Переглядів: 892

Непроминальність поетичного слова

(Роздуми під час вручення премії імені Валентина Мороза)

Цього ковідно-зимового дня одесити тепло вітали першу в Україні лауреатку літературної премії імені нашого земляка Валентина Мороза — поетесу з Чернівців Ірину Лазоревич.

Пані Ірина закінчила філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і продовжує навчання в аспірантурі. Досліджує сакральне у сучасній поезії. Почала віршувати зовсім недавно, але має вже вагомі перемоги в престижних поетичних змаганнях. Вона друкувалася в журналах «Дніпро», «Софія», «Літературний орієнтир», «Золота пектораль», тож має в читаючій Україні чимало симпатиків. Є вони і в Одесі, про що свідчить вшанування пам’яті Валентина Мороза і свято вручення літературної премії його імені.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Грушевського зібралися студенти, письменники, журналісти, художники, просто шанувальники високого поетичного слова, хто добре пам’ятає одного з першорядних поетів нашого краю Валентина Леонідовича Мороза. З вдячністю говорили про його благотворний вплив на їх громадянське, зокрема й професійно-мистецьке, становлення.

Пригадую першу зустріч з поетом. Вона була якоюсь дивною, заочною.

Разом з духмяним, настояним на якихось немислимих інгредієнтах з морських — степових — садово-паркових і ще там якихось запахів повітрям першого мого одеського літа (1967 рік. Приїхав з Кривбасу вступати на філологічний. Добре пам’-ятаю: щойно висаджені липи на Дерибасівській ледь сягали мого зросту) вдихнув гарячого, міцного трунку його поезії.

«Чорт його знає, чим пахне солома…».

У студентському гуртожитку кінця 1960-х ця уні-версальна настроєва формула, присмачена дрібком гумору, була настільки природною й звичною, що годі було й думати, ніби її отак узяв хтось і вигадав собі знічев’я. Принаймні про авторство, наскільки я пам’ятаю, питання ніхто і ніколи не ставив. І яким же було моє здивування, коли згодом, відбуваючи навчальну практику на Одеському обласному радіо, я довідався, що це ніякий не студентський фольклор, що це рядок чудової поезії, і що поезія має цілком конкретного автора, і звуть його, цього автора, Валентин Леонідович Мороз.

У відділі, який він тоді очолював, я і проходив свою практику. Слід зауважити, було у кого і було чому повчитися.

Кімнатка невеличка, на трьох. Ліворуч мудрував над черговим номером молодіжної програми «Горизонт» тоді ще поет, до речі, дуже уважно «доглянутий» літературознавцями у цивільному, а тому з дуже обмеженим горизонтом друку Володимир Рутківський, згодом лауреат Шевченківської премії, але вже у номінації «дитяча література». Пам’ятаю, так сумлінно і, головне, швидко редагував мій творчий доробок, що крім прізвища там уже нічого й не залишалось. Виходило дуже симпатично, мені подобалося, і я відверто пишався своїми журналістськими успіхами.

Трохи далі творила піонерські програми Ірина Падоріна, завжди в оточенні червоних краваток, якоїсь урочистої метушні й чіткої декламації чітких і правильних життєвих позицій. Глибокий інтелігент, справжній психолог, філолог високого класу — усе це, навіть попри зливу «цінних» порад і рекомендацій згори, дозволяло робити пані Ірині дитячі радіопередачі дивовижно цікавими, пізнавальними і повчальними.

Часом між записами у студії до кабінету заглядав знаменитий диктор, золотий голос українського радіо Вадим Сочинський, про щось неквапно розповідав, наживо, так би мовити, і я, зачарований музикою його неповторного голосу, щиро дивувався, як то можна марнувати такий скарб, витрачати його просто так, на балачки, а не у мікрофон, для всього народу (свята наївність романтичного неофіта!).

Валентин Леонідович Мороз тих часів запам’ятався мені в асоціації якоїсь театральної світлотіні: темнаві строї робочого повсякдення явно підсилювали світлову енергетику його обличчя в спалахах окулярів з незвично потовщеними діоптріями.

З журналістикою не легковажив, правив справу талановито, сумлінно і добросовісно. Але при цьому не можна було не помітити, що погляд його блукає десь над журналістикою, у інших світах. Він якось нібито й не включався у швидкоплинну, швидкоминущу актуальність, шукав актуальність непроминальну, і це видавало у ньому Поета.

Завжди з якоюсь книжкою, і обов’язково яскравою цитатою з неї, представленою влучно, доречно і таким чином, що, здавалося, зараз у нього в руках найкраща книга планети. Книги, серед яких домінували поетичні, а також з питань філософії, психології.., міняв з подиву гідною систематичністю, так що члени дружного редакційного колективу завжди були в курсі найсві-жіших, найсучасніших, найцікавіших ідей та образів.

