Переглядів: 470

Назва як зброя

Як Московія стала Росією

На початку 1990-х в Україні був популярним анекдот-байка про те, як росіянин, напросившись переночувати в хату українця, звечора поставив на порозі свої капці. А прокинувшись вранці, сказав: «Бачиш, чиї на порозі капці стоять? Чиї капці — того й хата». І вигнав українця з хати.

Для Московії та Російської імперії такими «капцями» протягом століть були, з-поміж іншого, вербальні маркери. Запозичуючи чужі назви й нав’язуючи іншим свої, чіпляючи на супротивників усілякі ярлики, ця держава обґрунтовувала своє право на панування над іншими народами. Зокрема й над українцями.

Понад двісті років точиться пожвавлена дискусія щодо походження назви «Русь» та утвореного від неї етноніму «руський». За цей час вченими укладено широкий масив наукової літератури з різнобічними та здебільшого діаметрально протилежними точками зору на означену проблему. Проте, остаточного вердикту і досі не винесено.

На початкових етапах глобального дослідження спостерігалися спроби пояснення запозичення та пошуку витоків у північній Скандинавії (себто у варягів) або взагалі з-поміж іраномовних народів. Друга група дослідників, навпаки, воліла бачити винятково автентичність та місцеве коріння, яке слід ототожнювати із Наддніпрянщиною.

Так чи інакше, вивчення питання мусить мати суто наукове підґрунтя, яке останнім часом знівельоване й переведене у статус інструменту інформаційної та політичної боротьби. Окрім того, щодо становлення національної самосвідомості східноєвропейських етносів ключове значення мало не пояснення терміна, а сама історія його вжитку в практиці різних державних утворень та писемній спадщині окремих історичних періодів.

Свідчення вживання слів з коріннями «рос» чи «рус» занотовані у давніх історичних хроніках. У східних та західноєвропейських джерелах переважає термін «руси», у візантійських — «роси», в києворуській писемності — «руський». Край же, у якому жили руси, завжди мав назву тільки Русь.

Існують підстави вважати, що «руссю» початково називали антських вояків, а вже від них етнонім з часом перейшов до південного, протоукраїнського племінного союзу полян, котрі мешкали у певному трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (київський літописець писав: «поляне, яко нынъ зовомая русь»).

До оформлення Києворуської держави, що тривало впродовж VIII — IX ст., назва «Русь» поширилася теренами Середньої Наддніпрянщини — Київської, Чернігівської та Переяславської земель, яким судилося стати основою Київської Русі. Із плином часу за Русь стали вважати всю Київську державу.

Таким чином, «Руссю» споконвічно було прийнято іменувати території сучасної України, а похідний прикметник «руський» вживався як самоназва власне українців. Мусимо також чітко усвідомити той факт, що етнічне означення «руський», тобто «український», практично безперервно зберігалося протягом багатьох століть.

Русинами традиційно називали самі себе українці у Великому князівстві Литовському. Давні джерела підтверджують, що населення України та Білорусі чітко відмежовувало себе від московитів. За славетної доби Козаччини для українців залишалися звичними вже існуючі назви місця їх проживання — «Русь», а їх самих — «русини». Навіть західноєвропейська традиція не одне століття щодо позначення України вживала сталий етнонім «Русь».

На жаль, через несприятливі політичні обставини та відсутність консолідації в питанні української державності, після феодального розпаду Київської Русі і занепаду Галицько-Волинського королівства, термін «Русь» припинив своє побутування в українських колах. Натомість, його нахабним чином привласнили собі наші північні сусіди.

Загарбання колишньою Московією давнього українського імені «Русь» відбулося на рубежі XIV — XV ст. і, безперечно, було зумовлене не чим іншим, як великодержавницькими амбіціями московських правителів.

Не останню скрипку зіграв і константинопольський патріарх разом з підвладною йому церковною адміністрацією. Після офіційного прийняття князем Володимиром християнства києворуська церква тривалий час підпорядковувалася владиці Константинополя як голові усіх мирян православного віроспо-відання. Очільник руської православної ієрархії отримав титул «митрополита Київського і всія Русі», що донині зберігається в Україні.

