Михайло Косач й Одеса

Надзвичайно цікавим й інформативним у цьому сенсі стала книжка «Михайло Косач (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум». (К: Комора, 2017. — 592 с.), упорядницею, авторкою біографії, коментарів та приміток якої виступила дослідниця Лариса Мірошниченко. Це видання вийшло під орудою Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України і коштом бюджету міста Новограда-Волинського (Звягеля), де народився Михайло Косач і де минули перші десять літ його дитинства.

У передмові, зокрема, зазначається: «Серед молодих голосів української культури кінця ХІХ — початку ХХ століть, що наполегливо пробивалися в світ із колоніальної неволі, впевнено звучав самобутній голос Михайла Петровича Косача (1869 — 1903), коротке життя якого донині майже нікому не відоме». Письменник і перекладач, один з найактивніших учасників київської «Плеяди», фізик, до-слідник, експериментатор і викладач Дерптського (нині Тартуського (Естонія). — Прим. А.Г.), потім — Харківського університетів, метеоролог, винахідник, етнограф і любитель фотографії — він мав безліч обдарувань і широке коло захоплень. Як патріот України з дивовижною відданістю працював в ім’я збереження й розвою рідної культури в найглухіші часи безправ’я українства (коли в царській Росії нищівно діяв горезвісний Емський указ 1876 року).

Як зазначав академік Іван Дзюба: «Нам варто навчитися бачити й цінувати оцю незнищенність, виживальність української культури, оті вперті зусилля більших чи менших її діячів, бачити все, що вони спромоглися зробити і сказати для нас, у прозорій чи завуальованій формі» (Дзюба І. Між культурою і політикою. — К: Сфера, 1998). «Виживальність» усього того, до чого прикладав свій розум, натхнення, науковий пошук Михайло Косач (а прожив він на білому світі всього-на-всього 34 роки), великою мірою пояснюється жертовністю його душі, незвичайно оптиміс-тичним поглядом на світ, життєра-дісною, романтичною вдачею.

Ось чому, крім насичених подіями і враженнями дитячих років, проведених у колі родини на Волині, варто нагадати основні віхи його короткого, як спалах, життя: навчання у Холмській (територія сучасної Польщі. — Прим. А.Г.) російській гімназії (травень 1884-го — червень 1888-го), навчання й робота в Дерпт-ському університеті (вересень 1891-го — вересень 1901-го), дослідницька та викладацька робота в Харківському університеті (вересень 1901-го — 3 (16. н. ст.) жовтня 1903-го).

Вікова різниця між Михайлом та його сестрою Лесею була лише рік і п’ять місяців. «Міша й Леся (у нас в родині, то ніби формула якась була: «Міша й Леся», як вони були зовсім невеличкі, ще в Звягелі, то їм давали навіть колективне ім’я «Мішолосіє»…), — згадувала молодша сестра Ольга. — …Звали їх так, бо вони були зовсім дітьми, років до 13 — 14, були все вкупі, вчилися, робили все разом» (Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: хронологія життя і творчости. — Нью-Йорк: видавнича справа «Гомін України», 1970).

Така нерозлучність, (особливо в навчанні), без сумніву, не спостерігалася б, якби, передусім, не надзвичайна здатність молодшої сестрички Лесі до засвоєння знань. Саме про це писала мати Ольга Петрівна Драгоманова (у заміжжі — Косач, літературне ім’я Олена Пчілка. — Прим. А.Г.) у листі до Є.І. Драгоманової (не пізніше 1882-го): «Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. От, но вже «письменна та друкована буде» (Леся Українка. Документи і матеріали. 1871 — 1970. — Київ: Наукова думка, 1971).

Ольга Косач-Кривинюк у спогадах також зазначала: «…Мати не любила «дитячих книжок», уважала, що вони лише псують дитині-людині смак, а тому, як згадували й розказували потім Леся з Мішею, у них були просто хороші книжки, а не спеціально пристосовані для дітей переробки чи скорочення. З розповідей знаю, що в Звягелі найлюбиміші, буквально «підручні» й «настільні» книжки Лесі й Міші, були такі: «Мифы классической древности» Штоля (Генріх Вільгельм Штоль, німецький філолог, історик, знавець античності. — Прим. А.Г.) в російському перекладі (зовсім без жадної белетристики, без «жадного пристосування» серйозно написана книжка); «Сербські народні думи й пісні» в українському перекладі Михайла Старицького; ще було якесь дивне видання, що звалося у дітей «Дикі люди»… описів, теж цілком поважно без якогось пристосування написаних, подорожей різних славних мандрівників… Четверте улюблене читання у Лесі й Міші — це кілька томів «Трудів» Чубинського (часто просто говорилося «Труди»), особливо том з піснями й том з казками, та казки Рудченка. Тобто етнографічні словесні матеріали» (Хронологія).

