Переглядів: 508

Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ. Різдвяний дарунок

 День стиха згасав, але темінь не мала сили поглинути ту прозору білизну, яка лягла на поле, на утоптану санями дорогу, на густі білі шапки кущів лісосмуги.

Чисте холодне повітря наповнювало груди, білим інеєм застигало над ледь покритою пушком верхньою губою, на чорних розкидистих бровах Грицика.

Іноді з-під ніг хлопця спурхували пташки-подорожниці, які годуються тим, що залишається після проїжджих тут саней та підвід.

— Ось і село, — задоволено подумав хлопець. — Певно, це Журавка. А звідси, як відомо, рукою подати до Красного Кута. Сподіваюся там знайти те, що шукаю.

Мама журилася про те, як складуться обставини у цій дорозі. У неї я все ще маленький. Але я не погоджуюся. Післявоєнна розруха зробила своє: ще з п’ятирічного віку доводилося пасти корову, годувати кроликів, доглядати за птицею, адже мама та бабуся цілими днями працювали у полі. Маленький… Маленьких не запрошують на причіп до трактора сіяти зерно… Я задоволений, що, врешті, вирушив у дорогу… Вантажівкою, яка йшла до Привозу, вдало доїхав до Одеси, далі — потягом до Березівки, а вже звідтіль — то попутними авто, то пішки.

Від того дня, як тато пішов від нас на війну, — роздумував хлопець, — п’ятнадцять літ минуло. Ні чутки від нього, ні звістки. А мама все ще чекає. Часто з бабусею згадують той час, коли тато — поранений боєць — змушений був відстати від військової частини, в якій служив, через важкий стан. «Догляньте бійця, — попросив командир, — рана відкрита, не можна його в дорогу брати». Так, на деякий час, залишився боєць у нашій родині. Коли більш-менш видужав, почав думати про повернення у стрій. І, принагідно, повернувся… Це мій тато. Війна розлучила батьків…

За думками хлопець не помітив, як на небі зійшла вечірня зоря. Вона так яскраво світила над прозорою урочистою тишею, що не можна було не зупинитися, не озирнутися, не помилуватися цим вечором, який застав Грицика вже у селі, що, здавалося, було зачароване незбагненною красою зими. Над невисокими хатами з димарів здіймався стовбуватий дим. Хлопцеві здалося, що від нього пахне свіжоспеченими калачами, сушеними на печі грушами та ще чимось солодким-солодким. Грицик зупинився, вдихнув ті аромати і відчув, що хоче їсти. « От би посмакувати, — подумав, — варениками, кутею… Святвечір все-таки»… Зразу ж відкинув цю заманливу думку, зосередив увагу на тому, що його оточувало. Село було невелике, але гарне: широка вулиця, вздовж якої понад біленькі хати ростуть дерева, майстерно сплетені з вербової лози тини огороджують подвір’я. А над цим панує таїна незмірного простору, що манить у живу казку. У хатах світяться вікна — люди святкують. Деінде перегукуються собаки. Напевно, реагують на перших вечірників, які, зі зв’язаними у білі хустки калачами та гостинцями, несуть вечерю хрещеним батькам та рідні.

Грицик згадує бабусине прохання не їхати в невідому путь у святкові дні, та він був іншої думки: саме в різдвяні свята всі дома, перепитає людей — хтось щось та підкаже. Не голка ж у сіні той, кого він шукає! А крім того, зараз шкільні канікули.

Хлопець втомився бачити мамині страждання, багатолітні очікування… Розмови про бійця, що приніс у її життя радість кохання та біль розлуки, велися чи не щодня у їхньому домі. Йому до болю хотілося повернення батька з війни… У крайньому разі, хоч би узнати щось про нього, хоч би слід його знайти та маму чимось заспокоїти.

Грицикові з’являються картинки прикрої пригоди з його дитинства, які ще й зараз боляче торкають серце. Хлопець бачить себе малим школяриком. Ось він з подружкою іде після занять додому. Як завжди, несе Марійчиного портфеля. Їх наздоганяє Миколка. Час від часу смикає Марійку за косичку. Це не подобається Грицику:

— Не чіпай Марійку!

