«Якби я не вірив у магічну здатність Слова...»

Отже, про творчість через спогади. Передусім — самого майстра.

«Ось уже понад сорок п’ять років я живу в столичному місті Києві. А столиця мого дитинства знаходиться далеко звідси, на півдні України», — зізнається поет. Це засноване ще в козацькі часи рідне село його батьків Новопетрівське, що розкинулося, або, як там кажуть, «сидить» на лівому березі Південного Бугу, неподалік від Нової Одеси на Миколаївщині. Саме там ріка широко розливається й поступово переходить у Лиман: «Із гір захмарних і лісів, / Як найдорожчий дар природи, / У двох долонях берегів / Несе наш Буг до моря воду./ А біля нашого села, / Навпроти скіфського кургану, / Буг п’є з живого джерела / І котить хвилі до Лиману…» («Райський сад»). «Десять років я ходив стежками й дорогами цього степового села, а потім знов і знов повертався до нього з берегів Чорного моря, Черемоша, Дунаю й Дніпра, у снах і поезіях».

Українське Причорномор’я здавна було заселене й обжите. У роки повоєнного дитинства Анатолія в степу ще можна було зустріти кам’яну бабу — мовчазного свідка прадавніх часів. А порослі сивим полином могили-кургани, як степові піраміди, височіють повсюди й тепер.

Десь у середині 1970-х поблизу села Ковалівка, що на протилежному березі Бугу, була розкопана знаменита Соколова Могила з багатим похованням сарматської жінки-жриці, а, за версією місцевих мешканців, — знатної амазонки. Трохи вище, де шумлять про минуле Мигійські пороги, стояла прикордонна Бугогардів-ська паланка Запорозького козацт-

ва — там півень співав на три держави. А по берегах річки аж до Лиману були розкидані козацькі зимівники, які з плином часу розрослися й стали хуторами, селами. Це позначилося не лише на мові спілкування, а й на звичаях та обрядах, які в повоєнні роки ще зберігало безпаспортне, закріпачене село.

«Скажімо, під час свайби (весілля), — зачудовано розповідає поет, — на столі завжди стояло обліплене здобним тістом весільне гільце як символ Дерева Життя. А колоритні українські прізвища — Блакитний, Гунченко, Дзюба, Лиховід, Чепіженко, Хлівний, Твердохліб, Завірюха, Курпан, Щербина, Радутна (дівоче прізвище моєї матері) — не перевелися тут і досі…

Саме із цього села я виніс перші найяскравіші враження, оскільки світ відкривався тоді по-новому, крізь магічний кристал дитинства. Цілими днями пропадали ми на річці, в садах, у степу, у плавнях, де під час війни упав німецький літак. Як на хвилюючі вистави, ходили дивитися на льодохід і повінь (по-місцевому — згін), на пожежі в плавнях і в селі (хати були вкриті переважно комишем), на степові марева, на вирубані сади (через неможливість платити податок за кожне фруктове дерево). І все це було в голодні післявоєнні роки, коли при світлі каганця потайки крутили жорна, хати опалювали комишем і висушеним кізяком, мамалиґу краяли ниткою. А мій дід Василь, колишній унтер-офіцер Лубенського гусарського полку, як солдат із відомої казки Андерсена, добував вогонь кресалом із кременя, бо на горезвісні трудодні не можна було купити навіть сірники. А баба Настя, народжена в рік, коли в Америці Едісон винайшов електричну лампочку, проживши майже дев’яносто років, так і померла без електросвітла в хаті. Мабуть, через усе це я й досі не люблю чорних та сірих, як макуха, післявоєнних років, тонів ні в одязі, ні в своїй поезії, в якій навіть зима приносить скупу радість».