Сконцентрувавши у своїх руках потужну церковну владу та маючи непохитний суспільний авторитет, київські митрополити не вважали чимось неправильним не в усьому коритися Візантії, що раз у раз викликало хвилі зростаючого занепокоєння серед патріархів. Імовірно, саме тому утворені та зміцнілі за доби феодального дроблення Ростово-Суздальське та Московське князівства, державницька політика й ідеологія яких на словах базувалася на підвалинах православ’я, та їх правителі швидкими темпами вибороли у Константинополя особливу прихильність і симпатію.

Після захоплення північних земель монголо-татарськими кочовиками позиції православної церкви не тільки не послабилися, а, навпаки, зміцніли, що породило у патріарха нечувану ідею про перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, аби Київ зміг таким чином спокутувати свою опозицію до Візантії. Із 1299 р. осередок православ’я переміщується на Залісся, де ієрархи продовжують іменувати себе «руськими».

Невдовзі на одному з патріархальних синодів, що відбувся 1303 р., постало нагальне питання про утворення Галицько-Волинської митрополії, в контексті якого було ухвалене рішення називати Київське та Галицько-Волинське князівства «Малою Росією», що означало «Русь початкова, основна, давніша», а Залісся й Новгородщину «Великою Росією», тобто «Русь пізніша, похідна, новостворена». А оскільки для Візантії були характерні назви з коренем «рос», це відобразилося і в терміні «Росія», який цілковито оформився наприкінці XV ст.

Отже, первісно терміни «Росія-Великоросія» і принизливий для української душі «Малоросія» використовувалися в канцелярії вселенського патріарха і спочатку жодним чином не поширювалися на світське діловодство. На противагу, в по-літичному аспекті протягом X — XIII ст. «Руссю» вважалися лише наддніпрянські князівства. Навіть після входження північних земель до складу Золотої Орди означення «Русь», «руський» продовжували використовуватися переважно у середовищі книжників.

Із плином часу, на момент, коли Московському князівству вдалося виокремитися зі складу Володимиро-Суздальського й досягти економічної рівноваги, об’єднавши навколишні землі у більш-менш централізоване державне утворення, московським правителям закортіло почуватися частиною політичної та духовної спадщини Київської Русі, недолуго намагаючись наслідувати її традиції.

Так вірний посіпака монгольських ханів, підступний московський володар Іван Калита дістав від хана Золотої Орди титул великого князя «всія Русі». Під яким розумілася лише Русь татарська, а сам термін усвідомлювався як «головний татарський васал та збирач податків». Таке «високе» звання тоді не закріпилося, і про нього всі швидко забули.

Зовсім протилежного змісту у першій половині XIV ст. набуло словосполучення «усієї Русі» в Галицько-Волинському князівстві. Подібний статус укупі з короною спромігся отримати 1253 р. від папи римського мудрий керманич Данило Галицький, влада якого справді розповсюджувалася над Руссю в усій повноті розуміння її етнічного ареалу.

У Московщині до титулатури вчергове повернулися наприкінці XV ст. До цього часу православна церква остаточно і безповоротно розподілилася на дві митрополії — київську та московську. Після церковних зверхників заграв егоїзм і в тодішнього московського князя Івана III. Завершивши об’єднання земель під егідою Москви та скинувши ярмо монголо-татарського панування, він 1492 р., подібно до митрополита, самостійно проголосив себе «Государем и самодержцем всея Руси».

Повторюючи шкідливу звичку, цей титул продовжили вживати і його наступники, хоча він жодним чином не стосувався системи політичної атрибуції країни, в якій Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви «Русь». Остання, в свою чергу, після падіння Києворуської держави ніколи й ніде не поновлювалася. Ба більше, в свідомості західних європейців Московщина в жодному разі не ототожнювалася із загально-відомими у Європі землями та населенням у кордонах сучасної України.

Надалі, починаючи з 1347 р., в документації від константинопольських патріархів Галицько-Волинське королівство неодмінно називалося «Малою Росією» як противага «Великій Росії», тобто московським землям. Приблизно із XV — XVII ст. хроністи й духівництво почали дивним чином уживати назву «Росія», постійно плутаючи її з «Руссю».