Українська поезія змалечку закарбувалася в дитячій пам’яті віршами Тараса Шевченка, адже на традиційних дитячих святкуваннях Кобзаревих роковин маленькі Косачі неодмінно читали його вірші. За спогадами Ольги Косач-Кривинюк, одна з цих подій мала такий вигляд: «…Велика, гарно прибрана, ясно освітлена кімната була повна, головно, дітей, але й дорослих було чимало. Між дітьми — Міша, Леся і я. Всі ми троє в україн-ських народніх строях (нас малими одягали дуже просто, але народнє українське вбрання завжди було в нас прекрасне, стильне. Ми дуже рано розумілися на красі справді народних вишиванок і загалом убраннях). Ще дехто з дітей так само був у народних убраннях. Міша тоді прекрасно декламував «Чернця» Шевченкового. Леся просто і мило «Ой стрічечка до стрічечки». Я вивчила «Утоптала стежечку», але зважилася проказати «перед публікою» лише тоді, як мама вийшла за мною «на кін», і я декламувала, цупко тримаючись за неї. Молода публіка робила овації майже всім виконавцям, а Мішину декламацію…, то й старші дуже хвалили» (Лариса Петрівна Косач (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / вст. ст. Т. Скрипки. — Нью-Йорк; Київ: Факт, 2004).

Вирізняючи роль батьків у ставленні до дітей, Ольга Косач-Кривинюк, зокрема, повідомляла: «Міша був перша, бажана, радісно жадана дитина у наших батьків. Вони обоє були тільки щасливі від його народження. Вдався він вродою гарний, вдачею яскравий, показний. Здатний, навіть талановитий, розумний, жвавий, говіркий, веселий, дуже добрий, з феноменальною просто пам’яттю. Дуже рано навчився читати. У 7 — 8 років уже стільки всього читав, так досконало пам’ятав усе прочитане, такий був розвинений, так багато всього знав, що попросту вражав цим усіх. Доросла людина могла з цікавістю і приємністю поговорити з ним довший час. Такий яскравий, ефективний він був усе своє життя. Була в нього одна надзвичайна здатність: зрозуміло й цікаво розказувати про що завгодно, хоч би щось найскладніше…» (Хронологія).

«Ляльок у Лесі ніколи не було, — писала сестра Ольга, — бо вона не любила ними гратися лише тому, що гралася з Мішею, а він нехтував ляльками, називав їх «ідолищами поганими» (Лариса Петрівна Косач (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія). Так у спільному дитинстві формувалася риса двох особистостей — скрізь і завжди чути насамперед того, хто поруч, допомагати, жертвувати собою для інших. Сімейна педагогіка Косачів максимально сприяла розвитку естетичних смаків дітей (у спілкуванні з природою, піснею, найкращою книжкою, з музикою рідного слова, з розмаїтою етнографією). То був справжній рай для Божої іскри Лесі Українки й то була довічна поетизація душі Михайла Косача, майбутнього письменника й науковця.

І все ж найщедрішими джерелами поетизації життя брата й сестри, безперечно, були явища природи, їхня любов до оспіваної Лесею Українкою Натури. Він годинами міг їй розповідати про краєвиди, зафіксовані в найдрібніших деталях його феноменальною пам’яттю, а вона в листі до нього, малюючи рідні пейзажі, часом просто переходить на поезію. «Невже ти так таки й не приїдеш до нас, а вже в нас поземки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюються, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!... Ой не втерплю — за-співаю! Соловейковий спів на весні Ллється в гаю, в зеленім розмаю…». (З листа Лесі Українки до Михайла Косача від 18 (ст. ст.) травня 1890 р. //Леся Українка. Листи: 1876 — 1897. Київ: Видавничий Дім «Комора», 2016).

Щодо років навчання, проведених Михайлом Косачем у польському місті Холм, то слід зазначити, що Холмська гімназія постала за царським указом від 10 травня 1865-го з повітової школи. Дослідниця Зінаїда Палок наводила факт, що в ній з 1865-го до 1868-го вчителював Сергій Грушевський — батько першого президента України, а програмою передбачалося поглиблене вивчення російської, церковнослов’янської, латинської, грецької, польської, німецької та французької мов.

Утім, слід наголосити на іншому: навчання в гімназії посприяло Михайлові Косачу досить рано виявити в собі потужну схильність до точних наук. Його захоплення в останньому класі математикою було таким бурхливим і нестримним, що аж ошелешило родину Косачів. «Він тут удома всі книжки залишив і тільки з своєю математикою возиться, завжди він так, то задачі робить, то в математичних книжках риється, так у тому кохається, що нам часом аж смішно, він навіть, сам того не помічаючи, привик міряти людей математикою: наприклад, як часом каже про кого, що недотепний, дурнуватий, то каже, що «він математики ні в зуб не знає», — зазначала всередині червня 1888-го Леся в листі до М.П. Драгоманова з певною розгубленістю (Листи: 1876 — 1897), бо ж звикла бачити Михайла як активного учасника літературних справ родини.

У вересні 1888-го Михайло Косач став студентом фізико-математичного факультету Київського університету. Не вдаючись у деталі студентських років (хоча це надзвичайно важливо й цікаво), слід наголосити, що саме на київський період припадає його потужна письменницька творчість. Твори писалися в процесі перекладання рідною мовою (Гоголь, Брет Гарт, Сенкевич, Короленко, а також Євангеліє).

Чому це було особливо важливо в той час? Тут варто взяти до уваги цікаву думку, висловлену з цього приводу істориком Михайлом Грушевським, який у 1918-у писав: «Україна в XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток і розорення» (див.: Вивід прав України. Документи і матеріали до історії української політичної думки. — Нью-Йорк: Пролог, 1964).

І саме наприкінці 80-х років XIX століття Михайло Косач почав писати оповідання й нариси. Першим самостійним твором Михайла Обачного (такий його літературний псевдонім — Прим. А.Г.), стала новела «Різдво під Хрестом Полудневим». Далі була новела «Метелики» (лютий 1889-го). Тоді ж закінчував оповідання з первісною назвою «Кушетка» та мав у за-кінченому чорновому варіанті твір «Вовкулаки». У листуванні цього періоду автор обговорював з матір’ю та сестрою Лесею нові творчі задуми — неначе й не існувало складної математичної науки, яку він узявся вивчати в університеті. Олена Пчілка у квітні 1889-го захоплено відгукується про нове оповідання «Кушетка», написане й прочитане ним на «хатньому конкурсі» в Колодяжному: «Так! четвер, 23-го, навіки зостанеться в моїй пам’-яті, — се удача, втіха така, що більшої не можна жадати! Дуже, дуже цілую тебе, моя мила надія, Мамино золотая!» (ІЛ. Ф. 28. Од. зб. 442).

Задумувалася над літературним покликанням свого брата й Леся Українка. Вона також схилялася до думки, що Михайло мусить зважати на свій письменницький хист. «От тобі, Міша, що ражу: пиши ти уліти («уліта — літературний твір свій власний, що дуже поволі пишеться (од «улита едет, когда-то будет»)», — із коментаря Ольги Косач-Кривинюк (Хронологія) — Прим. А.Г.), бо твоя «Кушетка» проймає навіки серце, ревізмом пройняте…». (Ревізм — мрійність, від франц. reve — мрія. — Прим. А.Г.). Ґрунтовніше про творчість брата Леся висловилася в листі від 5 (ст. ст.). січня 1890-го до М.П. Драгоманова: «Міша теж дещо пише і перекладає, тепер приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тілько, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!» (Листи: 1876 — 1897).

Справді, Михайло Обачний уже 1890 року задумується над темою великого твору про Кармелюка («Тема гарна, і власне придатна найбільш до такого, як ти думаєш, писання», — схвалювала мати його наміри в листі від 10 — 11 листопада 1889 р. (ІЛ. Ф. 28. Од. зб. 449).

Короткий період — початок 1890-х — найплідніший у творчості Михайла Обачного. Тоді написані блискуче історичне оповідання «Отрок» (надруковане лише через сім років), а також маленькі настроєві новели, за словами Олени Пчілки, «оригінальні фантазії», під загальною назвою «Сни». Писав він легко, невимушено, талановито, найчастіше — на конкурсах удома й на засіданнях «Плеяди», гуртка літературної молоді Києва. Про це свідчать несподівані назви його творів, які зазвичай обирала для себе на тих конкурсах молодь. Ось назви «Снів» Михайла Обачного: «Що», «Гість», «Корабель», «Погибель світу», «Володарі світу».

За молодіжними звичаями спілкування талановитих, обдарованих молодих людей тогочасної пори переважали міфічні образи (здебільшого вжиті у переносному значенні). Це засвідчує і сама назва гуртка «Плеяда» — сузір’я видатних людей. (За давньогрецькими міфами, Плеяди на небі з’являлися у травні та сповіщали про сприятливу, благодатну для мореплавства пору (див.: Словник античної міфології. Київ: Наукова думка, 1985). У середньовічній ж Франції (ХVI ст.) «Плеяда» — літературне об’єднання. В умовах царського колоніального режиму кінця 1880-х, початку 1890-х років «Плеяда» — це нестримний рух до усвідомлення себе українцем, що охопив тоді широке коло особистостей.