Прочитайте вірші «Щедра зима», «Летять із гірки санки», «Зима щедрує по дворах», «Річка сховалась» та інші — й пересвідчитеся, як поет заворожений красою зимового малюнка: «Річка сховалась: є і нема — / Льодом засклила річку зима. / Там, де рибалки сипали сіть / Можна сьогодні пішки ходить / І розглядати щуку на дні, / Наче крізь чисте скло у вікні. / Там, де латаття влітку цвіло, / В гості побігла стежка в село. / Ріжуть алмазом лід ковзани / Там, де гойдала хвиля човни. / Січень надворі, а для дітей / Річка щебече, мов соловей: / Кине хто грудку чи камінець,— / Тьох-тьох-тьох-тьохкає лід-ясенець».

А народився Анатолій Качан посеред воєнної зими — 16 січня 1942 року — в сусідньому селі Гур’ївка (так значиться у метриці), яке в роки Голодомору було на «чорній дошці».

«Перед війною мій батько, Леонтій Варфоломійович (1912 — 1989), — із хвилюванням, уже не перший раз згадує Анатолій Леонтійович (прочитала його іронічну сповідь в оригінальній книжці «Одкровення в кафе «Пегас») — працював там токарем машинно-тракторної станції (МТС), відомої за кінокомедією режисера Івана Пир’єва «Трактористи». Любив розповідати, як він грав на більярді з популярним кіноактором М. Крючковим, який, бувало, поєднував азарт-ну гру з репетицією пісні «Три тан-кісти». Професія, що вимагала зосередженості й точності, відбилася на вдачі батька, в селі його називали акуратистом.

Мати, Клавдія Василівна (1911 — 1986), теж мала технічну жилку: при потребі могла розібрати, а потім скласти деталі годинника чи швейної машинки «Зінґер». Ще до заміжжя, в роки штучного Голодомору, виїхала вона з братом на Донбас, вивчилася на водія трамвая. Після війни вже в рідних краях працювала в каменоломні, потім освоїла професію лебідчиці, вагонетками до-правляла пиляний камінь-ракушняк до річки. Маючи добру пам’ять, знала уривки з «Катерини» Шевченка, із вражаючими подробицями розповідала про бачене й пережите, зокрема про голод початку 20-х років, від якого рятувала річка (ловили рибу саморобними сітками або кітцями з комишу, а взимку добували з-під льоду чортів горіх — водяні горішки). І мати, й баба Настя були живими носіями колоритних народних виразів, звичаїв та обрядів. Так, завершуючи збирання врожаю на городі, вони обов’язково примовляли: «Спасибі, ниво, що нам родила». Згодом, уже в студентські роки, я хотів навіть писати дослідження про магію народних замовлянь (раціональне і містичне як відображення їх двоїстої природи). Але мені дали зрозуміти, що вивчення «забобонів» — не актуальна тема».

Невимушені уроки з усної народної творчості згодом привели вже знаного літератора до ігрової поезії та етнопоезії, зокрема мовних ігор зі словами-двійниками, прислів’ями, прикметами, фразеологізмами, замовляннями. Познайомтеся з творами «Язик до Києва доведе», «Перегуки», «Дивувалися ліси», «Проростай, зерно» та ін., і ви переконаєтеся, що це поет-винахідник.

«Іноді на виступах мене запитують, яким було перше знайомство з книжкою та художнім словом. Наприкінці 40-х років, коли я починав читати, книжка в селі була великою рідкістю. Але, може, в цьому була й перевага, адже художнє слово, легенди, повір’я, перекази південного краю я пізнав спочатку з усних джерел. Першим віршем, який запам’ятав, була почута від матері співомовка С. Руданського «Сто вовків». А книжкою, яку прочитав самостійно, були «Три ведмеді» Л. Толстого, до речі, укра-їнською мовою.

