Гостина у Святвечір

Мовчу, ошелешений. Завтра — Святвечір. Відчувала душа: щось вони придумають.

— Рейд «Комсомольського прожектора», — уточнює далі. — Перевірка: чи не втягнута часом наша молодь у релігійний дурман. — Голос беззаперечний, напористий. А наостанок — як припечатує: — Розпорядження згори.

Зрозуміло: з комсомольської централі, з Києва.

І чого це саме на мене впав такий жереб? Ми з цим Славком давно на ти, стосунки якщо не такі вже аж дружні, то, принаймні, рівні, робочі. Є спільна мова — в прийнятних межах, звичайно. Хлопець, загалом, непоганий, розумний, і що його потягло в той обком? Обіцяна квартира? Кар’єрне зростання? Бачив таких, і немало. Як воно мовиться: пізнати ворону по пір’ю. В розмовах ми не торкались подібних тем, лише — робочі питання. Та й розмов тих — негусто, хоч і в одному будинку: ми на першому поверсі, вони — на четвертому… І що я вдома скажу? Ще у вересні привіз пшенички добірної з відрядження, колосків — Дідуха сплести: вже він чекає Святвечора. Мама приготує смачну кутю та всі традиційні страви — як щороку… Все буде радісно, урочисто… Та ви що, хлопці: навмисне таке придумали там?

А таки навмисне! Щоб не святкували. А хто все ж «утягнутий» — на комсомольські збори його, догану вліпити! А то й з комсомолу вигнати.

Дуже засмутив я своїх домашніх цим відрядженням. Але що вдієш? «Твоя робота… — сумно зітхнула мама. — Не відмовляйся, щоб гірше не було». «Гірше» — це ще одна догана, бо одну вже мав. На Великдень хтось бачив мене біля входу в храм, а я ж туди лише привів бабцю, й не заходив навіть: храм у центрі, майже навпроти редакції. Та все одно вліпили догану… Сестричка теж засмутилась. Лише мудра бабуся повернула в сім’ю якусь рівновагу.

— Нами тепер нечиста сила править. Прийде час — і пощезне вона. А коли це буде — Господь Святий знає.

Стисло кажучи, довелось поїхати. В машині — не тепліше, ніж на вулиці: брезентовий верх «газика» не захищає від холоду. Для такої поїздки могли б і «Волгу» дати. Щільніше вкутуємось у свою одіж. А навколо — справжнісіньке диво: вечір-бо який! Все таке біле, врочисте. Дерева присипані сніжком — жодна гілочка не хитнеться, хіба що припізніла пташка стиха майне крилом поміж гіллям, щоб не зачепити. Небо високе, ясне, дивовижна блакить. Швидко сутеніє. А далі вечір — такий тихий та благовісний. І — перша велика зірка над овидом, чиста, наче вмита цими снігами ще там, у високості, врочиста і яскрава, бо ж їй належить сповістити благу вість. Крізь вузьке заднє віконце все тримаю її назирці, скільки можна — аж плече зсудомило. Чи серце відгукнулось? Вдома всі вже при святій вечері, на столі все, чому належить там бути, потріскують свічі у високому трійнику…

За якихось пів години в’їжджаємо у село. Багато вікон яскраво світяться, подекуди, коли хата вікнами при самій дорозі, навіть можна угледіти уривочок святкової вечері. Видно, моє зітхання почув Славко, обернувся:

— Замерз там? Зараз погріємось, ми вже на місці.

Мовчазний водій наш, котрий за всю поїздку лише раз подав голос — коли нахарапуджений заєць перебігав дорогу, сказав: «Приїхали», коротко посигналив. Кремезний хлопець у вишиванці відчинив ворота, підійшов до водія:

— Постав машину за хатою, щоб не видно з дороги. — А тоді до всіх: — Припізнились трохи. Заходьте.

— Заєць сліди поплутав, — пожартував Славко. — І до мене: — Новий наш комсорг у цьому селі, знайомтесь.

— Ігор, — відчув я міцний потиск. — Ну, вперед… Заколядуєте? — несподівано запитав.

Я не встиг зосередитись, як Славко затягнув:

Пустіть до хати колядувати,

На дворі мороз — стояти не мож.

Пустіть до печі погріти плечі,

Пустіть до груби погріти зуби…

— А ще знаєте? — озвався Ігор.

— Аякже! — Я вже отямився й почав:

Добрий вечір тобі,

Пане господарю.

Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився…

А далі була свята вечеря: смачнюча кутя і все-все, що має бути на столі. Й навіть справжнісінький Дідух стояв на покуті. Немовби на чатах…

Роман КРАКАЛІЯ.