Розмову любив змістовну, переважно на теми літературні, з «небезпечними» включно, такими інтригуючими у ті непевні часи, і обов’язково з філософським, психологічним підкладом, з елементами поетикальної ана-літики. Саме в одній із таких розмов спливло ім’я Василя Симоненка, якого у тодішніх навчальних програмах як середньої, так і вищої школи годі було й шукати. Почувши «Ти знаєш, що ти — людина», був настільки приголомшений, що негайно побіг по бібліотеках і вже на вечір перша збірочка поезій Василя Симоненка «Тиша і грім» кишенькового формату була у мене в кишені. Пам’ятаю, з яким захопленням я переписав її у свій блокнот від першого і до останнього слова, а вже за кілька тижнів знав її всю напам’ять.

Повертаючись до поетичної фрази про солому, з якої і розпочав цей коротенький спогад про добру людину, скажу, що у процесі такого дорогого мені спілкування мав не одну нагоду подивуватися. Але тепер хочу виділити лише дві з них. По-перше, дізнався, що ось переді мною і є її автор, поет Валентин Мороз. І по-друге, з його таки уст і почув цю запахущу і цілющу поезію повністю:

Чорт його знає,
чим пахне солома:
Полем чи вітром
з далекого дому,
Чи українським п’янким чебрецем…
Ляжеш,
зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш —
і зникне утома…
Чорт його знає,
чим пахне солома!

І коли мудрі люди кажуть, аби написати бодай один рядок, один справжній вірш — треба знати усю світову поезію, то я їм вірю.

За своє творче життя В. Мороз написав понад тисячу віршів, які були опубліковані, видав біля двох десятків книг. Його творчість вивчається в шкільному та вишівському курсах «Література рідного краю», що сприяє більш дієвому використанню цього неповторного світу поезії, благородній справі виховання нової людини вільної, незалежної, щасливої України — палкого патріота й громадянина.

Валентин Мороз належить до покоління шістдесятників, ре-презентованого постатями Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Петра Осадчука, Василя Стуса, Василя Симоненка… В творчості поета наскрізною є патріотична тема. Національна ідея, ідея творення вільної України звучить особливо гостро й у його творах. Він пише без гасел і за-кликів, без зовнішньої патетики, але сердечно і щиро, сказати б, якось сповідально.

Вагому частину творчості В. Мороза становить його шевченкіана. Показовим у циклі поезій про Кобзаря є вірш «Дуб Шевченка у селі Прохорівка під Каневом», у якому сучасний поет говорить про екзистенційно непроминальні конфлікти, наприклад, між деспотом і творцем. Деспот вічно бажає умертвити живе. Поет висловлюється яскраво й афористично. «Перспектива дерева — колода. А колоди — дошки і труна. І поету, і його народу». Все людське — вороже деспотизму, але сильні-ше грубої деспотичної сили — сила слова, сила любові.

Валентин Мороз уміє філософськи осмислити факт, вчинок людини, він образно-емо-ційно конкретизує думку про життєтворче начало.

Масштаб його творчості вражає. Про це було багато сказано у схвальних відгуках та рецензіях упродовж усього творчого життя поета. У книзі спогадів «Я — міст до тебе, Україно…». Про Валентина Мороза і його творчий світ із захопленням і любов’ю пишуть шевченківські лауреати Володимир Базилевський, називаючи нашого земляка «степовиком у тільняшці», Володимир Яворівський, Володимир Рутківський, пишуть професори й академіки, серед яких — Євген Прісовський, Григорій Клочек, Алла Богуш…

Колись Павло Тичина геніально сформулював: «За всіх скажу, за всіх переболію», і слова ці мимовільно приходять на пам’ять, коли читаєш спогади вдячних читачів про свого поета.

Цьогорічна і перша лауреатка премії імені В. Мороза Ірина Лазоревич зізналася, що зовсім не пошкодувала, що у такий ковідно-небезпечний час подолала чималу відстань від Чернівців до Одеси. Схвильована почутим, вона прочитала свої вірші з першої і поки що єдиної збірки «Тону. Ти». Особливо запам’ятався такий:

— Бо що є, зрештою, щастя? — питаєш у нього ти. —

Може, це вміти втікати? Палити безжально усі мости?

Вміти здаватись гідно? За жінку здолати найкращі мечі?

— Щастя, — відповідає, — це мовчки тебе обійняти вночі.

Ти не здаєшся:

— Щастя — це, мабуть, мати вдосталь води,

Читати індійські Веди, а потім просити у Бога — веди…

Він перебиває твердо, забувши, напевно, про твій мотив:

— Якщо є у світі щастя — воно виглядає точно, як ти.

Прощаючись, пані Ірина подарувала свою книжку з написом: «Студентам і викладачам Університету Ушинського з найщирішими побажаннями натхнення та мотивації! Нехай література дає відповіді на всі сакральні питання! Щиро, авторка».

Володимир СПОДАРЕЦЬ,
доцент кафедри української філології
та МНФД Південноукраїнського національного педуніверситетуім. К.Д. Ушинського,
член НСПУ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net