Щоправда, на авторів ми тоді не звертали уваги. Цікаві книжки супроводжували захопленим вигуком: «І придумав же хтось!», хоча цей «хтось» був зазначений на обкладинці. Улюбленою грою було викликати в уяві потік «картинок» із прочитаного, почутого або «придуманого». Наприклад, я виразно «бачив», як на початку війни зривали залізничний міст через Буг, як розбігалася від вибухів череда, хоча й не був очевидцем тих подій. Прикривши долонею очі, міг розповідати в колі однолітків, що бачу на річці чи в степу — свого роду дитяче яснобачення. Ця гра в перевтілення та самонавіювання стала мені в пригоді, коли захопився творчістю для дітей. На моє переконання, чистота й свіжість сприйняття світу крізь призму дитячого яснобачення та свобода самовираження є обов’язковими для кожного письменника, який прагне знайти спільну мову з юним читачем.

Та, як кажуть, не тільки світу, що у вікні. Незабаром, у десятилітньому віці, довелося мені прощатися і зі степовим селом біля Бугу, і зі своїм голодним, але таким багатим та щедрим на враження дитинством».

Ці враження з часом оживуть і відгукнуться у поетичних творах: «Райський сад», «Пісня джерела», «Степова криниця»…

У степу над Лиманом
Є криниця між трав
З журавлем дерев’яним,
Що від гурту відстав.
А за синім Лиманом
Вже багато століть
В полинах на кургані
Скіфська баба стоїть.
Кличе баба хмарину:
— А ходи-но сюди,
Принеси нам, Карино,
Із криниці води…
Із тієї криниці
Напував я коня,
Бачив небо в зірницях
Серед білого дня.
Бачив місяць-підкову
І ранкову зорю,
І хмарину шовкову
Із криниці в яру.
Ось таку таємницю
Я неждано відкрив
І назвав ту криницю
Т е л е с к о п о м с т е п і в.

Село Засілля Жовтневого району, де влітку 1952-го батько влаштувався токарем ремонтної майстерні, було електрифіковане. Прикрасами над столом хлопця стали бронзові та латунні стружки. Поряд проходила залізниця, де вперше побачив потяг. Після важкої зими (на початку березня наступного року сніг лежав аж по верхівки дерев) й смерті «батька народів» Сталіна дехто вважав, що настане кінець світу.

«А мої батьки тільки полегшено зітхнули. Починалися нові часи, які згодом назвуть хрущовською відлигою. Директор радгоспу, колишній військовий, придбав для клубу великий «офіцерський» більярд, до якого нас не підпускали, аби «пацани», чого доброго, не загнали кия під дороге сукно. Зате ввечері, після кіно, ми могли сповна відвести душу під час цієї в чомусь магічної гри. Новинкою для мене були перегони на велосипедах, гра в шахи та баскетбол, риболовля в ставках на вудки-закидалки з макухою, яку ще недавно я вважав смачною їжею для дітей. Ще одним захопленням стала участь у духовому оркестрі, де мій батько грав на баритоні, а старший брат Валентин на трубі. Згодом, коли підріс, почав вивчати нотну грамоту і я. Перевіривши мій музичний слух на кількох вправах з ритмомелодики, капельмейстер довірив і мені грати на трубі-тенорі.

У старших класах, аби наблизити школу до реального життя, були за-проваджені уроки з електротехніки. Вів їх не вчитель фізики, а головний інженер радгоспу Костянтин Пилипович Задорожний. На заняттях ми розробляли схеми електропроводок у квартирі, освоювали різні способи скрутки дротів, підключали лічильники електроенергії, заряджали акумулятори, вчилися лазити в «кігтях» по стовпах електромережі. А вечорами збирався гурток радіотехніки, вмикався радіопередавач, і ми виходили на зв’язок з такими ж радіофанатами. І досі пам’ятаю наші позивні: «Тут працює радіостанція РБ—5 КІО — Роман, Борис, п’ятірка, Костя, Іван, Ольга. Хто мене чує, прошу відповісти. Прийом, прийом, прийом». Згодом разом із атестатом про закінчення середньої школи мені та Володимиру Шостаку, теж сину токаря, вручили ще й свідоцтва четвертого розряду електромонтажника. Сьогодні мій однокласник — професор Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (м. Миколаїв), автор кількох книг із цієї галузі.

