Тридцяти років наче й не було

Це було красиво, але сюжет утвердження незалежності з романтичної історії боротьби народу за свободу і демократію швидко почав перетворюватися на трилер. За кожен крок уперед доводилося платити чималу ціну. Віддавати левову частину Чорноморського флоту Росії, розлучатися зі статусом ядерної держави і, нарешті, миритися з тим, що влада з рук совка плавно переходить у руки грабіжників і бандитів.

Якийсь час ілюзія отриманих свобод заважала тверезо дивитися на речі. Але фальшиві вибори, партії, які не партії, і ринок, який не ринок, відкрили багатьом очі. Ми живемо в державі ХІХ століття, і боротися за незалежність України доводиться спочатку. За тими ж правилами, що двісті років тому привели до створення незалежних держав Європи. З революціями, війнами і переглядом кордонів. Шлях України до реальної незалежності може бути швидшим тому, що перед очима — європейський досвід. Але водночас і важчим. Держави Європи прагнуть зараз до об’єднання. А наші турботи сприймають як націоналізм.

Чи треба нагадувати про те, що протягом тридцяти років правонаступники колишньої імперії (хто б не був при владі) намагалися перешкодити будівництву української держави? І навіть зараз не залишають спроб її знищити. Однак сучасна Росія живе не в ХХІ і не в ХІХ століттях, а в XVII чи й навіть у XVI. Тож небезпека для України із зовнішнього боку перебільшена.

Небезпека всередині зросла

Натомість за два останні роки зросла небезпека руйнування України зсередини. Цю небезпеку можна було передбачити давно. А після Революції Гідності — і запобігти. Розчарування громадян, які стали свідками того, що перемога не принесла результату, було настільки сильним, що виборці в 2019-у обрали главою держави, проти якої ведеться війна, непідготовлену людину. Людину, яка не має опори ні в українському бізнесі, ні в українській політиці. Більше того, яка заперечує, що така опора потрібна. Виборці з подібною точкою зору погодилися. А на парламентських виборах того ж року на допомогу такому президентові обрали таких же непідготовлених депутатів, які склали більшість у Верховній Раді.

Після цього історія незалежної країни перетворилася на безперервний скандал з кадровою безладом в уряді та в адміністраціях. Чехардою, зумовленою прагненням канцелярії (Офісу президента) зосередити всю владу в своїх руках. Зауважу, в демократичних державах корупція і скандали, пов’язані з чиновниками і політиками, — нормальна річ. Зазвичай схожі скандали стримують чинні закони і судова система. Судова система в Україні, однак, вражена корупцією, як і вся держава. Закони недосконалі, а Конституція написана без урахування українських реалій. Але це аж ніяк не означає, що вибудувану за тридцять років неміцну конструкцію треба ламати дощенту. І діяти, начебто Конституції і законів не існує.

Поки дії глави держави стосувалися чиновницького апарату і прагнення взяти під контроль парламент, ОП досягав успіхів. Але дійшло до бізнесу — й машина почала буксувати. Фінансово-промислові групи (на чолі з так званими олігархами) зацікавлені в стабільних правилах гри і не зацікавлені в диктаті влади. З набуттям чинності норм закону про олігархів і з допомогою санкцій РНБОУ диктат виллється у конфіскацію активів та дискримінацію їх власників. А самі олігархи стануть прохачами біля парадного під’їзду президентського офісу.

«Воєнні дії» між ОП і великим бізнесом зараз ведуться на судовій і законодавчій периферії. І важко сказати, яка сторона переможе. Позиції Конституційного Суду України — непорушні, а створений нещодавно комплекс антикорупційних органів (судів і прокуратур) — під захистом західних спонсорів нашої держави.

Далі — геополітика

Тема воєнного протистояння нашої країни і Росії така широка, що осягнути її не можливо. Але хочу згадати про вражаючий факт. У Європі і за океаном тривога щодо можливого наступу російських військ на територію нашої країни набагато більша, ніж в Україні. Практично вся інформація про зосередження військ агресора надходить від західних союзників. Повідомлення про санкції, які накладуть на Росію в разі переходу війни в гарячу фазу, а також тема про постачання зброї в Україну не сходять з прайм-тайм телебачення і з перших шпальт газет як у країнах ЄС, так і за океаном. А у нас — тишина та спокій.

Більше того, українські політики продовжують обговорювати мо-жливість зустрічі Зеленського з Путі-ним і порядок денний цієї гіпотетичної зустрічі. А Президент України вкотре заявляє, що без прямих переговорів з президентом Росії проблему окупованого Донбасу вирішити не вдасться. Товарообіг між воюючими країнами за останній рік зріс. У першому півріччі 2021-го Росія ви-йшла у нашій торгівлі на третє місце. Вслід за Китаєм і Німеччиною.

Альфред Кох, колишній віце-прем’єр в уряді Черномирдіна, а нині — емігрант, у програмі «Радіо Свобода» закликав Україну визначитися — торгувати чи воювати з ворогом. Схоже, те ж питання сім років ставлять нам і наші західні друзі. І досі не дочекалися відповіді. А від відповіді залежить багато чого. Включаючи бажання союзників у разі війни надати нам реальну допомогу.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.