Конкретно в Московщині етнонім «Росія» як позначення саме держави почали вживати в XVI ст.: вперше його вписано до московської грамоти 1517 р. Із середини XVI ст. під «Росією» стали розуміти єдність колись незалежних князівств-земель, які поглинула Московська централізована держава.

Століття потому цар Олексій Михайлович, отримавши після нав’язаної українському гетьманові Переяславської угоди 1654 р. протекторат над Гетьманщиною (землі України), вирішив використати стару термінологію та прийняти титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

Попри всі наміри царської адміністрації паралельно нав’язати штучну назву «Малоросія», вона не отримала широкого вжитку серед пересічного люду. Та й у самій Московщині протилежний словотвір «Великоросія» був чільним лише в офіційних наказах, але аж ніяк не в усному мовленні чи, скажімо, фольклорі.

Офіційна та грандіозна заміна назви Московської держави сталася на початку XVIII ст. Легендарний реформатор Петро I всіляко намагався пригнічувати почуття національної самосвідомості українців, воліючи водночас залучати Московщину до європейської культури. Не викликає подиву, що у своїх задумах він спирався на духовний та інтелектуальний потенціал українських земель, які до того всіляко використовував як джерело прибутку.

1721 р. за наказом царя Московська держава отримала нову назву, а разом з нею й політичне значення — «Российская империя». Своїми діями Петро I хотів не тільки звести нанівець національні почуття багатьох народів, що входили до її складу, а й привласнити значні надбання Київської Русі, які, звісно ж, Москві не належали.

Постає логічне протиріччя: чому ж він просто не використав загальновживаний термін «Русь», а пішов шляхом запозичення грецької назви «Россия». Ймовірно, це було зумовлено відсутністю популярності першого слова у простого народу Московщини, котрий, як і освічена Європа, ототожнював назву «Русь» із теренами над Дніпром. Це, безперечно, могло наштовхнути на сприйняття Москви як незначної частини могутньої Русі-України.

Тому для поєднання обох частин в одній державі, де по-літичним ядром вважалися б московські території, а українські землі мали б значення суто сировинного придатку, Петро I і звернувся до вигаданого, але досить поширеного церковного терміна «Росія».

Похідний етнонім «руський» офіційно закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II суворо наказала московському народові величати себе «руськими», заборонивши вживання назви «московитяне». Певна двозначність, а відтак і некоректність форми прикметника «руський» стала очевидною одразу. У XVIII — XIX ст. вживалися заходи із запровадження в мовну систему форми «россіяне». Однак тоді вона сприймалася правлячою верхівкою як архаїчна і лише через десятиліття отримала загальне визнання.

«…должно стараться,
чтоб век и имя гетманов исчезло»

Уже невдовзі після Переяславської ради 1654 р. російський цар додав до свого титулу: «…Государь, Царь и Великий князь всея Великия и Малыя и Белыя России Самодержец». Хоча жодної реальної влади над Україною тоді (за часів гетьманства Богдана Хмельницького) він ще не мав. Після Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Московія та Річ Посполита поділили Україну по Дніпру, до титулу царя додалися слова: «самодержец: …Киевский… и великий князь… Черниговский …» та ін.

Згодом, узявши курс на ліквідацію автономії Гетьманщини, російське керівництво спочатку обмежувало вживання титулу гетьман. Так, мешканці Гетьманщини вважалися підданими російського царя, а не гетьмана. За часів правління гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668 — 1672) це втілилося у форму «царю — подданство, гетману — послушание». А в Коломацьких статтях, наданих гетьманові Іванові Мазепі 1687 р., вже вказувалося, що українці мусять говорити, що їхній край не під гетьманським «регіментом» (управлінням), а під владою російських самодержців («…чтобы …никто бы таких голосов не испущал, что Малороссийский край гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно — их царского пресветлого величества самодержавной державы…»). Заборонивши українцям казати, що вони під гетьманською владою, російський уряд згодом, за часів Петра І, позбавив їх і самих гетьманів. Заявивши, що «после Хмельницкого все гетманы были предателями и им нельзя доверять», 1722 р. Петро І посаду гетьмана скасував. Отже, як казав герой відомої радянської кінокомедії, «это слово ругательное».

Вірна послідовниця Петра І, німкеня на російському престолі Катерина ІІ, як чимало людей, що роблять погані речі, не любила «поганих» слів. Навпаки, любила все прикрашати, видаючи чорне за біле. Не даремно О. Пушкін називав її «Тартюф в юбке и в короне». Наприклад, ця цариця, яка перетворила українців на рабів-кріпаків, 1786 р. видала указ, що забороняв вживати в офі-ційних проханнях слово «раб», а натомість вживати «верноподданный». Український патріот і російський поет Василь Капніст написав з цього приводу «Оду на истребление в России звания раба», подарувавши її примірник Катерині ІІ. Цариця зрозуміла іронію поета, наказавши йому передати: «Вы де хотите уничтожения рабства на деле. Зась! Довольно и слова».

До «поганих» слів відносила Катерина ІІ й ті, що були пов’язані з автономіями, які вона планомірно знищувала. Зокрема й до Гетьманщини. «Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло», — писала вона у відомому листі генерал-прокуророві В’яземському 1764 р.

Отже, сама назва гетьманів мала зникнути, а українці — про неї забути. Наскільки це було важливим для цариці, зміг переконатися її фаворит і таємний чоловік Григорій Потьомкін. Не байдужий до влади, він вирішив отримати титул «великого гетьмана» Катеринославського та Чорноморського козацьких військ. Катерина ІІ відмовлялася, але Г. Потьомкін залякував її можливістю нападу Польщі на Росію (тоді цього не могло бути в принципі), яка на той момент була зайнята війною на два боки — з Туреччиною та Швецією. Для захисту Г. Потьомкін запропонував свій «польський проєкт» — наступ сформованих ним козацьких полків на польську частину України (Правобережжя), де місцеве населення, як за часів Хмельниччини, мало підтримати нового «гетьмана». Однак слово «гетьман» цариці категорично не подобалося. «По причине проекта о Польше, — писала вона своєму однодумцеві Олександрові Безбородьку, — думаю я писать [Потемкину], чтоб упражнялся миром, и что о сем думать после сбывания с рук двух неприятелей [Турции и Швеции], что требуемое название [гетмана] у нас ненавидимо по причине поведения оного имеющих прежде всего».

Однак Г. Потьомкіну все ж таки вдалося вмовити царицю й отримати від неї титул, назву якого вона сама називала «ненависною». 10 січня 1790 р. Катерина ІІ оголосила свого фаворита «великим гетманом наших казацких Екатеринославских и Черноморских войск». Як свідчили і сучасники, й історики, надання цього титулу значно послабило вплив Г. Потьомкіна на царицю, викликало в неї підозри, що новоявлений «великий гетьман» може забажати «справжності» для свого титулу, й посилило позиції іншого фаворита — Платона Зубова («Партия Зубовых, — писав історик Олександр Брікнер, — вздумала подогревать старую историю Мазепы, распуская слухи, будто Потемкин… хотел отложиться от России и сделаться… независимым господарем»). Як наслідок — «гетьманство» Г. Потьомкіна закінчилося дуже скоро. У його загадковій смерті, що настала 5 жовтня 1791 р. (вочевидь, від отруєння), «злі язики» звинувачували П. Зубова та Катерину ІІ. Цариця гірко оплакувала смерть «великого гетьмана». Як справжній Тартюф.

Та найбільше, здається, не любила Катерина ІІ «поганих» географічних назв. Так, у зв’язку з повстанням Омеляна Пугачова його рідну донську станицю Зимовейську (вона ж була місцем народження і Степана Разіна) 1775 р. було перейменовано на Потьомкінську, річку Яїк — на Урал, а яїцьких козаків — на уральських.

Звичайно, що назва «Україна», чи й навіть «Малоросія», була для російської імперської влади небажаною. Після скасування автономії (козацького сотенно-полкового устрою) Слобожанщини 1765 р. на її території було створено Слобідсько-Українську губернію, яку вже 1780 р. перейменовано на Харківське намісництво (губернію).