Хоча я вважався успішним учнем (в атестаті серед відмінних оцінок була лише одна «четвірка» з німецької мови), художньою літературою по-справжньому захопився вже після закінчення середньої школи, коли почав працювати монтером радіовузла та брати участь у передачах місцевого радіомовлення. На той час припадають і мої перші журналістські та літературні спроби. В одній із радіопередач я розповів перед мікрофоном жартівливу історію, яку почув від батька. В село прибув молодий представник влади перевіряти посіви популярної тоді культури — кукурудзи. З агрономом їдуть у поле. «Кукурудза у нас поливна, зараз знаходиться в стадії молочно-воскової стиглості», — пояснює агроном. Молодий інспектор виламує кукурудзяний качан, надавлює нігтем зерно і міркує про себе: «Молочко є, а де ж віск?.. Звичайно, розбазарили». Холодно попрощавшись із агрономом, іде до керівника господарства. Той вислухав і якось підозріло поглянув на інспектора. «Мабуть, і він замішаний у цю справу», — подумав перевіряючий і подався доповідати в райцентр…

Передача прозвучала. А наступного дня не мене, а начальника радіовузла викликав до себе директор радгоспу й накинувся на нього. Мовляв, який інспектор, звідки ви взяли, що ми щось розікрали?.. Дарма мій начальник пояснював, що це був тільки жарт у розважальній радіопередачі, а гумореска не має нічого спільного з нашим радгоспом. Але директора ці аргументи не переконали, бо люди сприйняли передачу як результат перевірки з району. Це був повчальний для мене урок: треба не тільки передбачати, як відгукнеться твоє слово, а й відповідати за нього.

Першою публікацією була, знову ж таки, прозова гумореска-бувальщина в районній газеті. Батька, який любив жарти й всілякі розіграші, звичайно, це потішило. Бо більшість сюжетів я черпав переважно з його розповідей», — тепло згадує поет.

Вважати ті «проби пера» чи «проби голосу» початком творчості, звичайно, не можна. Адже письменником стають не після першої публікації чи першої виданої книжки й навіть не після вступу до Спілки, а тоді, коли автор стає творцем виразного художнього світу.

Ще в початковій школі через якусь дитячу хворобу Анатолій пропустив перший місяць навчання, тому, «жалівся» сам, «були проблеми з калі-графією й розхристаним почерком». Та значно важче було знайти свій поетичний почерк. Хоча з 1960 року Анатолій Качан уже навчався на факультеті української філології Одеського університету, відвідував літстудію, а поряд були такі знакові «графологи», як Василь Фащенко, Борис Нечерда й Микола Вінграновський, який знімав тоді в Одесі фільм «Ескадра повертає на захід» і не раз зустрічався зі студентами-філологами. Великий вплив у ті роки справила на Анатолія лірика Олександра Олеся і Сергія Єсеніна, проза Михайла Коцюбинського й Володимира Винниченка, драматургія Миколи Куліша, живопис імпресіоністів…

Творчий обрій значно розширили фольклорна й діалектологічна практики, подорож Карпатами (зокрема, побував на Говерлі та в гірському селі Криворівня над Черемошем, де якраз знімали кінофільм «Тіні забутих предків»). Завдяки деканові Іванові Михайловичу Дузю частими на факультеті були зустрічі зі знаними письменниками: Павлом Тичиною (зберігся його автограф на книжці), Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Михайлом Стельмахом. Поет Андрій Малишко і критик Леонід Коваленко детально аналізували на літстудії вірші початківців, давали молодим і «зеленим» професійні поради. Зокрема, й таку: сила художнього слова полягає не у вигадуванні «красивих» метафор, а навпаки — у його здатності викликати в уяві читача чи слухача вражаючі картини та хвилюючі образи.

Та оскільки вміння писати не передається як естафетна паличка, «довелося мені ще раз перехворіти, цього разу вже на хвороби творчого становлення. Деякі вірші я присвячував вогню, деякі дівчатам-однокурсницям, деякі (лірика, гумор) друкувалися в республіканській періодиці, кілька пісень на мої тексти звучали на обласному радіо…

Але все це ще нічого не означало, хоч після Володимира Яворівського я був головою літстудії факультету. Після успішного захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років Василь Васильович Фащенко, який був моїм керівником, у передмові до добірки віршів у газеті «За наукові кадри» (червень, 1965) відзначав, що в мені «ще грає «буйний хміль» поезії, але вже зримо щезає шумовиння і через образне поле інколи просвічуються глибинні течії життя».

А на завершення дав не дуже втішний прогноз: «Пророкувати щось у наш час — марна справа. Може, Анатолій Качан більше й не писатиме. Та він, хочеться думати, ніколи не забуде, що творчість — це пошук найголовнішого в житті».

Отож, дипломований філолог почувався як стрілка компаса на магнітній аномалії: в якому напрямку йти далі?

Сумніви-вагання почали розвіюватися, коли разом з однокурсником Григорієм Клочеком, нині відомим професором-літературознавцем, опинилися за призначенням у незвичайному містечку Вилкове (його називають ще українською Венецією), що в дельті Дунаю. І справді, все воно помережане каналами-єриками, а основним транспортним засобом з давніх-давен там залишаються човни. На відміну від козака з відомої в усьому світі української пісні, який їхав за Дунай, «добирався я туди не на коні, а теплоходом, і не воювати, а вчителювати». Перш ніж навчати юних вилківчан, довелося самому вчитися ходити по скрипучих кладках і містках — з будиночка серед айвового саду біля вулиці Придунайської до школи. Там, серед мальовничої природи, яка сама по собі сприяє розквіту поетичного світобачення, випробовували вчорашні студенти на уроках та в шкільній літстудії університетські знання, а також різноманітні форми залучення дітей до самостійної творчості (щоденникові записи, твори за прислів’ями, вправи з розвитку спостережливості, почуття гумору та оригінального мислення і т. ін.). Провідними у пошуках були думки з цього приводу Льва Толстого та Василя Сухомлинського, які досягли вражаючих результатів, утілюючи свої ідеї у шкільну практику. Наприклад, обидва педагоги були переконані в тому, що коли учень у школі не навчиться нічого творити, то і в дорослому житті він тільки наслідуватиме, копіюватиме інших. Хіба це не актуально для сучасної школи, у якій процес творчого засвоєння знань дедалі частіше підміняється механічним скачуванням з Інтернету?

Саме завдяки перебуванню в легендарних придунайських краях, самобутній творчості юних вилківчан та хвилюючим враженням власного дитинства і змінив Анатолій Качан свою «жанрову орієнтацію» й захопився літературою для дітей та юнацтва, в яку згодом його благословила Наталя Забіла, рекомендувавши до вступу в Спілку письменників. Тоді він був уже автором кількох книжок з маркою видавництва «Веселка», мав досвід роботи в багатотиражних дитячих журналах «Піонерія» (тепер «Однокласник»), «Барвінок», «Соняшник», у республіканському літоб’єднанні школярів «Первоцвіт» та в газеті «Вечірній Київ», де в роки її найвищої популярності вів сторінку творчого саморозвитку дітей «Кораблик», що згодом переросла в самостійне видання «Я Сам//Сама»…

Вилківські канали-єрики, айвові сади та виноградники на островах з рідкісним сортом «Новак», комишеві плавні й знак «О км» Дунаю часто сняться панові Анатолію, живуть у його поезіях: «Біля тихого Дунаю», «Молодий місяць», «Розливається Дунай», «Квітка Сонця», «Гойдалка біля Дунаю».

Минуло вже п’ятдесят літ і зим відтоді, коли молодого вчителя призвали в армію до Криму, і він змушений був покинути колоритне Вилкове, де прийшло до нього усвідомлення неповторності й святості Дитинства і яке остаточно визначило подальшу літературну долю.