— Не твоя справа! — огризнувся Миколка. — Що хочу, те і роблю!

— Відступися, кажу, бо перепаде на горіхи!

— Ой! Дуже налякав! Ще не відомо, кому перепаде!

— Не відомо?! Зараз проясниться!

Хлопці зчепилися як півні, а Марійка розгублено бігала навколо них та одне повторювала:

— Не треба, хлопці! Зупиніться!

Коли ті, відлупцювавши один одного, врешті розійшлися, дівчинка підбігла до Грицика:

— Тобі боляче? У тебе кров. Ось хусточка! Дай витру…

— Не хвилюйся. Більше не лізтиме, — кивнув на супротивника. А той, ображений і битий, не змовчав:

— Дуже мені потрібна твоя веснянкувата! А ти — безбатченко! Ти — байстрюк!

— Сам ти такий! — заступилася за товариша Марійка. — У Грицика тато — льотчик! Зрозумів?

— Щось ніхто не бачив того льотчика! — не угавав Микола. — Скажи ще, що Гриць з ним у небо літав! А ви… парочка! Молодий і молода, як зелена лобода!

— Іди вже геть звідси! І не ходи з нами! Розкукурікався тут! — посварила дівчинка хлопця. — Ми — лобода, а ти — дурман!

Грицик не зрозумів, чому Микола обізвав його безбатченком. Він не знав значення слова «байстрюк», але відчув у ньому щось дуже образливе, що торкається його сім’ї.

— Що трапилося? Знову побився? — помітила синці мама.

— Було. Нехай не ображає Марійку, — понуро відмовив. — Мамо, а що це таке «байстрюк?»

— Хто тобі таке сказав? Миколка? — зблідла мама. — Не ображайся, синочку, на нього. Це він повторив слова якоїсь недоброї людини.

— А ще він сказав, що я безбатченко.

— Лихий він, сину, коли так сказав. А з портрету хто щодня на нас дивиться? А чий годинник очікує, щоб ти підріс? За рік-два він буде на твоїй руці. Твій тато — найкращий у світі!

— Він льотчик, мамо? Так Марійка сказала.

— Ні, синочку, твій тато — танкіст, але це не менш почесно і важливо. Якщо він живий, то повернеться. Можливо, поранений тяжко… Хоч би щось знати про нього.

— Не хвилюйтеся, мамо, підросту — шукатиму. Я ще тому Миколі покажу, хто мій тато…

Весела ватага дітвори перерва-

    ла спогади Гриця.

— Хлопці, а яке це село? Журавка? — перепитав.

— Так! — підтвердили.

— А до Красного Кута далеко?

— Та ні. Близенько. Ми туди до школи ходимо. Ось так: прямо через село вийдеш на дорогу, проминеш криницю з журавлем, у наступне село увійдеш — оце воно. Почекай, здається, з цього двору дядько Петро виїжджає, він туди прямуватиме, тебе і підвезе.

— Дякую!

Чоловік, про якого сказали діти, з кимось прощаючись, бажає гарного здоров’я і на добротних, майстерно зроблених санях, виїжджає на дорогу, підганяючи коня:

— Но, Буланий! Пішов!

— Дядьку! — гукає Грицик. — Ви до Красного Кута їдете?

— Туди!

— То мене візьмете?

— А чому би й не взяти, якщо твоє бажання? — зупиняє той коня. — Сідай зручно. А куди це ти проти ночі зібрався? Гостити до когось ідеш? Вечерю несеш?

— Як вам і сказати? — озивається Грицик. — Поніс би, та не маю кому. Я здалеку. Їду тата шукати. Він родом з цього села. Так мама казали.

— Он воно що! У важливій справі ти у наше село направився! Але який ж це тато, що його шукати треба?

— Мама казали, що хороший був.

— Та який же він хороший, коли не він тебе шукає, а ти його?

— Мій тато не знав, що я народився. Мама не встигла йому сказати, що чекає на дитинку… Я обіцяв мамі, що коли стану дорослим, знайду його. Ось вирушив.