Не вдаючись до поглибленого аналізу літературних надбань Михайла Косача, все ж варто зауважити, що він пристрасно любив народну творчість у всьому її розмаїтті: пісню, думу, танець, малярство, кераміку, архітектуру, ткацтво, різьблення на дереві тощо. У його листах розмова про будь-яку діяльність людини дуже часто природно переходить на фольклорну тему. Цій творчій народній стихії він органічно належав усе своє життя. Ось у листі від 4 серпня 1890 року до матері та Лесі, повідомляючи про своє захоплення перекладами Євангелія, — цією, як вважав, дуже відповідальною, серйозною роботою, Михайло Косач тут же торкається іншої теми — цифрової передачі самобутності української народної пісні: «…розігнався я оце мотиви пісень на цифри перекладати та закон знаходити, та поки що нічого не виходить, згайне діло це перекладання, може, що й удасться закметити. Коли Леся може, най пришле свої купальські пісні, я б з них почав систематичну роботу» (ІЛ. Ф. 28. Од. зб. 885).

Набуваючи всебічних знань з історії фольклору українців, Михайло Косач умів легко знаходити глибинні паралелі з ним у витворах інших народів. Він не втомлювався читати етнографічні дослідження, записувати пісні, балади, думи, приповідки, орнаментику, поспішаючи вщерть наповнити свою душу цими невичерпними джерелами мелодій та образності. Із цього приводу звернемо увагу на його лист до сестри Лесі від 14 липня 1891-го. Тоді, перебуваючи в Одеському музеї старожитностей, Михайло тішився «відкриттям»: форма й походження зірки, улюбленої в українських мережках, — вона на запорозьких бунчуках «під самим яблуком виплетена на перехваті». (ІЛ. Ф. 2 Од. зб. 487; 488).

Особливо важливо зазначити, що в період навчання в Київському університеті Михайло Косач максимум свого духовного потенціалу, фізичних зусиль і часу віддавав «Плеяді», літературному гуртку молоді, що сформувався в 1888 році, коли він був іще першокурсником.

А через півстоліття після «Плеяди» на схилі своїх літ її активний член Максим Славинський, духовний друг Михайла Косача і співавтор Лесі Українки, згадуючи той «дідівський» період українського руху, констатував, що для тогочасної молоді особливо важливою, «…ввесь час чинною й неперервною… була національна традиція…, це був, безперечно, великий етап у процесі українського національного відродження за другої половини XIX століття. Мав він великих людей на чолі й виховав кілька поколінь молоді для майбутньої праці національної. У ньому, немов в інкубаційному апараті, виплекані були й пізніше розвинулись на волі всі напрями українського національного життя… Оте минуле, що було якихось 50 — 60 літ тому, не померло ще й нині, не відійшло в історію навіть для тих, хто його не пережив і не знає» (Славинський Максим. Заховаю в серці Україну. Поезія. Публіцистика. Спогади. — Київ: Юніверс, 2002).

Спочатку київські літературні гуртки мали несистематичний характер, були мінливими, а часом — і випадковими. Наприклад, гурт поета Володимира Самійленка проіснував недовго й розпався. Значно системнішою роботою вирізнявся літературний гурток під проводом Олени Пчілки, інший за складом, цілями й творчими завданнями.. Його становлення почалося з підготовки до видання збірника оригінальних творів тих, хто вже мав літературний досвід.

«Їх гурток (Леся, Міша, Максим Славінський, Віталій Боровик, Людмила Старицька, Валодимир Самійленко та інші прозвали Плеядою молодих письменників або просто «Плеядою». Пізніше до цього гуртка приєдналися ще деякі люди (Одарка Романова, Іван Стешенко, Мусій Кононенко та інші), і його частіше звали тоді «Література», — згадувала Ольга Косач-Кривинюк (Хронологія).

Головне завдання «Плеяди» полягало в читанні та обговоренні нових творів і перекладів членів гуртка. Сходини відбувалися то в Лисенків, то в Старицьких, то в Косачів. Молоді українці-патріоти жили надією якнайбільше опублікувати творів рідною мовою.

Зокрема, «Плеяда» виношувала план видання календаря-альманаху з українською белетристикою, етно-графічними та історичними нарисами. Михайло повідомляв рідним і про намір гуртка підготувати для освіти народу серію науково-популярних брошур з історії України. «Як там маються «Историчні картини»?» — питає Леся Українка брата в листі, писаному весною 1889-го (Листи: 1876 — 1897). Вона збиралася підготувати розвідку про визвольну війну українського народу 1648—1654 років під проводом Богдана Хмельницького. (До речі, в архіві поетеси зберігся уривок твору, в якому розповідається про Запорізьку Січ. — ІