Арсенія ВЕЛИКА. В солоних обіймах лиману

Микола, що сидів у пасажирському кріслі, теж неспішно вийшов з машини. «Благодать!» — глибоко вдихнувши повітря, подумав він.

Перед ними у всій своїй не-збагненній цілющій красі сяяв лиман. На лазурових хвилях скрізь вигравали «сонячні зайчики». Під ногами, де залягала грязь, був твердий, наче кам’яний, ґрунт. Вода відійшла, випаровуючись на сонці, на далекі метри від звичного контуру, а сіль зцементувала землю так, мовби берег був з твердого граніту. Микола інстинктивно підскочив, щоб переконатися. Майже бетон! А він ще сварився з Неллі: навіщо так близько під’їжджати до води, рухаючись рівнесеньким, як стіл, сіро-білим дном висохлого лиману? А тут, виявляється, на сонці утворилася така твердь…

— Привіт, мій любий, — романтично віталася дружина. — Як же мені тебе бракувало! Пам’ятаєш, як уперше ми зустрілись з тобою, коли моя бабуся, Елеонора Володимирівна, привезла мене сюди малою дівчинкою? У мене були часті ангіни, боліли ніжки, а ти допоміг своїми цілющими грязями, своєю ропою — все вилікував. Мій теплий, мій рідний, мій любий! Відтоді минуло майже п’ятдесят років, — зітхнула Неллі, — а ти такий же милий і лагідний, не змінився.

— Ти теж, — саркастично процідив крізь зуби Микола, маючи на увазі її схвильовано-театральні репліки в стилі Чеховського «Вишневого саду». — Дивись, як лиман відійшов від берега, випарувався майже наполовину, — сказав він, проходжаючись сухим дном водойми. — Мені в офісі про це говорили, а я не вірив.

Микола подивився на вже немолоду дружину, яка в елегантному купальнику підійшла до води, щоб помацати її, і подумав: «А вона й насправді мало змінилася. Така ж емоційна, на межі екзальтованості, маленька на зріст, худорлява… Щоправда, її пристрасть до всіляких воланів, оборочок, кулонів, ці її накручені пишні локони дещо напружують. На вік бажано б зважати... Але він до цього вже звик. Що ж поробиш — багатолітня фарбована білявка... Зірка... Міс Досконалість... Та їй, напевне, так зручніше жити».

— А де мій планшет? — зосереджено запитав, вміщуючись на розкладному стільці.

«Ну от, завжди він так, — подумала Неллі. — Ні тобі «пробач, що турбую», «ні «будь ласка», ні просто «люба».

А колись давно він затягнув її у коло своєї орбіти — міцно, на все життя. Високий на зріст, завжди гарно одягнутий і ця його звичка — самовпевнено складати на грудях руки, ледь відкинувши назад вродливу голову, — тоді всіх зачаровували. Коли у колі знайомих Микола починав щось розповідати, сперечатися, дискутувати, вона завжди ним пишалася. Він і зараз подобається їй, але вже не так пристрасно. «Старий ведмідь...» — про себе злиться вона. Але сьогодні його дратувати не треба, бо ж погодився повести її ввечері в оперу, де звучатиме та божевільно-прекрасна скрипка… А планшета вона зараз йому подасть. Корона з її голови не впаде.

Легкий запах сірководню наповнював береги, однак його цілюща сила не напружувала, а навпаки — вселяла сподівання на щось біологічно позитивне.

Ну от, шовково-лагідна шкіра вкрита тонким шаром цілющої солі. Чернечо-чорна, мов смола, лікувальна грязь на колінах та ліктях чортеням виграє на сонці. Тіло швидко розігрівається і солодко мліє. Ось остання тепла ропна ванна під відкритим небом — і додому. Від відпочинку, особливо на лимані, теж слід довго відпочивати... А ввечері — театр і та дивна скрипка...

Микола складає речі в багажник, пристібає пасок безпеки. За кермом, як завжди, Неллі. Це її авто — нехай тішиться... Та, зробивши кілька обертів на місці, колеса неочікувано грузнуть.

— Давай, давай, газуй! — командує Микола, розслаблено розвалившись на своєму місці поруч з водієм.

— Я газую! — голосно відпо-відає Неллі, відчуваючи щось недобре.

Машина реве, та замість того, щоб рухатися вперед, тоне в лиманній грязюці.

