Дорогами втрат і сподівань

«Він палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядка і публіцистичному слові».
Наталія Лисенко-Єржиківська, кандидатка філологічних наук,
наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого 1897 року в селі Архангород Херсонської губернії (нині — селище Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько походив із козацько-чумацького роду, мати, Гликерія, була донькою чорногорця Якова Стоянова.

Навчався в Архангородській початковій школі, яку закінчив з відмінними результатами. Здібний учень став стипендіатом Єлисавет-градського земства. Восьмирічне перебування у стінах реального училища значно розширило світогляд юнака, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру.

У 1914-у Євген Маланюк вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але Перша світова війна перервала навчання. Восени того ж року став курсантом Київської військової школи. У січні 1916-го потрапив на Південно-Західний фронт. Невдовзі він — старшина Української армії, бере активну участь у Визвольних змаганнях 1917—1920 років.

У жовтні 1920-го потрапляє до таборів у Стшалкові та Щипйорні, а згодом — у Каліші (Польща). Там Євген Маланюк багато пише. Зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою видає журнал «Веселка» (1922—1923), у якому й сам починає друкуватися. У 1923-у виходить «Озимина» — альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Елегія та Михайла Осики. Добірку із 12 патріотичних і ліричних віршів, уміщених в «Озимині», вважають літературним дебютом Маланюка. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнувся про авторів альманаху на сторінках варшавського часопису «Скамандер». Де, зокрема, зазначив: «Набагато спокійніший, миліший — Євген Маланюк. Зрівноважена задума, сконцентроване осягнення — то його характеристичні риси. Можливо, занадто монотонний в формі, може, забанальний в римі, — однак не раз зумів схвилювати істинно поетичним словом».

Восени 1923 року Євген Маланюк виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувалися у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним. У Подєбрадах вийшла і перша збірка віршів «Стилет і стилос» (1925), яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі.

Стилет чи стилос? — не збагнув.
Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Зі збірки «Стилет і стилос» (1925).

Цією книжкою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Євген Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті.

У 1929-у, завершивши навчання в академії, подався до Варшави, де працював інженером у міському магістраті, а потім — викладачем Академії Генерального штабу польської армії.

На початку 1930-х організувалася група, пізніше умовно названа Варшавською (Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Юрій Липа, Андрій Крижанівський, Павло Зайцев, Євген Маланюк та ін.), яка підтримувала зв’язок із празькими й галицькими укра-їнськими літераторами.

Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Євгена Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури.

На варшавський період припадає вихід у світ таких його збірок: «Зем-ля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943).

Наприкінці Другої світової війни Євген Филимонович змушений був емі-грувати до Німеччини. Письменникові довелося працювати ліфтером, викладачем математики та української літератури в місті Регенсбург, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації. У цей період він усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності.

У червні 1949 року письменник емігрував з Німеччини до США. Нелегко там складалося його життя. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку. Підтримував стосунки з польськими емігрантами, зокрема Яном Лехонем. Друкувався на сторінках паризької «Культури» («Kultury»), яку видавав Єжи Гедройц.

У 1958 році Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

В Америці вийшли його книжки «Влада» (1951), «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — Василя Тютюнника, Марка Безручка та інших, «Проща» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964).

Продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, які з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962, 1966). Уже після його смерті побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).

Творчу спадщину Євгена Маланюка широко досліджують сучасні вітчизняні літературознавці.

Скажімо, праця Юлії Войчишиної «Ярий крик і біль тужавий…» (Київ, 1993) — є спробою цілісного розгляду життя, поглядів і творчості Євгена Маланюка.

«Книжка деталізує й насвітлює життя й творчість Євгена Маланюка, воїна і філософа, а передовсім поета, якому незалежна Україна буде віддячуватись упродовж століть за те, що «мобілізований до бою», він проніс гордо її прапор і вдихнув у наші вмираючі аорти живу кров непокори і державної свободи».
Дмитро Павличко, поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч.

Книжка Леоніда Куценка «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (Кі-ровоград, 2002) — це своєрідна подо-рож країнами й містами, пов’язаними із життям і творчістю Євгена Маланюка у Чехії, Польщі та США, у яких поет-вигнанець знаходив притулок. В основ-ні розповіді — безпосередні враження автора від відвіданих місць, багаті ар-хівні матеріали, щоденникові записи письменника та спогади про нього.

Видання «Євген Маланюк. Нотатники (1936—1968)» (Київ, 2008) починається записами, зробленими у Варшаві у міжвоєнний період, і закінчується перебуванням у Нью-Йорку часів «холодної війни». Історична доля України, осмислення причин наших поразок та невдач, спогади дитинства, ескізи творчих задумів, надзвичайно потужний потік думок, висновків, прогнозів, пророцтв, гіпотез — як продовження поетового діалогу із собою, з епохою, з рідною землею. У фотододатку використано матеріали з особистого архіву, що зберігаються в архіві Української вільної академії наук у США та в родинному архіві Маланюків у Празі.

Видання «Євген Маланюк. Вибрані твори» (Київ, 2017) зібрала й упорядкувала Олеся Омельчук. До уваги читачів представлені публіцистика, відкриті листи, заяви, численні статті, зокрема літературно-критичні, нотатки з блокнотів та щоденників, фотоматеріали. Вибране містить праці, твори 1920—1950-х років, що не перевидавалися з часу їх появи.

«Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції перетворився на класика української літератури ХХ ст., його поезія — не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовності».
Микола Ільницький, літературознавець, критик, поет, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор філологічних наук.

Олена ГЛАДЕНЬКА,
провідна бібліотекарка відділу соціокультурної діяльності
Одеської національної наукової бібліотеки.