Оскільки «творчість є пошуком найголовнішого в житті» (В. Фащенко), найсуттєвіше про письменника можна знайти в його творах.

Звичайно, прикро, що в наш комп’ютеризований час художньому слову, як чистому джерелу до річки, все важче торувати дорогу до юного читача. Однак справжня література, яка здатна стати опорою в житті, не вичерпала своїх можливостей. І ось чому. Дитинство неповторно сприймає світ, та в нього нема досвіду. Недарма кажуть, що мати дає дитині життя, а роки — досвід. Але чи варто, склавши руки, чекати, коли минуть роки й з’явиться той досвід? Бо ж прочитати самобутню, знакову книжку — це все одно, що прожити з її автором і персонажами досі незнане життя. Такі книжки справедливо називають кораблями, які через моря й океани часу перевозять мудрість від одного покоління людей до іншого.

«Якби я не вірив у магічну здатність Слова запалювати іскру в очах, викликати у читача хвилюючі образи й картини, настроювати душу на гармонійний лад, на співпереживання, то ніколи б і не брався за перо, не витрачав би кращу половину свого життя на марну справу», — зізнається талановитий наш поет-філолог.

Тішить митця те, що останнім часом з’явилося багато різноманітних і цікавих форм залучення нашої юної зміни до книжки. Наприклад, під час щорічного свята гумору «Язик до Києва доведе» в Національному музеї літератури України за творами укра-їнських письменників неодноразово ставилися театралізовані інсценівки за участю юних артистів, аби вони відчували себе не сторонніми спостерігачами, а безпосередніми учасниками дійства. А зі створеними в Національній бібліотеці України для дітей мариністичними колажами на теми віршів Анатолія Качана про море (гурток декоративного мистецтва «Весела майстерня», керівник С.К. Копйова) поет об’їздив пів України. В інтернеті з подивом і цікавістю переглянула (раджу подивитися й дорослим глядачам, і молодим батькам із дітьми) мультики за його віршами, виконані юними вінничанами.

А восени 2016 року митець переконався, що співавторами можуть бути не лише діти-артисти, діти-художники, музиканти, композитори (В. Кирейко, К. Мясков, К. Шутенко, Т. Димань, В. Лепешко, Г. Улицька), а й… квіткарі. Це вони на Співочому полі в Києві створили композицію з хризантем на тему Качанового жартівливого вірша «Дощова осінь»:

Водить осінь хороводи,
Під мелодії дощів
На прогулянку виходять
Парасолі і плащі.

Усе це щонайбільше спонукає до творчості, адже письменник без читача, як степова дрохва під час ожеледиці — ні далеко, ні високо не полетить.

Багатокольорова книжка з експериментальними малюнками шевченківського лауреата Костянтина Лавра поповнила фонди дитячих бібліотек України (5 тисяч примірників). Вона стала знаковою віхою на творчій дорозі письменника, бо підсумовує багаторічні пошуки свого художнього світу, що найповніше виявився в творах мариністично-степової тематики, а також в ігровій поезії та етнопоезії.

У післямові до цього видання професор-літературознавець Григорій Клочек пише: «Анатолій Качан — представник нового лірико-психологічного напряму в сучасній українській поезії для юних читачів. Письменник створив свій виразний художній світ, в якому зустрічаються хвилі моря й степу, постає образ Саду як взірець порозуміння між людиною й природою. Звернене до наших почуттів і душі, заряджене сонячною енергією півдня України, слово поета-мариніста здатне викликати зримі картини та хвилюючі образи як у юного, так і в дорослого читача».

Характерними ознаками цього своєрідного напряму дослідники називають чистоту і свіжість сприймання світу крізь призму дитячого яснобачення; прагнення відкрити поезію в самій природі, відобразити красу й таїну навколишнього світу прозорими та виразними художніми засобами; присутність у творах «задзеркалля» та фольклорних джерел; створення на цих засадах нового художнього світу. Заснована на ясному образотворенні та свободі самовираження, багата на творчі пошуки й художні відкриття, така «поезія на виріст» має широкий віковий діапазон і покликана заповнити простір між творами, написаними тільки для дітей, і «дорослою» поезією.