— Що ти робиш?! — кричить Микола. — Я ж кажу: газуй!

— А я що роблю? — в розпачі галасує Неллі. — Я газую!

— Як ти газуєш? Ти що, не відчуваєш, що нас засмоктує?

Після п’яти хвилин боротьби пляжники визнають свою поразку.

— Капець! — Микола, вийшовши з машини, оглядає її з усіх боків. Червона «Мікра», вся замурзана, майже по саме днище сидить у глевкій грязюці. — Я ж просив: газуй! І що тепер? — зриває злість на мовчазній дружині. — Вставай! — командує він, сідаючи за кермо. Та, прогазувавши зо п’ять хвилин, машина ще глибше загрузає у болоті.

Неллі винувато зітхає і витирає йому піт з чола: на вулиці — спека за тридцять, а тут ще така халепа...

Облишивши боротьбу і всівшись під сріблястою маслиною, вони знесилено мовчали.

***

— Треба телефонувати Михайловичу, — зосереджено промовив Микола. — Май тепер клопіт з тою твоєю «Мікрою»... Та нічого, вона легенька — Михайлович підхопить її, як метелика, — звернувся він до Неллі вже заспокійливим тоном.

— Того брехливого лиса? — спохмурніла вона, нагинаючи гілку маслини. Кому не хотіла в чомусь завдячувати, то це Михайлові Михайловичу. Завжди у спілкуванні облесливому, а насправді заздрісному та нещирому автомеханіку. Звісно, він приїде, витягне, але своїми приказками-промовками стільки дьогтю в душу наллє, що й за тиждень не розгребеш, а потім ще розповідатиме по всіх закутках, що витягував із грязюки самого Миколу В.

— Де? На лимані? Там спуск з гори? Кущі шипшини? Кропива? — чулося зі слухавки, і Неллі, тяжко зітхнувши, приречено підійшла до своєї забризканої «Мікрочки».

— Зараз буду. Не хвилюйтеся. Все буде гаразд!, — рапортував Михайлович…

За пів години чорний «Опель» уже спускався з веселим куражем з гори. «Ну, зараз буде потіха!» — зловтішно підморгували на сонці його вимкнені фари.

— Бачте, яка проблема, Михайловичу, не можемо виїхати, — спокійно розповідав Микола про їхні гризоти. — Неллі не зуміла вчасно вирулити...

— О, то це ви, Гаврилівно, так керуєте? Будемо у вас права відбирати... Поки ще кудись не в’їхали...

Микола пристосовував до «Мікри» троса.

— Та ви при таких бабках, Гаврилівно, що можете дозволити собі їздити й без прав, — насміхався й далі над Неллі механік...

Неллі відійшла вбік. «От і носить же земля таке мурло! А тепер ще й будеш винна йому до кінця днів!»

— Гаврилівно, га, Гаврилівно? Чи не допоможете тут скрутити мотузку?

«Гав на тебе!», — вилаялася про себе Неллі. Зарядив: «Гаврилівна, Гаврилівна...». Люди вже давно нормально звертаються: пані Неллі, добродійко, ще якось, мадам — в крайньому разі. Вона ж не винна, що її мати, молода піаністка Ілона, вийшла заміж за батька — Гаврилу Трохимовича. Він тоді зі своєї Випханки вже давно перебрався в місто. Спочатку — на навчання. Потім кар’єру зробив. Був директором ватино-ватної фабрики. «Ганчірочка» її чомусь називали в народі. Так і казали: «виніс з «ганчірочки» або була пожежа на «ганчірочці» (не приведи, Боже!). Квартира велика у них була, одягнені, як люди, на столі все є. Але ж це «Гаврилівна»…

— Ну то як, Гаврилівно, притримаєте? А я, як юний орел, вас зараз підчеплю і витягну на сухе. Тут, бачите, поруч все тверде.

Він підстрибнув на скам’янілому березі на підтвердження своїх слів і пішов сідати за кермо, наспівуючи: «Юний орел, юний орел...».

Неллі відійшла. «Опель» весело завівся, зверхньо блимнув фарами, загудів, газонув і, прокрутивши колесами та викинувши з-під них купи грязюки, ла-гідно пішов... униз. Твердь під ним, як і годину тому під «Мікрою», розступилася і переможно заблищала на сонці вичавленою колесами на поверхню чорною грязюкою.