— Оце діла-а! — протягнув дядько. — А яке ж прізвище твого тата? Я в селі знаю всіх. Виріс тут.

— На жаль, мені відоме лише його ім’я, воно таке, як і моє: Гриць. Мама мене його іменем назвала. Кохала дуже. Та й він її, мабуть, теж. Бо як би я інакше народився?

— Саме так воно і буває… Не легка твоя задача, хлопче, — роздумував дядько Петро. — Війна — злодійка… Скільки лиха принесла! Скільки доль скалічила! Однак, ти молодець! Дасть Бог, живий твій тато. А якщо так, то знайдеш… А зараз подумаємо, де тобі дітися проти ночі. Десь же зупинитися треба…

— Я поки що не знаю. Люди добрі — хтось прихистить. Гадаю, що не відмовлять, все-таки Святий вечір. Про батька розпитаю. Повинні ж односельці його знати. Щось підкажуть.

— Та-ак, — бурмоче дядько Петро, — хто ж це у нас Гриць? Є їх чимало: дід Григорко по нижній вулиці, Гришко Салій — поштар, є і серед Козачінських, і серед Добровольських… Не журись, пошукаємо. Як на те Божа воля, знайдемо.

— І я сподіваюся. Можливо, світлина допоможе. Правда, малесенька вона. Мама зберегла. Часто у неї вдивлялася, розмовляла з нею, а коли я підріс, сказала: «Поглянь, синочку, це твій тато…». Замовила портрета. Вийшло гарно. Мама каже, що він там як живий. Рушника вишила…

— Світлина? Це добре. Зараз я тебе додому завезу. У нас зупинишся, зігрієшся, посвяткуємо разом. А настане новий день — прийде і нова радість.

За розмовами не зогляділися,

    як в’їхали в село. Ось і криниця, поро яку казали хлопчики, далі — церква. Недалечко від неї садиба дядька Петра. Хата — як у всіх у повоєнні роки: приземиста, добротно вкрита очеретом.

— Тпру! Приїхали! — зупинив Буланого дядько Петро. — Катерино! — звернувся до жінки, що вже очікувала його у дворі, — приймай гостя! Заночує у нас. А я ще ненадовго на ферму з’їжджу, погляну, чи все там у порядку.

— Та не барися, скоро вечірники завітають, а тебе дома нема, якось негарно. Та й Анютка на тебе чекає, від хрещеної з гостинцями вже прибігла. Повечеряємо, врешті, разом.

— Гаразд, постараюся.

Катерина уважно глянула на гостя, запросила до господи:

— Заходь, сину. Бачу, здалеку ти. Втомлений. Роздягайся. Тут руки мий, рушник на гвіздку. Відпочивай. Хазяїн наш повернеться — до святої вечері сядемо.

— А водички можна у вас попросити?

— Звичайно. Узвару краще випий, — пригостила. — На здоров’ячко.

— Дуже дякую, тітонько.

Гриць сів на канапу, окинув зором світлицю. «Майже все, як у нас дома: на вікнах герані квітнуть, на стінах світлини в рамках, у красному кутку ікони, прикрашені вишитими рушниками, горить лампадка, яка золотим світлом осяює майстерно складеного дідуха, долівка встелена пахучим сіном, на столі яскрава скатертина, на якій чималенькою гіркою складені калачі, святвечірні страви… Ошатно…

Господиня клопочеться біля столу: щось додає, щось пересуває. Грицик звернув увагу, що вона прикульгує на одну ногу. Помітивши це, спокійно пояснила:

— Це у мене від війни. А мій хазяїн без руки залишився. На те і погодилися. Тепер у нас разом три руки і три ноги. Миримося. Де дітися? Війна багатьох людей лихом поєднала. Дочка у нас росте, Анютка. А як же тебе зовуть? Куди прямуєш?

— Мама і бабуся Грициком кличуть. Але я вже Гриць, як мій батько.

— Гарне ім’я. У нашому селі чимало таких. Навіть прізвищ подібних багато: Григоренки, Григорчуки, Грицики, Гришко. І ми серед таких.

