Кримські легенди Никандра Маркса

Відтак торік в одеському видавництві «Друк Південь» побачили світ кримські легенди Никандра Маркса у перекладі українською Василя Вельможка.

Пропонуємо вашій увазі дві з них.

Розбійницька печера

(Кизилташський переказ)

Багато років пройшло, як відвезли до Сибіру Аліма, а старокримська гречанка, заколисуючи дитя, все ще співає пісеньку про молодця, який не знав пощади, коли нападав, але очі якого були схожі на погляд лані, коли він брав на руки дитину.

І в довгі зимові вечори, коли в димарі завиває вітер і шумить недобрим шумом розбурхане море, татари люблять, сидячи біля вогнища, послухати розповідь старого про останнього джигіта Криму — Аліма, яким пишалися гори, тому що в ньому жила безумна хоробрість і тому що ніколи не знали від нього образи слабкий і бідняк.

Йшов прямо до серця Алімів кинджал, помах шаблі його розрізав навпіл людину і зачарована куля вміла завернути за скелю, щоб наздогнати того, хто ховався.

Як грози боялися люди Аліма й у всій окрузі тільки одна людина шукала зустрічі з ним. То був старий карасубазарський начальник, про якого розповідали, що кулак його важчий за кантарну гирю, а від гострого його погляду не заховаєшся навіть під землею.

Сім років поспіль тільки про нього та про Аліма говорив Крим; сім разів за ці роки потрапляв Алім до рук правоохоронців і сім разів, розбивши кайдани, встигав утекти в таракташські ліси, в ногайський степ. А в горах і в степу вся татарська молодь стояла за нього і старі хаджі, здійснюючи намаз, зайвий раз закликали ім’я Аллаха, щоб він захистив Аліма від неминучої біди.

Нависла над ним чорна хмара, і знали про це мудрі люди похилого віку.

Бо не можна було танцювати на одній мотузці двом танцюристам, як казав отузький мулла.

У той рік стояла в Криму небувала холоднеча; терпів бідняк, але не краще було і багатієві, бо по дорогах ішов стогін від Алімового розбою.

Аліма бачили в різних місцях, з’являвся він у містечках і містах, і була навіть чутка, що заходив до самого карасубазарського начальника — пропонував йому видати Аліма.

Подейкували у народі, що начальник сказав: «Буде Алім у моїх руках — сто карбованців тобі». Засміявся Алім, крикнув начальнику: «Ось був Алім у твоїх руках, та не вмів ти взяти його». Стрибнув у вікно і поскакав з міста.

Не змогла наздогнати його погоня. Білий кінь Аліма був при трьох ніздрях, з трьома віддушинами в грудях, щоб три дні міг скакати без відпочинку.

Тоді рушили з усіх боків вартою й оточили таракташський ліс.

Але Аліма не знайшли. Встиг вчасно попередити отузький кефеджі, й Алім пішов у Кизилташ. Там була печера, де ховалися розбійники в негоду і звідки йшов хід до підземелля. А в підземеллі зберігалися Алімова здобич і припаси. Була й інша печера — зі святою водою, яка цілила рани і подвоювала сили людей.

Тут, у Кизилташі, притих на деякий час Алім. Знали про це тільки отузький кефеджі та його підручний Батал. Але Батал готовий був швидше проковтнути свого язика, ніж видати Аліма. Любив і балував Алім його сирітку, маленьку Шашне, надсилав їй через батька то турецьку феску, то розшиті папучі, то золоту сережку.

Хвалилась Шашне, показуючи подругам нові подарунки. Коли виросте — весь кизилташський скарб віддасть їй Алім й одружиться з нею. Почула про те дочка грека дангалака, сказала батькові. Батько боявся Аліма і не любив його, бо коли боїшся — завжди не любиш.

І до того ж була між ними кров: убив Алім під час розбою родича дангалака.

На світанку поскакав дангалак у місто, а до вечора в Отузи прибув начальник і зібрав схід.

Коршуном подивився він на татар.

— Щоб курка із села не вийшла, щоб голуб за околицею не ширяв, поки Алім не буде в моїх руках.

І зрозуміли татари, що прийшов кінець Аліму.

Ніхто не спав у селі в цю ніч. Верещав вихором Шайтан по дорозі, ламав дерева по садах, мертвим стуком стукав у двері боягуза і кидався на перехожого шаленою зливою.

Моторошно було йти правоохоронцям по кизилташській стежці. Жахом дихав ліс нагір’я і гулом гудів обложний дощ, збігаючи тисячею потоків в ущелину кизилташської улоговини.

Не чекали розбійники в цю ніч нікого і, закутавшись у чекмені, спали в Розбійницькій печері навколо догораючого багаття.