— Б...! — почулася з вікна «Опеля» лайка. — Миколо, підштовхніть.

Але наступне газування ще глибше затягнуло автівку в болото.

«Мікру» відчепили. Під колеса «Опеля» натягли камінців, сухостою.

Неллі з чоловіком зі всієї сили налягли руками на багажник «Опеля», твердо впершись ногами в землю. Але не змогли зробити бодай кроку вперед. Колеса стогнали й пищали, в обличчя їм летіли купи багнюки, а машина занурювалася дедалі глибше.

— Кранти! — Михайлович з лихим виразом на обличчі ви-брався з машини і грізно грюкнув дверима. — Га, Гаврилівно, що будемо робити?! От, б…! — знову вилаявся він.

— Микола взяв Неллі ніжно за руку. Вони удвох винувато стояли поруч, забризкані по самі вуха цілющою гряззю, і важко дихали...

— Викликай зятя! — розв’язно, на «ти» звернувся він до Миколи.

— Зараз, помиємося...

Вони з Неллі знову увійшли в теплу воду лиману й почали змивати залишки грязі. Витершись рушником, Микола взяв слухавку. Ох, як же не хотілося йому телефонувати цьому самозакоханому півневі, Сергію, що був з ним майже одного віку! Його завжди повчальний тон, мерехтіння на телеканалах, величезні білборди з його облесливим, суконним обличчям сиділи у Миколи в печінках... Якісь церкви, ліцеї, споруди — все удаване, нещире, штучне. Особливо ж Миколу дратував традиційний червоний «метелик» на зятевій шиї, над яким круглою картоплиною нависав великий ніс. І що Ірина в ньому знайшла? — думав він про доньку, яка теж завжди маніжено й млосно розмовляла з ними, показуючи, що вони її обтяжують.

***

— Здоров був, Сергію. Потрібна твоя допомога... Не повіриш... Застрягли у лимані... Де голова була? — Микола глибоко зітхнув. — Ну, приїдеш, побачиш...

— Так… — глибокодумно промовив Сергій. — Історія... Це відбувається тому, що твої батьки завжди не можуть розумно зважити обставини, — чулося в слухавці. Напевно, Ірина була десь поруч. — А вже не діти... От тепер маєш — витягуй їх з багна.

— Любий, не мороч собі голови, — беземоційно, майже сонно відреагувала Ірина. — Ну, застрягли… То поїдь і витягни — у тебе ж джип. Які проблеми?

— Джип-паркетник, не забувай, будь ласка.

— Ну нехай, паркетник... Хочеш, я поїду з тобою?

—Тату, зараз ми будемо, — почувся у слухавці голос Ірини, — не хвилюйтеся… Коханий, я йду перевдягатися.

Микола знервовано знову почав проходжуватися берегом лиману, намагаючись не думати про такі небезпечні навколишні красоти. Куяльник спо-кійно й велично лежав перед очима, притягуючи до себе присутніх оманливо твердими просоленими берегами…

…Неначе великий птах, що намагається злетіти, бився крильми об землю сріблястий джип-паркетник. Колеса рвучко крутилися, стараючись догодити своєму власникові, та лиман дедалі більше засмоктував черговий дарунок.

— Ліворуч, крути ліворуч! — голосно командував Михайлович, підкидаючи під колеса жмут кропиви. — Куди ти крутиш, б...дь, я ж кажу: ліворуч!

Сергій аж зеленів від цієї безпардонності: «Хто воно таке, що тут командує?».

Та поки він злився, тиснувши ногою на газ, джип остаточно загруз у лиманній грязі по саме днище. У дорогих білих «адідасівських» кросівках Сергій обережно виліз з машини і ступив прямісінько у лаковано-чорне багно, що невідомо як вичавилося на поверхню серед твердого, мов асфальт, просоленого ґрунту. Зараз він виглядав на свої роки. Його «під п’ятдесят» було видно неозброєним оком.

— Не сумуй, коханий, — розтягуючи слова, втішала Ірина. Вона приперлася сюди, натягнувши новенький смугастий комбінезон від «Версаче», вирядившись, як на променад.

Ірка була мало схожою на матір. Більше пішла в бабусю по його, батьковій, Миколиній лінії. Білотіла, пишна, завжди якась напівсонна. Вона і тут мало переймалася проблемами, томно розглядаючи гладь лиману із сигаретою у красивих білих руках.

Микола дістав з багажника складеного стільця і знову вмостився на ньому, велично склавши руки на грудях.

Неллі підійшла до доньки і теж запалила сигарету. Наближалися сутінки. Три автівки стояли одна за одною, виглядаючи як данина лиману. «Раніше в казках морському чудовиську віддавали найкращих дівчат, — подумалося Миколі, — а зараз у хід пішли дорогі іномарки...».

— Ну, що робитимемо, Гаврилівно? — знову причепився до Неллі розхристаний Михайлович. Свої білі штани він закотив аж до колін і був схожий на пастуха з якогось старого фільму.

«А щоб тебе розірвало!» — подумала Неллі, галантно посміхнувшись йому прямо в очі: «Згинь, нечиста сило!».

— Хочеться пити, десь тут було старе джерело, — оглядаючи навколишні краєвиди, розмірковував Михайлович. — Піду пошукаю.

— «З Богом!» — заспокійливо подумала про себе Неллі.

— «...Я іду від джерел до джерел...» — чулося вже за рогом балки.

Сергій, стоячи на твердому, як камінь, березі, пригнічено жував тонку довгу соломину. Він не розумів, що діється. Якісь кущі, сірководневий сморід, цей ідіот у підкочених штанях... Сергій у молодості займався розведенням породистих псів і зараз, здавалося, спілкуючись з людьми, відшукував у них найпомітніші собачі риси...» — «Фу», — наказав він собі не вплутуватися у неприємні розбірки з автомеханіком.

Над лиманом високо вгорі кружляли чайки. Вони збиралися перелітати Пересип і прямувати на вечерю до моря. Тут було тепло, затишно, але в просоленому наскрізь лимані риби ніколи не водилося...

— Ну що, викличу Олега з його «бусом», — оглядаючи берег, приречено промовив Сергій. — Його «Мерс» завжди на ходу. Колесить з партійною агітацією по всіх районах. Він має витягти...

— Чудова думка, — Ірина поцілувала чоловіка в скроню.

Погойдуючи стегнами, мовчки підійшла до батька. Пачка сигарет випала з її незграбних рук. Нахилившись, Ірина виставила свої об’ємні сідниці, які в смугастому комбінезоні нагадували великого кавуна... «Коли ж, доню, ти так роздалася?» — подумав він, ніжно дивлячись на дочку. Йому захотілося, як у дитинстві, ласкаво плеснути її по тому кавунові, але втримався. Рука солодко засвербіла.

Неллі відійшла від пригніченої компанії далеко вбік. «От тобі й красень-лиман!.. На тобі!.. Як я за тобою скучила, як я тебе люблю... Тьфу на тебе, стара шкапо! — лаялася вона про себе. — Дитинство вона згадала, бабулю, Елеонору Володимирівну, приплела...».

Неллі знову запалила сигарету... Пізній вечір. А в опері вже, напевно, заповнюється оксамитовий партер і дістається з футляра та незвичайна старовинна скрипка...

«А тут теж свій апофеоз! — подумалось їй. — Грязюка! Липуча, чорна, смердюча... І скоро вже настане ніч...».

***

«Бусик» с Олегом застряг, не доїхавши з пів метра до «паркетника». Він якось дуже легко, навіть танцюючи, подався трохи вбік і, посміхаючись, безсило опустився вниз і зупинився.

— Газуй, газуй! — вже волав, біжучи із гори, Михайлович. Та було пізно. Мовчазна картина під назвою «Приїхали» знову застигла на березі лиману.

Не повіривши в очевидне, Олег, вийшовши з машини, поліз до салону.

— У мене десь тут була лопата... — по-діловому рився у реманенті.

— Лопата не допоможе, — резонно розмірковував Микола.

—О! А нащо тобі вила? — здивовано запитав Михайлович, який допомагав Олегові розбирати знаряддя. — Для оборони?

— А щоб ти, дурний, запитав, — розсудливо, перекладаючи речі, відповів Олег. — Вила, вони і є вила... Я ж по районах їжджу... Всяке може трапитися. От, паразити! — бідкаючись, вилаявся Олег. — Лопату таки вкрали!».

— Що ж робити? У мене через годину прямий ефір, — обій-маючи Ірину за талію, сказав Сергій. — Я викликаю студійну машину.

Він зосереджено вийняв зі свого «паркетника» італійську шкіряну сумку, перевіривши, чи не забув, бува, гаманця, всілякі там посвідчення, окуляри...

Через чверть години «Мазда» з його каналу зупинилася аж на окружній.

— Ну що, я заберу жінок, а ви залишитеся тут стерегти все до ранку, — по-діловому розпоряджався він. — Прошу, мадам, збирайтеся швиденько! — наказним тоном звернувся до тещі.

— Я свою «Мікрочку» не залишу, — неочікувано для самої себе відповіла Неллі й з ніжністю потерлася об Миколине плече. Фарбовані локони вже трохи спали, і вона виглядала не так картинно, як завжди. І тому здавалася йому ріднішою.

— Та я теж, мабуть, залишуся з батьками, — проспівала Ірина.

Сергій здивовано вигнув брови, але подумавши, що «Баба з воза...», швидко зник, рушивши стежкою, що ховалася у височенних соковитих очеретах. Колись він читав враження французького картографа ХVІІ століття про Україну. Той писав, що земля тут багата, щедра, а трави виростають такими високими, що між них навіть вершник може проїхати на коні, залишившись ніким не поміченим. Що за дурня, подумалось йому тоді. Де такі трави? А ось тепер, зайшовши у високий очерет, він і справді ледь бачив за зеленими стеблами вечірнє небо. Дивина!

Олег підійшов до води і занурив у неї ноги. «Ну що, раз так пощастило, то прийматимемо процедури...» — глибокодумно промовив, стягуючи джинси. Жінки сором’язливо відвернулися.

— Ну, то я з тобою, — відгукнувся Михайлович.

Вони довго йшли теплою солоною гладдю, але занурилися не більш, як по кісточки. Тоді лягли у воду і вже поплазували далі, переставляючи вперед одну за одною руки. Солона ропа зразу ж вичавила на поверхню їхні стомлені тіла. Здалеку вони були схожими на двох крокодилів, що якимось дивом зосталися в Куяльнику ще з реліктових часів.

— …І, ти розумієш, їздиш, агі-туєш ту отару овець, а результату — нуль, — розніжившись у теплій ропі, обговорював свої справи Олег. — Там, у штабах, ті дармоїди, засіли, все гребуть під себе. Нам нічого не перепадає. Сидять, куняють, як пеньки, мохом пообростали... А гроші давай! Партія — твою ма-а-ать!

— …А от взяти Миколу, — оглядаючись, підтримував розмову Михайлович. — Якщо казати про мене, то він мені поганого нічого не зробив... Хорошого — теж. Зате пихатість яка! Вважає, що при таких бабках може дозволити собі все! А ти скромність, скромність свою продемонструй!..

— …Воно то так... Коли не мають що показувати, показують скромність, — глибокодумно не в тему промовив Олег.

Вони вже майже з пів кілометра відповзли від берега, вихиляючи у воді своїми по-чоловічому впалими стегнами. На тому березі корпуси санаторію ховалися у вечірній імлі, а поговорити ще хотілося й хотілося... Наболіло.

***

Над лиманом тихо стелилася тепла липнева ніч. Кожен із куяльницьких бранців готував у салоні свого авто нічліг.

Микола запалив сигарету і знову зайшов у воду, щоб змити з ніг грязюку.

Раптом заспівала мобілка.

— Пане Миколо, ви ще не спите? — почувся знайомий голос Славка.

— Та якось... ще ні... — багатозначно відповів Микола.

— Я хотів би обговорити з вами деякі речі...

— Слухай, Славку, — звернувся Микола до свого молодшого товариша, — а ти чим там зараз займаєшся?

— Та так, валяюся на дивані, клацаю гаджети... А що?

— Славку, а чи не хотів би ти провести шалену, казкову ніч під зорями, на березі цілющого лиману? Трохи покозакувати!

— Ну, хотів би... — здивовано відповів Славко, з насторогою зважуючи свої слова.

— Тоді слухай сюди, — збуджено промовив Микола. — Мерщій їдь у супермаркет, візьми з десять порцій шашлику, помідори, огірочки. А ще — сиру, бажано — сулугуні, лаваш. Потім — горілки, пляшок зо три-чотири. Сало, хліб чорний, часник. Мінералочки. Пива побільше. Тарані... А ще візьми зо три в’язанки дров, пакети з вугіллям, сірники...

— Добре, я миттю! — Славко вже хотів бігти викликати ліфта, та збагнув, що треба запитати, що ж сталося і з якого приводу такий банкет.