— А до вашого села я дістався, щоб узнати щось про тата, який жив тут, за словами мами, до війни.

— Кажеш, тата шукаєш? А як же його величати? — торкається найболючішого жінка.

— У тому і проблема, тіточко, що мені прізвище тата не відоме. Мама знала лише його ім’я. Пішов на війну і не повернувся. У мами залишилися його годинник та малесенький фотознімок, — повторює майже те, що й дядькові Петру розповідав.

— У тебе є той фотознімок? — пожвавішала Катерина. — Він з тобою? Дай погляну! Можливо, упізнаю.

Хлопець дістав із записничка маленьку фотокартку і передав її жінці.

Та уважно роздивилася зображення, зойкнула і сіла на стілець.

— Здається, я знаю, хто це… Я впізнала його… — прошепотіла. Кинулася до шафи, дістала старенький альбом з фотографіями, тремтячими руками перегортала сторінки, повторюючи: — Та де ж вона? Де ж вона? Була ж тут! Є! Ось вона, така сама світлина! Поглянь, хлопчику! Адже я не помиляюся, це ж той самий знімок… Грицику! Ти… Впевнена, ти його знайшов! Це — твій батько!.. Мій Петро — це твій тато!

— Але ж вашого чоловіка звати Петром, а я шукаю Грицика, — взяв до рук світлини хлопець.

— Зрозумій, дитино: мій Петро — Петро Грицик! Прізвище його таке… Він привіз тебе додому з Божої волі… Як тут у дива не повірити?! Оце так різдвяний дарунок! І не вигадаєш таке, і не присниться! — хвилювалася Катря.

Грицик був вражений тим, що діється, лише переводив погляд з однієї світлини на іншу. Катерина втомлено сіла, опустила тремтячі руки на коліна. Її думки змішалися, тінями відображаючись на обличчі, вуста беззвучно ворушилися:

— Казала ж йому: «Петю, вернись до Анютки! Ти ж її любиш! Вона ж за тобою вже всі очі виплакала… У вас же кохання перше, велике, його берегти треба… Не послухав… Одно своє твердить: «Красуня вона, молода зовсім. Навіщо я їй безрукий потрібен?..». І які ж оці чоловіки настійливі бувають! А тепер оце таке… Скільки ж тих сиріт війна залишила… А тут… при живому батькові хлопчик осиротів… Гріх який великий! Чи проститься? Чи відмолиться?.. Що ж тепер робити? Як же нам хазяїна між собою ділити? Тут — дочка, а там — син…

Вона настраждалася, а тепер моя черга? Ні-і! Щось треба вирішувати. Повинен же бути якийсь вихід… Але… Чому, власне, його ділити? Хіба не достатньо того, що його вже ділила, дробила, розривала, членувала триклята війна? Але я… Я не можу його віддати… А як же бути нам усім з любов’ю? Залишається сподіватися, що це високе почуття — життєдайна сила душі — спроможне розставити все на свої місця. Останнє слово за ним…

— Мамочко! Ну, що ви так переймаєтеся? — обійняла Катерину Анютка, — відчуваючи напругу. — Адже все добре! Я зрозуміла: знайшовся мій брат! Я ж завжди хотіла братика. А він є!

— Моя ти розумнице! Тато нас усіх любитиме… Анюточко, ти все вірно зрозуміла. Це твій брат, рідна кров, захисник твій, поміч нам на старість, бо ми ж обоє скалічені, — заплакала.

— Розхвилював я вас, тіточко, пробачте.

— Ну, що ти, дитино? — витерла сльози, пояснила: — Знаю я історію кохання твоїх батьків. Не знала лиш, що твоя мама вагітною залишилася. Не відав про це і Петро. Якби знав, я впевнена, все було б по-іншому. А тата твого зовуть Петром, але його, зазвичай, ще з дитинства Грициком називали, він ще й зараз озивається на це ймення. Іноді я теж до нього так звертаюся… Ой Господи, Боже ж ти мій! Та де ж це він, ваш тато, затримується?! Новина ж яка в нашому домі! — збуджено гомоніла жінка.