Спав і Алім непевним сном. Бачив, ніби забув випити на ніч святої води, як робив завжди, і вбігає в Святу печеру, але в джерелі, замість води, кипить кров. А зверху, зі скель звісилися кільцями чорні змії, й одна з них, слизька та холодна, обвила його шию вузлом.

Скрикнув Алім від болю, відкрив очі і побачив над собою величезного чоловіка, який здавлював йому груди і стискав горло.

Вислизнув Алім, але удар під серце позбавив його свідомості. А коли прокинувся, то лежав уже пов’язаним разом з усією ватагою.

— Здрастуй, Аліме, був ти у мене в гостях, тепер, бачиш, я до тебе прийшов, — казав над ним хтось.

Потемніло знову в очах Аліма, а коли ще раз прийшов до тями, був день і несли його на ношах вздовж сільської вулиці. Точно вимерло все село. Ні душі не було видно, ховалися всі від погляду начальника. Подивився начальник на Аліма, наче щось запитав, і відповів Алім поглядом: «Знаю, що не буде більше джигітів у Криму».

А до полудня біля сільської управи зібралися гарби, до яких були прикуті розбійники. У кайданах лежав Алім, а з ним — кефеджі з Баталом.

Все було готове, щоб рушити в дорогу. Зібралося все село, вий-

шов з управи начальник; плакала, пригортаючись до батька, Баталова Шашне.

— Не плач, — сказав начальник дівчинці. — Скоро батько повернеться, — і, подивившись на Аліма, додав: — Трохи, було, не забув, адже за мною борг. Пам’ятаєш, я обіцяв, коли Алім буде в моїх руках, сто карбованців тобі? Алім у моїх руках, гроші твої.

— Віддай їх їй, — показав Алім на дівчинку.

Гарби повільно рушили в путь і вже назавжди відвезли з гір Аліма.

Український письменник Сергій Піддубний назвав головного героя Аліма кримськотатарським Кармалюком.

Шайтан і кизил

(Татарське повір’я)

В Отузах є повір’я: у той рік, коли по осені добре вродить кизил, бути холодній зимі. І доводять це прикладами, які у всіх на пам’яті. А старі люди пояснюють, чому це так.

Коли Аллах, що створив світ, закінчив свою роботу, на землі настала весна і бруньки дерев у саду земного раю почали одна за одною розпускатися.

Потягнулася до них всі живі тварини, і побачив Аллах, що необхідно встановити порядок. Покликав він усіх до себе і велів кожному вибрати якесь одне дерево чи квітку, щоб потім тільки ним і користуватися та не сваритися з іншими.

Одні просили одне, інші — інше. Почав просити і Шайтан.

— Подумав, Шайтане? — запитав Аллах.

— Подумав, — сказав, скрививши хитре око, нечистий.

— Ну і що ж ти вибрав?

— Кизил.

— Кизил! Чому кизил?

— Так, — не хотів говорити правди Шайтан.

— Добре, бери собі кизил, — посміхнувся Аллах.

Весело застрибав Шайтан, завиляв хвостом відразу в обидва боки. Всіх надурив. Кизил першим зацвів серед дерев — значить раніше за інші дозріє його фрукта. Перша фрукта буде завжди найдорожчою; повезе він свій кизил на базар, добре продасть, дорожче за всі інші фрукти.

Настало літо, почали зріти плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука і груші, а кизил все ще не достигає. Твердий і зелений. Чухає потилицю Шайтан, злиться.

— Поспівай скоріше!

Але не стигне кизил.

Почав він дути на ягоду; як полум’я, червоним став кизил, однак, як і раніше, — твердий і кислий.

— Ну, що ж твій кизил? — сміються люди.

Плюнув з досади Шайтан — почорнів кизил.

— Погань така, що не повезу на базар, збирайте самі.

Так і зробили. Коли по садах зібрали всі фрукти, сільські люди пішли збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і нишком підсміювалися над Шайтаном.

— Маху дав Шайтан!

Шайтан не стерпів людського глузування і відплатив за це людям. Знав, що люди жадібні. Зробив так, що кизил наступної осені вродив удвічі проти торішнього, і щоб дозрів він, довелося сонцю послати на землю вдвічі більше тепла.

Зраділи люди врожаю, не зрозу-міли Шайтанової витівки. А сонце обезтепліло за літо й настала на землі така зима, що позамерзали у людей сади і самі ледве живі залишилися.

З того часу — прикмета: якщо добрий урожай кизилу, то буде холодна зима, бо не вгамувався Шайтан і, як і раніше, мстить людям за насміхання над ним.