Усі ці ознаки притаманні зрілій творчості Анатолія Качана, а найповніше виявлені в багатовекторній книжці лірики та ігрової поезії «За нашим садом грає море», значення якої можна окреслити так:

1. Поезія А. Качана у повному розумінні є еталонною для сучасної української дитячої літератури. Головна ознака цієї еталонності — справжня, істинна художність, що ґрунтується на створенні принципово нового і, головне, притягального художнього світу, перебування в якому буквально заряджає юного читача (та й дорослого — як це не раз відзначалося рецензентами) естетичними враженнями та високими смислами, серед яких виділяється естетизований смисл любові до рідної землі, її неповторності та краси. При цьому особливу роль відіграють антропоморфний образ Саду як вияв гармонії між людиною й природою, а також мариністика, яка приваблює юного читача романтичним духом та викликає почуття гордості за приналежність нашої країни до морських держав… 2. Якщо осягнути геніальну педагогічну формулу Василя Сухомлинського, що «поетичне слово є еліксиром для мозку дитини», то поезія автора книжки «За нашим садом грає море» є якраз тим матеріалом, на прикладі якого можна демонструвати дієвість цієї формули. Завдяки особливій, складній і водночас придатній для декодування дитячою свідомістю конструкції, поетичний образ Анатолія Качана потужно активізує уяву, розвиває її асоціативність і водночас приносить радість відкриття незнайомого в знайомому.

3. Звернувшись до фольклорних джерел, Анатолій Качан фактично підняв у нашій літературі для дітей на новий рівень ігрову поезію та етнопоезію, які відкривають іще одну грань безмежних можливостей укра-їнського Слова, залучають юних читачів до невимушеної співтворчості.

«Анатолій Качан — це мій улюблений дитячий поет. Бо в його віршах я бачу — саме бачу! — і відчуваю — саме відчуваю! — живий, дихаючий талант. А ще, як у щасливо обдарованого поета, у нього, насамперед, присутня свіжість письма і, головне, легкість слова, бо лише таке слово спроможне перелетіти час. Мій Анатолій Качан — це не той віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми називаємо окрасою свого життя — поезією. Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в ній — насолода для душі, тихе свято душі, частинка її безсмертя», — так написав Микола Вінграновський ще в 2001 році.

На хвилях цієї спорідненості слово Анатолія Качана несе юним читачам радість відкриття скарбів рідної мови, заохочує до співтворчості, звучить як противага буденному й механічному, стереотипному й віртуальному сприйняттю дійсності. Ігрова та жартівливо-іронічна манера спілкування, прозора й світла стилістика дозволяють авторові художньо вирішувати такі непрості теми, як залежність сучасних дітей і підлітків від телевізійно-комп’ютерних та інших спокус, відновлення в них природного світовідчуття.

«У поезії Анатолія Качана природа постає перед широко розкритими очима мовби умитою, очищеною від буденності. Ви потрапляєте у стихію краси, яскравого образного мислення. А смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння завжди дають можливість відкрити у відомому — невідоме, щоб завмерти від подиву й зачарування! А ще в Анатолія Качана абсолютний слух на мову, — в її полоні так природно й солодко», — це лірична думка справжнього критика-філософа, професора, нашого випускника 1975 року, мого однокурсника, гордості філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова Володимира Панченка.

Незаперечною заслугою Анатолія Качана є те, що він розширив тематичні та жанрові обрії поезії для дітей, зокрема подав високохудожні зразки дефіцитної в українській дитячій літературі мариністичної лірики, сюжетних віршів з прикметами нового часу, сучасної ігрової поезії та етнопоезії, які відкривають іще одну грань безмежних можливостей українського Слова.

Любов ІСАЄНКО,
кандидатка філологічних наук,
доцентка.