Рипнули сінешні двері. За хвилю до світлиці зайшов господар,  побажав доброго Святого вечора, звернувся до всіх:

— Ну, що? Познайомилися? Якщо так, то пора вже й повечеряти.

— Отже, прошу до столу, — глухуватим голосом озвалася Катерина, глянувши на чоловіка полохливим поглядом. — Сідай, сину, поряд з господарем. Гостеві за столом місце чільне.

Освятили вечерю молитвою. Спочатку всі відламали по шматочку калача, з’їли по ложці куті. Катерина поклала на тарілку дещо зі страв, промовила: «Хай Бог поставить», поставила на поличку біля дідуха.

— А тепер і вареничків спробуємо, — задоволено взявся за виделку Петро, бажаючи всім смачного.

— Спасибі, Петю. Дай Боже, щоб і наступного року мати хліб та сіль на столі, — обізвалася Катерина.

— Будемо трудитися — Господь від нас не відвернеться. А що ви тут? Встигли побалакати? Уже відома тобі, Катю, Грицева історія?

— Та відома вже, відома, — стиха проронила Катерина. — Та й тобі теж пора дещо знати.

— Кажи, — поклав виделку чоловік, відчувши в голосі дружини напружені нотки.

— Сам здогадайся, — відповіла жінка. — Придивися уважно, Петю, до цих світлин. — І поклала перед ним фото.

Петро здригнувся, глянувши на них, підвів погляд на Грицика:

— Це те фото, про яке ти мені казав?

— Воно, — кивнув головою збентежений хлопець.

— То як же це розуміти? — розгубився чоловік. — Виходить, що ти — мій син?! Як це?! — пильно подивився на Грицика. — А… чи не Анютою зовуть твою маму?

— Анютою.

— Оце так новина!.. Мій син… Від Анюти… Повірити важко… Як же я міг тебе не впізнати? Адже ти на неї схожий… Ті ж очі… Голубі… — затремтів голос Петра.

— А мама казали, що я на вас схожий, що ми з вами як дві краплі води…

— Як дві краплі… — повторив Петро, не зводячи очей з Грицика.

— Це вам мама передала, він у нас залишився, — стиха промовив Гриць, передаючи батькові годинника.

— Так. Це він. Я його Анюті залишив… Думав, що так час швидше сплине до мого повернення… Але… Носи. Він твій, сину…

— Дякую. Хочу сказати, що вас і мама, і бабуся завжди пам’ятають, будуть раді знати, що ви живий, що у мене є тато.

Серце Петра закалатало, обличчя запалало, він ледь помітно тремтів. Піднявся, підійшов до сина, по-батьківськи притиснув його до грудей. Хотів щось сказати, щось запитати, щось пояснити чи синові, чи собі, чи схвильованим дружині та доньці, та на це забракло сил.

— Що будемо робити, Катю? — видихнув хриплим голосом.

— Радіти будемо, батьку, адже не в кожен дім таке щастя приходить. Дітей роститимемо. Анюті поклонитися треба — гарного сина виростила. А ти, сину, пишайся татом. Ніхто вас більше не розлучить!..

Грицику до сліз було жаль розгубленого тата, якого свого часу скалічила війна. Хлопець відчував, що кожна клітина його єства заповнилася вдячністю до цієї маленької жіночки, що так сердечно прийняла його у своє життя, та до цієї розумної дівчинки, що назвала його своїм братом. Гриця охопило безмірне почуття утіхи та нестерпне бажання сповістити усьому світові, що тато знайшовся. Першими про це мають почути мама, бабуся, Марійка та той хлопчик, що обізвав його безбатченком… Він підвівся, сором’язливо, але по-дорослому сказав:

— Все буде добре, тату. Я щасливий, що вас знайшов. Я буду вам хорошим сином…

Світлою радістю ділилися зі своїми вечірниками Грицики. Мабуть, сам Господь повернув у їхню родину сина, загубленого війною, саме у різдвяну ніч.

Непомітно для всіх за вікном зас-вітився новий день. «Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла…» — звучало в кожній душі православних християн.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net