Іноді на імперську політику впливав й особистісний фактор. Так, цар Павло І, який не надто любив свою матір Катерину ІІ, прийшовши до влади, скасував чимало її указів. Зокрема, в кінці 1796 р. він постановив «Слободско-Украинскую губернию восстановить в те точно границы, в каковых она в 1765 году устроена была…». Така назва губернії збереглася і після вбивства Павла І, завдяки чому на початку ХІХ століття мешканці Слобожанщини могли цілком на законних підставах вживати слово «Україна» (у Харкові, наприклад, виходив часопис «Украинский вестник», а потім — «Украинский журнал»). Цю «помилку» імперської влади виправив уже цар Микола І, перейменувавши 1835 р. Слобідсько-Українську губернію знову на Харківську.

Досить схожа ситуація спостерігалася в Гетьманщині. Після усунення останнього гетьмана Кирила Розумовського 1764 р. була утворена Малоросійська губернія. У 1781 р. з ліквідацією козацького полково-сотенного устрою на Лівобережжі Малоросійську губернію перетворено на Новгород-Сіверське, Черні-гівське та Київське намісництва. Після смерті Павла І у 1802 р. Малоросійську губернію розділили на Чернігівську й Полтавську губернії, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство. Однак у 1836 р. його ліквідував Микола І у зв’язку з утворенням Чернігівського, Полтавського і Харківського генерал-губернаторства.

У ХІХ ст. в напівофіційній літературі Україна, здебільшого, фігурувала як «юг России». Для зручності ж її землі розподіляли на «Малороссию» (Лівобережна Україна), «Новороссию» (Південна Україна, про яку йтиметься нижче) та «Юго-Западный край» (Правобережна Україна, приєднана у 1793 та 1795 рр. від Речі Посполитої; до цього приєднання російські дипломати часто вживали щодо неї термін «польская Украина», але після він уже офіційно не використовувався). Подібний антиісторичний підхід до визначення назв імперських теренів застосовувався не лише щодо України. Наприклад, польські землі у складі Російської імперії (Варшаву та ін.) в кінці ХІХ ст. переважно називали «Привислинский край».

«Новоросія» на місці давньої Русі
та «Земель Вольностей Війська Запорозького»

Разом зі знищенням козацької державності на Лівобережжі та Слобожанщині російська влада протягом XVIII ст. двічі руйнувала центр української державності на Півдні — Запорозьку Січ. Тут теж велася боротьба за назви. Адже на початку маніфесту Катерини ІІ від 3 серпня 1775 р. були рядки про те, що Січ ліквідується «со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков» (наприкінці ж документа знову зазначила: «…нет теперь более Запорожской Сечи в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени…»). Скасування самої назви було для цариці вельми важливим.

Після віроломної анексії Росією Криму 1783 р. Г. Потьомкін, готуючись до неминучої війни з турками, почав збирати військо з колишніх запорозьких козаків. Їх спершу називали «вірні запорожці» (на противагу «невірним», тобто тим, які після зруйнування Січі втекли до турків). На початку війни з Туреччиною, що спалахнула 1787 р. Г. Потьомкін усіляко розхвалював цариці військові подвиги колишніх запорожців. А Катерина ІІ 1788 р. йому на це відповіла: «Что верные Запорожцы верно служат, сие похвально, но имя Запорожцев со временем старайся заменить иным, ибо Сеча, уничтоженная манифестом, не оставила по себе ушам приятное прозвание; в людях же незнающих чтоб не возбудила мечты, будто за нужно нашлось восстановлять Сечу или название».

Після такої прямої вказівки Катерини ІІ про жодне повернення старої назви козаків (тобто вживання назв «запорозький» або «Січ») не могло бути й мови. Військо з колишніх запорожців назвали «Чорноморським», а самих козаків іменували «чорноморцями».

(Далі буде).

Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор.

Ця стаття була підготовлена як розділ у книзі «Воля проти рабства» (редактор Марк Гордієнко).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua