Золоті руки, добрі серця...

Як бачимо, суцільний негатив. Прості технології, які деморалізують українців. Якщо не всіх, то значну частину. Чи швидко формуватиметься громадянське суспільство за умов такого інформаційно-психологічного терору?

А тепер уявіть: побільшало позитивних новин. Бо ж закоханих у рідний край, талановитих і креативних людей у нас не бракує! І добрих справ робиться чимало. От нехай кожна з них й об’єднує всіх. І чим більше справ, тим краще!

Ми маємо право знати про все добре. Скажімо, до 200-річчя заснування міста Болграда (Одеська область) був приурочений етнографічний кінофестиваль «ОКО». Щоб поєднати локації фестивалю, його організатори вирішили розмалювати пішохідні доріжки в кольори місцевих болгарських килимів. Під час перших же мазків до художників почали підходити діти, а то й дорослі перехожі. І кожен хотів зробити свій маленький внесок. Адже досі в Болграді такого не було! Врешті-решт, до справи підключилося 75 волонтерів. І таким чином було встановлено перший і поки що єдиний рекорд Болграда у Книзі рекордів України: створено 350 метрів доріжок із 24 різноманітних зразків килимів.

Уявляєте, наскільки це підняло дух мешканців міста?! Додам, що керувала процесом Тетяна Станєва — людина, закохана в рідну болгарську культуру, і водночас одна з найкреативніших пропагандисток української мови в Південній Бессарабії.

Перенесемося трохи східніше. Містечко Доброслав — колишнє Комінтернівське. До моря — якихось сорок кілометрів, тобто це зона досить таки зросійщеного, обжитого туристами Причорномор’я. Але й тут місцеві українці проявили свої кращі риси. Багато смітників перетворили на парки і сквери, а в них встановили пам’ятники: Українській пісні, В’ячеславу Чорноволу, «Кіборгам» (захисникам Донецького аеропорту) тощо.

А ще — заснували парк «Тракія», присвятивши його місцевій болгарській громаді, чиї предки походять з цього регіону. Тобто, бачимо гармонійне поєднання українського патріотизму і щирого інтернаціоналізму. Там постійно щось нове робиться! То краще вже у новинах про таке розповідати, аніж про нищення українських прапорів.

Досі ЗМІ не скупилися на негатив. А що, як позитиву побільшає? Чому б не розповісти українцям про приазовський проєкт «Життя дверей має значення»? Громадські активісти Маріуполя вирішили реконструювати понад три десятки най-красивіших парадних дверей у старовинних будинках міста. З них дванадцять — ще дореволюційних і зо два десятки — 1930—1940 років.

Ідейним натхненником проєкту став Ярослав Федоровський. Не можна не згадати й Андрія Марусова — керівника громадської організації «Архімісто», фотографа та маркетолога Світлану Чернухіну. Активно долучилися й багато інших маріупольців. А ось безпосередньо реставрацією дверей займався Валерій Капінус — професійний актор Донецького драмтеатру! Хіба це не зворушує?!

Не всі відразу повірили в успіх, та вже згодом організатори писали: «Спочатку підтримки не було. Але потім до проєкту підключилися чудові люди, і він реалізується саме завдяки їм! Це інформаційна підтримка видань, маріупольців, які робили фотографії, «лайкали» пости в соцмережах... Тих людей, які просто приходили подивитися. Ну і внеску підприємців, звичайно».

Можливо, справа не стільки в кількох десятках відреставрованих дверей, як у тому, що цей проєкт об’єднує всіх небайдужих маріупольців. То нехай би й уся Україна про нього знала!

Часом важливо підкреслити, що добрими справами займаються люди різних національностей. В одному з мікрорайонів Києва вірменин Вахан Авакян вирішив привернути увагу до жалюгідного стану доріг. Передусім взявся за ті, що зяяли великими тріщинами. Власним коштом «латав» ці тріщини спеціальним розчином, а потім... фарбував позолоченою фарбою. Виходило дуже гарно, киянам подобалося. Це було таке шляхетне нагадування про недоліки в роботі автодору. То нехай би в новинах ми почули про «діяльну» шляхетність молодого художника, а не про нещасні випадки. Чи про те, хто кого скалічив.

Справді, а що, як змінити парадигму мислення?! До кожного національного чи професійного свята можна ж давати море позитивної інформації! До днів учителів, медиків, агрономів, лісівників і т.д. — такі ж класні матеріали підбирати!

Берімо приклад з київського художника Олександра Мельника. Ось як він привітав своїх колег:

«Дорогі друзі! Всіх вітаю з Днем художника! В першу чергу — неймовірно талановитих моїх земляків. Не називатиму тут прізвища всіх 52 однодумців, що взяли участь у створенні уні-кальних мистецьких автобусних зупинок. І тих, хто очищував, штукатурив, ґрунтував бетонні конструкції... І тих, хто потім розписував їх, міняв покрівлю, виготовляв дерев’яні елементи зупинок... І тих, хто встановлював освітлення, озеленював територію навколо, створивши неймовірні квіткові композиції! Вдячний усім вам за можливість долучитися до вашої ініціативної групи!

І персональна подяка — неймовірно талановитій кураторці цього проєкту Альоні Куценко й такому ж талановитому скульптору Михайлові Дмитріву — за ідею перетворення банальних, брудних автобусних зупинок у «Картинну галерею» художників рідного села. Так я зміг віддати часточку боргу людям, завдяки яким став художником. Це мій двоюрідний брат Борис, який мріяв стати художником, але загинув у Другій світовій. На зупинці я написав копію його автопортрета 1941 року. А ще — сусід Микола Мельник, під чиїм «Натюрмортом з кавуном» я виріс. А тепер написав копію цієї роботи на зупинці. Спасибі вам, рідні!

Ви творите наше сьогодення і вже компонуєте майбутнє!».

Чим не всеукраїнський проєкт?

Погодьтеся, такі поздоровлення цікаво читати не лише художникам, а й усім, хто любить рідний край.

Сергій ЛАЩЕНКО.