Кіно, що кличе в мандри

«Сьогодні ми продовжуємо марафон нового документального кіно, — привітала присутніх генеральна директорка ОНББ, заслужена діячка культури України Ірина Бірюкова. — Радісно серед глядачів бачити молоді обличчя — курсантів-моряків, учнів коледжу, а також наших пос-тійних читачів, бібліотекарів та журналістів. За час карантину суттєво звузилися наші можливості подорожувати, не завжди ми можемо поїхати до іншої країни. Водночас внутрішній туризм переживає бум, зростає чисельність охочих мандрувати Україною, відкривати для себе її історію та культуру. Амбасадорами наших внутрішньоукраїнських зв’язків стали журналісти. Це вже не перший показ фільмів, який відбувається в стінах нашої книгозбірні. Щиро дякую команді «Суспільне. Одеса» за чудову ініціативу. Сьогодні ми маємо змогу переглянути ці стрічки до того, як їх побачить більшість українських глядачів. Приємно, що це відбувається в Одесі, яка багато в чому є першою. Погодьтеся, приємно бути першими».

В свою чергу продюсерка «Суспільне. Одеса» Олена Кваша зазначила: «Не було б нинішньої події, якби не наш надійний партнер — бібліотека та автори, які завітали до нас, щоб презентувати свої роботи». Наш проєкт створений для того, щоб ми почули й побачили якомога більше про Україну. Маю надію, що ці історії надихатимуть вас на нові мандрівки. Будемо раді, якщо ви запропонуєте свої ідеї для наших майбутніх досліджень, щоб ми писали літопис нашої країни спільно з вами, глядачами».

А тепер дивимося роботи телевізійників.

Що варте уваги туриста на Тернопільщині? Стандартний набір: «Файне місто Тернопіль», місцева кухня, замки, палаци, монастирі, мальовничі містечка, краєвиди Подільської височини та каньйон Дністра. Але є ще одна атракція: печери!

Продовжує продюсерка із «Сус-пільне. Тернопіль» Зоряна Биндас:

«Тернопільщина — найбільш печерний край у всій Україні. Але я не знайшла жодного відеоматеріалу, який міг би бодай частково передати атмосферу під землею, та ще й під водою. От я й подумала: якщо в нас нема класного відеопродукту про печери — значить, його треба створити!

Це була справжня експедиція нашої творчої групи на три доби зі спелеологами. У печері живеш, спиш, їси, працюєш. Там специфічний мікроклімат — 9 градусів тепла і взимку, і влітку, висока вологість, а в підземному озері температура води 4 градуси. Вибрали печеру «Озерна», досліджували ходи над водою і під водою. Вийшла цікава картинка. Спелеологи — фанати своєї справи, вони не заробляють на своєму захопленні багато грошей, а часто ще й вкладають власні.

Ми бачимо, як відбувається до-слідження печери. Люди щось відкопують, намагаються пролізти в дуже вузькі щілини, щоб побачити, чи є там продовження ходів. Коли туди хтось один пролазить, відкопують далі — так відкриваються кілометри й кілометри печер. В «Озерній» розвідано 144 кілометри ходів — це за-слуга спелеологів, які роками підкопували, проходили, досліджували і йшли вперед. Я була свідком відкриття нової зали, в якій ніхто ніколи не бував. Уявіть: за мільйони років там не було жодної людини!..».

Додам, що для непідготовленого туриста на Тернопільщині існує низка безпечних турів в освітлені печери в супроводі досвідчених інструкторів тривалістю кілька годин. Але повернімося до Одеси. Авторки стрічки «Печерні» зацікавилися нашими підземеллями. Можливо, в майбутньому ми побачимо знамениті одеські катакомби через об’-єктив телевізійників із Тернополя.

Олексій Хуторний, режисер фільму «Віднесені водою», про свою першу повнометражну документальну стрічку розповідав із Черкас за допомогою відеозв’язку:

«Віднесені водою» — це історія про покоління тих, хто пережив переселення у 50-х роках минулого століття. Радянська влада змусила близько 150 тисяч селян вибратися з місць, де жили їхні прародичі. Люди тільки-но відбудували свої оселі після Другої світової війни — й усе довелося покинути. Багато хто, можливо, не задумується, але все Кременчуцьке водосховище, всі села по лівому і правому берегах Дніпра — переселені села. Коли почали будувати Кременчуцьке водосховище — це була велика трагедія».

Бабусю головного героя фільму, Олександра, теж переселили, і вона розповідала внукові про ті часи. Сашко щодня плаває у Дніпрі, переймається станом його вод, тому й вирушив у мандрівку, щоб почути спогади людей, чиї долі змінило водосховище, і з’ясувати, чи могло таке масштабне затоплення спричинити невідворотну екологічну проблему. У ролі головного героя стрічки знявся черкаський музикант Олександр Дубина.

Шляхом затоплення водами нового рукотворного моря в жертву радянській індустріалізації були принесені та зникли назавжди дві сотні старовинних сіл, а з ними — великий пласт української історії.

Під враженням фільму начальник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, ветеран АТО Сергій Гуцалюк звернувся до загалу, нагадавши, що впродовж століть нашу історію писали у Варшаві, Відні та Москві. «Ми повинні не «переписувати», але писати власну історію, не відкидаючи певних сторінок. Від нас, істориків, і від вас, журналістів, це залежить. Якби до 2014 року в нашій державі було розуміння, як подавати історичні теми, можливо, не було б у нас сьогодні окупованих територій. Тим, хто будує сучасну українську політичну націю, слід пам’ятати, що свій гуманітарний простір потрібно не просто розбудовувати, а й зміцнювати та розширювати».

Обидва фільми завершилися під оплески вдячних глядачів.

Нагадаємо, місяць тому, на перших допрем’єрних показах-презентаціях, переглядали дві стрічки, зняті телевізійниками з Кропивницького і Хмельницького: «Кірово-градщина. Життя на урані» та «Покоління «золотої алеї».

До нових захоплюючих кінозустрічей в Одеській національній науковій бібліотеці!

Володимир ГЕНИК.