Бібліотека пам’яті Богдана Комарова

Про шкільні роки у Богдана Комарова залишилися двоякі спогади. Від гімназії тхнуло казенщиною, але були серед вчителів і такі, про кого згадував з вдячністю: викладач російської мови І.В. Каменський, грецької — К.Г. Тюльпанов і фізик А.Ф. Полль. Навчаючись у старших класах, відвідував публічні лекції з природознавства в університеті.

Пізніше Богдан Михайлович писав, що «перебування у школі для мене завжди було чимось прямо протилежним моєму життю вдома, світлому, веселому, життєрадісному». Він із захопленням згадував про величезну батькову бібліотеку, пієтет перед українським письменством, що панував у родині. Розширенню його світогляду сприяло й те, що в сім’ї цінували також російську та польську мови і літератури, адже мати мала польське походження.

Родинними обставинами було зумовлене і знайомство Богдана з професором Новоросійського (Одеського) університету Михайлом Дмитровичем Сидоренком, чоловіком старшої сестри Маргарити. «Дядя Міша» прищепив хлопцеві любов до природи, що й визначило його вступ на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. На старших курсах спеціалізувався з ботаніки. Фізику йому викладав ректор університету Федір Никифорович Шведов, неорганічну хімію — Севастян Мойсе-йович Танатар, загальну ботаніку — Федір Тимофійович Каменський, зоологію безхребетних — Василь Михайлович Реп’яхов, анатомію людини — Яків Микитович Лебединський. Кожен із цих професорів по-своєму збагатив майбутнього вченого новими знаннями.

У лютому 1901 року Богдан Комаров узяв участь у студентських страйках, за що був відрахований з університету. Продовжувати навчання довелося у Львові, Відні та Кракові. Втім, диплом про вищу освіту отримав таки в Одесі, склавши тут у 1907-у державні іспити. Невдовзі влаштувався вчителем хімії та лаборантом в Одеському комерційному училищі Г. Файга. На початку 1910-х упродовж року був асистентом професора С. Танатара у Вищому торговельному інституті. Викладав також у реальній школі Мякенко ботаніку та мінералогію, в жіночій гімназії Відінської та Соколової — природознавство й фізику, у грецькій комерційній школі — товарознавство. Упродовж 1908—1914 років зібрав на околицях Одеси колекцію гербарію із 2000 зразків. Слід зазначити, що збиранням рослин він займався повсякчас і скрізь, перебуваючи чи то в Одесі, чи у Львові, Відні, Кракові, Києві, Харкові, Москві, Архангельську, чи на Соловецьких островах.

До 1917 року Богдан Комаров майже не брав участі у суспільно-політичному житті міста: хоча й був членом одеської «Просвіти», але на її засіданнях не виступав. Однак революційні події захопили і його. У травні 1917-го він увійшов до Укра-їнського керівничого комітету Одеси як делегат від учительського товариства. Вперше проявив себе на курсах українознавства, влаштованих Одеською учительською спілкою, де читав лекції з географії України. У другій половині 1917-го — на початку 1918-го відстоював інтереси українців у боротьбі з русифікаторами із російської вчительської спілки. На початку 1918-го у Народному університеті читав курси з українознавства.

Авторитет Богдана Комарова обумовив його обрання Українською учительською спілкою в березні 1918-го до складу Комісаріату зі справ Одеського навчального округу, де став заступником голови Володимира Чехівського. А оскільки у квітні В. Чехівський переїхав до Києва, то, фактично, очолив комісаріат, координуючи також діяльність Спілки українських вчителів. У липні як голова комісаріату відкрив другі учительські курси в Одесі. У промові з цієї нагоди, зокрема, зазначав, що робота міністерства освіти, попри зміну влади, йде шляхом, який намітила Центральна Рада, і закликав до активної праці, адже «Українська Державність та незалежність може існувати тоді, коли в нас буде своя школа, своя культура, своя інтелігенція, свій освічений трудовий народ». Попри адміністративну зайнятість, читав цикл лекцій з географії України на курсах для вчителів початкових шкіл.

Богдан Михайлович продовжував очолювати комісаріат, який опікувався шкільними справами величезного регіону — всієї Південної та великої частини Східної України, що входили до Одеського навчального округу, по суті, до лютого 1919 року. А це був величезний обсяг роботи: підготовка документів з найрізноманітніших питань, запровадження програм викладання, розроблених міністерством освіти, роз’яснення директив центральних органів влади. Одним із найважчих завдань було забезпечення «українізації» шкіл. На запит директора однієї з учительських семінарій про мову викладання предметів історії та географії України 24 вересня 1918 року Комаров наклав таку резолюцію: «В неукраїнізованих клясах викладання географії і історії може вестись на російській мові, але бажано вести їх на мові українській».

