектура будівель… І взагалі, він читав естетику в університеті.

Рибалка

Раз пощастило мені на рибалку. У човні був третім: Григорій Андрі-йович, Василь Васильович Фащенко, наймолодший на тоді в Україні доктор філологічних наук, і я, просто наймолодший, тож саме мені було вручено весла і ми попливли. Недалеко, до місця давно облюбованого, де бички зачекалися вже. Тихо подзвонювала під човном вода, тихо текла розмова. Говорили про що завгодно, тільки не про роботу. Можна було подивуватися буденним розмаїттям зацікавлень цих звичайних на воді людей. Вкинуті репліки сприймалися як належне, уважно. При зміні місця намагаюся якомога м’якше класти весла на воду, щоб не зашкодить розмові. Люди відпочивали.

Згодом чарівна Зоя Григорівна, дружина В’язовського, виносила на тарелі в сад позолочені на сковорідці бички, хвостами д’горі й урочисто ставила їх на стіл. До бичків додавалося біле вино роботи Григорія Андрійовича. Перервана розмова відновлювалася, тепер уже за участю Зої Григорівни, яка була в курсі всіх чоловічих справ. У колі цієї родини завжди відчувалося «тепло родинного інтиму», як сказав би Станіслав Чернілевський, а то чи не «найпередніша» (Василь Земляк) умова продуктивної праці вченого. Небагато й потрібно: затишок і рівновага.

Смачне вино, смачні бички, смачна розмова…

Кафедра

У 1967 році В’язовський створив кафедру теорії літератури і протягом чверті століття її очолював. Мені пощастило рік пропрацювати лаборантом цієї кафедри. Бачив із середини, як формується колектив, як закладаються підвалини традицій. Люди на кафедрі були різні, але об’єднувала їх загальна справа, щире прагнення зробити її кращою з кращих. З часом не рахувалися, незважаючи на вікові та освітні відмінності — від викладача до професора — всі в однаковій мірі були патріотами й ентузіастами. Атмосферу взаємоповаги і взаємопідтримки завідувач освячував власним прикладом. Траплялися випадки зовсім дивні. З’явилося місце в аспірантурі, претендентів двоє, але замість конкуренції — безоглядний альтруїзм. Професор подивувався: ну-і-ну!, і вже розпорядився на свій розсуд.

Засідання кафедри проходили творчо, цікаво і продуктивно. Обов’язково ставилася якась проблема, найчастіше — дотична до наукової теми кафедри, хоча могли обговорювати й іншу, кимось із членів кафедри підкинуту у зв’язку з цікавою публікацією. Наприклад, з’явилася монографія М. Ігнатенка «Генезис сучасного художнього мислення» і Григорій Андрійович, як згадує професор Н.М. Шляхова, зразу ж заходився її вивчати, після чого рекомендував колегам для обговорення. Регулярно проводилися відкриті лекції, ініційовані тим чи іншим викладачем, і не лише ритуальні, з приводу переобрання на посаду, але й з бажання випробувати якусь методику, концепцію… Такі обговорення перетворювалися на справжні майстер-класи, особливо корисні для молодих ви-кладачів.

Справжньою гордістю кафедри була велика спеціалізована бібліотека, сформована частково з фондів наукової університетської бібліотеки (аби студент не гаяв часу і все необхідне знайшов на місці), частково стараннями викладачів, чи когось із поважних гостей, які залюбки дарували кафедрі В’язовського свої книги. В окремій шафі стояли студентські дипломні дослідження попередніх років, вони теж включалися в обіг, — видавав їх студентам (лаборант був ще й бібліотекарем за сумісництвом) нарівні з іншими книгами.

Тож у центі уваги засідань кафедри завжди було щось дійсно важливе в науково-методологічному, методичному сенсі, а увесь документально-поточний дріб’язок доручався лаборанту. Здається, документації було не так і багато, більше було питань, спрямованих на вдосконалення стратегій живої роботи зі студентом. І це давало результат: через кафедру теорії літератури пройшли сотні відомих тепер педагогів, учених, письменників, журналістів, серед яких чимало лауреатів найпрестижніших премій з Шевченківською включно.

Міра відповідальності

Пригадую, напередодні чергового навчального року зайшов до нього на дачу у якійсь справі і застав професора за дивним заняттям: він стояв біля «худенького» виноградника на доріжці і щось говорив уявному співрозмовнику. Забачивши мене, спокійно пояснив, мовляв, за кілька днів розпочинаються лекції на першому курсі зі вступу до літературознавства, то треба як слід пояснити мету й завдання курсу. Я ще більше подивувався: доктор наук, професор, автор численних статей і книг, за якими студентство цілої України пізнає премудрість художнього слова, і марнує час на такі дрібниці. Тепер розумію і подумки дякую за приклад.

Метафора долі

І насамкінець ще один спогад, але вже не мій, а ще одного колишнього студента В’язовського, кандидата філологічних наук, прекрасного поета і громадського діяча Михайла Стрельбицького в справедливій і точній інтерпретації Людмили Старовойт: Михайла «зворушило зізнання вченого, який дуже любив малювати, знаходив у цьому занятті відраду для душі: «Я, знаєте, нині малював один свій образотворчий сюжет: дерево спиляли, тоді воно пустило пагона, погнало вгору, але й той спиляли; тоді воно з іншого боку, але знову — вгору… І так через весь простір картини».

Ця промовиста метафора нагадує життєву долю самого Григорія Андрійовича: які випробування не випали б йому, він їх зумів пережити, залишався завжди кришталево чистим, непохитним у своїй принциповості, тягнувся до світла і обдаровував ним інших».

Володимир СПОДАРЕЦЬ,
доцент кафедри української філології та МНФД
Південноукраїнського національного педагогічного університету
ім. К.Д.Ушинського,
член НСПУ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net