Сійся, родися...

Мало хто з дорослих ризикував спускатися чи підійматись тим узвозом: одне, що був розкатаний, як скло, а друге — боячись бути збитим з ніг. Бувало, що хлопчаки пропонували мені з’їхати разом, хоч не всі ми тоді знали одне одного. Це було і страшнувато, й захопливо.

Григорчиха була вже старша пані, жила одна: чоловіка її «забрали» ще по війні — про це зрідка говорилося у нас вдома, упівголоса і якимись лише натяками, а син… про нього взагалі ніхто нічого не знав. Тримала двох молодих квартиранток, обидві ходили у військових одностро-ях: казала, що «служать у воєн-

коматі».

Певна річ, вона знала, що я прийду посівати вранці на Різдво: щоразу на мне чекали на столі скибки смачнючих завиваників («Це я для тебе спекла… я знаю, що ти любиш — і з маком, і з горішками… Мій Цильо так само любив), а ще — яблучка, горішки, цукерки у блискучих обгортках (про них казала: «Це американські, дівчата мені приносять, та не для моїх зубів»). Усе це вона вкладала у торбинку та до кишень, обнімала і цілувала мене в голову, просила переказати вдома, що вона «ще Богу дякувати», лишень спати не може, і серце, бува, «хапає». А вже у дверях зупиняла мене: «Про серце не треба казати». І відпускала «з Богом».

Я виходив за хвіртку, й ось тут починалось моє страдницьке повернення додому. Піднятись розкатаним до дзеркального блиску узвозом практично було неможливо. Хлопчаки, і я так само, хапалися за ріденькі кущики, залишки якихось парканів… А поряд інші летіли донизу, й не раз бувало: то смикне якийсь мене за одіж, а то й за руку чи за полу вхопить та потягне за собою. І летів я тоді до того самого паркану, а за мною вслід — усе Григорчишине частування. Хлопці демонстративно ласували тими солодощами, реготали, щось вигукували… Чи шкодував я за тими ласощами? Хтозна? Але було дуже кривдно, що я не з ними — хоч були, назагал, старші за мене, і що не маю санчат, що вся моя одежа вимащена брудним снігом… Не зчувся, як з очей самі по собі потекли сльози… Не так за втраченим частуванням, й навіть не від образи на хлопчаків, — можливо, що й від власного безсилля, від того, що не можу змінити бодай щось…. Мабуть, вигляд малого ображеного хлопчика викликав у них не так сміх, як жалість, і від цього сльози полилися ще дужче…

По хвилі біля мене опинилось двоє чи троє, хтось поклав мені до кишені скибку завиваника — то був, мабуть, з-поміж них найстарший, хтось — вже надкушене яблуко, а котрийсь простягнув мені канатик від санчат: «Умієш кататись? Мені вже набридло».

Нараз потік сліз припинився. Я згадав Григорчиху, наспіла думка, що я виконав свою місію («Потіш її, — казала мама, насипаючи зерна у мої кишені. — Нехай і в неї буде свято»).

Сійся, родися, жито-пшениця,
і всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я,
на цей новий рік,
Щоби вам вродилося,
як торік…
 
Щоб вас ніколи голова
не боліла,
Щоб була у вас завжди
радість і втіха…

Я бадьоро декламував завчені слова, а пані Григорчук стояла в кутку під стіною і раз-по-раз прикладала до кутиків очей кінчик теплої хустки.

Роман КРАКАЛІЯ.