Недосяжним для впливу українських органів влади залишався Новоросійський університет, професура якого, за деякими винятками, не сприймала ідеї «українізації». Богдану Михайловичу довелося вступити у відкрите зіткнення з українофобським складом цього навчального закладу.

У серпні 1918-го міністерство освіти заснувало 20 стипендій для підготовки професорів з українською мовою навчання. Допомагати їм у цьому закликали професорів колишніх російських університетів. Однак у жовтні на сторінках однієї з найтиражніших місцевих газет автор, що підписався псевдо «Историк», виступив проти цієї ініціативи, висунувши звинувачення у зраді університетських традицій. На його думку, українські стипендіати не мали жодного морального права претендувати на місця в університеті.

У листі до редакції Комаров як один з тих, кому запропонували місце стипендіата, зауважив, що не претендував на роль спадкоємця російських професорів, не збирався надалі бути пов’язаним з цим закладом, а просив лише надати можливість користуватися бібліотекою, лабораторіями та іншими формами допомоги. Безумовно, опоненти побоювалися конкуренції з боку висококваліфікованих, патріотично налаштованих викладачів. Цей лист започаткував серію статей Богдана Комарова, присвячених питанням розвитку українського національного руху, що з’явилися навесні 1919 року на сторінках газети «Нові шляхи».

У великій статті «Культуртрегери», яка друкувалася у трьох числах газети, автор гостро критикував дії одеських українофобів, справедливо розвінчуючи міф про толерантність та європейськість Одеси, який, до речі, експлуатується до сьогодні.

Ще одним об’єктом критики стали «малороси» — як один з основних чинників гальмування української культури. Автор висловив своє бачення сутності українського національного руху. На його думку, «проста і зрозуміла річ, що кожний народ може й повинен бути самобутнім, духовно й культурно-самостійним, мати свій розум, свою волю, свою свідомість, свої почуття, свою душу, своє національне «я». Особливо наполягав на праві українців мати своє національне ім’я, а не на послуговуватися накинутими зовні дефініціями на кшталт «малороси», «новороси» і т. ін. Подібні заяви були дуже типовими для тогочасної української національно-демократичної думки.

В іншій статті Богдан Комаров критикував за бездіяльність одеські просвітницькі організації і закликав їх «у добу загрози вдихнути живу душу в нашу стареньку одеську «Просвіту», яка «з 1906 р. відіграла велику роль у житті одеського українського громадянства, виховуючи вірних оборонців для захисту рідної культури та несучи ідею національного відродження серед широких кіл. Щиро і непохитно сповняла вона свої завдання. Вічна подяка та пошана старій одеській «Просвіті», яка перша вивела українську справу в Одесі на ширший шлях!».

У надзвичайно важкому для укра-їнської громади 1919 році Богдан Комаров був директором 2-ї української гімназії (червень—серпень), викладав методику природознавства у Фребелівському інституті. У червні розпочав публікації мовно-лінгвістичного спрямування, які були вкрай важливими для розвитку української культури. Тоді ж видав перший випуск «Короткого російсько-українського словника термінів природознавства».

З приходом у серпні в Одесу денікінської армії Богдан Михайлович не мав можливості працювати в україномовних закладах, тому викладав лише у млинарно-технічній та комерційній школах, жіночих гімназіях. З остаточним же утвердженням влади більшовиків повернувся до праці на ниві українського відродження вже в інших суспільно-політичних умовах, ніж у 1917—1918 роках. У 1920-у він взяв активну участь у процесі розбудови нової школи, намагаючись надати їй українського обличчя. Був головою предметної комісії з вироблення програм природознавства в трудовій школі, читав те ж природознавство на курсах підготовки вчителів для боротьби з неписьменністю. Зрештою, вперше отримав можливість розпочати кар’єру викладача вищої школи в Одеському інституті народної освіти. Протягом 1920 — 1924 та 1929 — 1931 років читав курс біології на робітничому факультеті та факультеті соціального виховання.

Богдан Михайлович був одним з небагатьох послідовно україномовних викладачів. Як і раніше, намагався робити свій внесок у важливу справу забезпечення школи україномовними підручниками. Зокрема, продовжив роботу над словником природничої термінології та номенклатури. На 1923 рік із запланованих 24 відділів із 15 тисяч термінів та назв завершив роботу над 15 відділами із 7800 термінів та назв. Згодом підготував словник до друку, однак він так і не побачив світ. Переклав українською мовою працю М. Фарадея «Хімія свічки», підготував низку оригінальних статей, у яких українською мовою популяризував природничі науки. У 1922-у українською та російською мовами в Одесі вийшла його праця «Що можна зробити і показати в школі з ботаніки».

Важливим напрямком діяльності Богдана Комарова у 1920-х стали бібліотекознавство та бібліографія. У липні 1920-го він був призначений помічником завідувача Одеської української державної бібліотеки (УДБ) ім. Т.Г. Шевченка, а навесні 1921-го — її завідувачем. Передумовою звернення науковця до бібліотечної справи було передусім те, що після смерті батька він успадкував його великий архів та книгозбірню. Батько ж прищепив синові любов до книги. Вже наприкінці свого довгого життя Богдан Михайлович згадував: «…у своїх нечисленних працях з української бібліографії я намагався йти за настановами мого батька М.Ф. Комарова, основоположника української бібліографії».

У 1928-у Богдан Михайлович підготував друге видання бібліографічного покажчика літературної діяльності М.Ф. Комарова. У 1920-х разом з іншими одеськими науковцями впорядковував й опрацьовував матеріали архіву та бібліотеки і намагався видати деякі з них. Завдяки його старанням єдина в місті українська бібліотека швидко перетворилася на помітне явище громадського життя, один з нечисленних осередків живої української культури.

27 жовтня 1925 року УДБ переселилася до нового приміщення в Інвалідному провулку, буд. №5, де було засновано товариство її прихильників. У грудні 1925-го Богдан Комаров був делегатом першої конференції наукових бібліотек України. У 1930-у Українську державну бібліотеку об’єднали з Одеською державною. З книжок колишньої УДБ був створений відділ «Україніка». Колишній директор УДБ так підсумував роботу: «За ці десять років УДБ своє завдання виконала. Вона зібрала до купи майже всі громадські й приватні українські бібліотеки, які існували в Одесі до революції і на початку 20-х років, поповнила ці збирачки великою кількістю нових українських книжок й чимало зробила в справі просунення укра-їнської книжки в ширші маси. Майбутній історик десь певно зважить ту велику ролю, що її відограла була УДБ у процесі українізації Одеси взагалі, а зокрема — українізації Одеської школи, учительства та професури».

15 травня 1925-го в Одесі засновано Українське бібліографічне товариство (УБТ). Воно мало яскраву українську національну ідеологію і було сконцентроване, передусім, на вивченні української книги й культури загалом. Його головою обрали одного з найактивніших членів колишнього Бібліографічного товариства Новоросійського університету, професора В.Ф. Лазурського. У 1928—1929 роках головою правління УБТ був Б.М. Комаров, згодом — заступником голови М.Є. Слабченка. Окрім виступів на засіданнях УБТ, Богдан Михайлович в одному з томів записок товариства опублікував цінну бібліографічну працю, присвячену розкриттю псевдонімів та криптонімів українських письменників за матеріалами архіву батька. Іншою важливою бібліографічною працею став «Короткий російсько-український словник бібліотечної термінології», упорядкований ним у співпраці зі своїм родичем Р.О. Волянським.

Богдан Комаров також був членом природничої секції Одеського наукового товариства при ВУАН. На сторінках «Записок…» секції надрукував покажчик творів М. Максимовича з природознавства. Разом з іншими членами секції здійснював екскурсії узбережжям одеських лиманів.

Усі ці заслуги Богдана Комарова перед українською культурою більшовицька влада на початку1930-х поставила йому у провину. Слідчі ОДПУ сфабрикували справу проти Українського бібліотечного товариства як про українську буржуазну націоналістичну контрреволюційну організацію. Улітку 1931-го Богдана Михайловича заарештували. Річне адміністративне заслання він відбував у Курську, без права повернення в Україну. Після заслання у 1932-у опинився в далекому Ле-нінабаді (нині Худжанд), що в Таджи-кистані, де викладав у державному педагогічному інституті. Після довгого періоду поневірянь досяг значних успіхів у природознавчій науці, став кандидатом біологічних наук. Упродовж 25 років завідував кафедрою ботаніки Ленінабадського педагогічного інституту. Удостоєний звання «Заслужений діяч науки Таджицької РСР». Реабілітований у 1989-у.

На жаль, після арешту Богдан Комаров був назавжди втрачений для української науки. Перервалася його важлива праця з української наукової термінології, що сприяла виведенню українознавства поза межі провінційності. Та, попри все, до кінця свого життя, яке обірвалося 18 грудня 1975-го, він зберігав українську душу, намагався підтримувати листування з українськими знайомими, родичами. Його українська ментальність яскраво відобразилася у мемуарах, написаних наприкінці 1960-х. Публі-кація у 1971-у спогадів Богдана

Комарова про Лесю Українку була першою ластівкою повернення в українську історичну пам’ять родини Комарових. Ці спомини, як і багато інших, що зберігалися в його робочих зошитах, за задумом автора, мали скласти книжку під назвою «Бібліотека моєї пам’яті».

У період 1965 — 1975 років адміністрація Одеської наукової бібліотеки встановила контакти з Богданом Михайловичем. Цінні відомості про обставини життя знаної родини Комарових та україніку Одеси містять його листи до світлої пам’яті Григорія Дем’яновича Зленка — тодішнього завідувача редакційним відділом бібліотеки, провідного дослідника життя й діяльності цього славетного роду.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.