— Ти не повіриш, — вже весело відповідав Микола. — Ми застрягли на Куяльнику в грязюці. Не можемо виїхати. Тут аж чотири автівки.

— Нормально... — не повіривши своїм вухам, протягнув Славко. — То я через пів години буду.

— Тільки близько до берега не під’їжджай, зупинися у кущах, — порадив наостанок Микола.

Славко вже замикав двері квартири, коли мобілка знову заспівала.

— Слухай, друже, — почулося у слухавці. — Купи ще щось від комарів, бо вони Ірку вже загризають.

— Ірку ? А що, Ірина там теж є? — спалахнув від щастя Славко.

Всі знали, що він уже багато років таємно закоханий у цю їхню сплячу красуню.

— Авжеж, вияв родинної солідарності. Цей сер... Сергій... залишив її тут і подався, підібгнувши хвоста, на телебачення, — з присмаком зловтіхи до зятя відказав Микола.

***

Славко з повними пакетами пробирався крізь колючі кущі. Микола «маякував» йому в темряві, вмикаючи й вимикаючи фари «Мікри». Чотири автівки, мов вагони потяга, стояли одна поперед одної на березі лиману... «Так, картина олією», — подумав Славко.

Побачивши його силует, Ірина, закутана в простирадло, пішла йому назустріч і взяла у дружні обійми. «Ти мій...» — багатозначно проспівала слова відомої пісні, заглядаючи йому в очі. У Славка підкосилися ноги.

Микола, стоячи біля «Мікри», задоволено склав руки на грудях. Ну, тепер, здається, буде непогана вечеря...

Михайлович радісно збирав сухостій, дбайливо складаючи його біля пляшок і наспівуючи собі під ніс: «Кропива, ти моя кропива...».

Олег по-господарськи розпалював вогнище. «Слухайте, куди ви пхаєтесь? Може, тут теж люди сидять...» — бубонів він у темряві.

Багаття швидко здійнялося високо вгору, освітлюючи сонний солоний берег. Потім почулися пахощі смаженого м’яса. Горілка забулькала по одноразових стаканчиках, які завбачливо купив Славко, захрумтіли огір-ки, пішов по руках, ламаючись на шматки, тоненький лаваш і берег заполонив аромат часнику. М’ясо, із запеченою скоринкою, капало на вогонь розтопленим жирком і заспокійливо шкварчало...

Спочатку говорив хтось один, потім встрявав другий, і вже через пів години гомоніли всі, обговорюючи найдрібніші деталі оказії та заливаючись веселим, безтурботним сміхом. Дрова потріскували й освітлювали спалахами обличчя щасливих, зігрітих горілкою та смачною їжею бранців лиману. «Чумакувати — то чумакувати!».

Михайлович, спершись на спину Олега, відповідно до моменту душевно затягнув:

«Розпрягайте, хлопці коней…».

«Та й лягайте спочивать…» — підхопила Неллі своїм драматичним сопрано.

«А я піду в гай зелений...» — загримів над лиманом потужний хор...

Зорі, великі, наче яблука, палахкотіли над незвичним козацьким гуртом. Микола ніжно обіймав Неллі, зігріваючи її плечі та спину. «Напевно, такої романтичної ночі у їхньому житті більше не буде», — подумалося йому.

Непомітно крізь оксамитово-чорне небо пробилася пронизливо-відважна лазурова синь. Уже перевалило за четверту годину ранку.

— Подивись, як навколо світає... — романтично розвів руками Славко, заглядаючи в очі Ірини. Він весь горів від щастя, бачачи в її очах взаємний палкий вогонь.

Потроху розвиднювалося. Всі піднялися на ноги й почали розминати засиджені суглоби, розтирати м’язи. Незбагненна, чудова ніч закінчувалася. П’ять вкритих росою автівок підставили свої щасливі крила, капоти та вікна новому дню. Над селищем Котовського, над Крижанівкою, над Лузанівкою вже здіймалося червоне липневе сонце…

Спускаючись із Жевахової гори, до берега лиману поспішав великий евакуатор з довгою лебідкою на платформі. Всі замахали йому руками, наче з ранішніми променями сонця з неба до них сходило якесь божество.

За дві години Куяльник віддав усі вчорашні іграшки й зайнявся своїм споконвічним ділом — лікуванням людей.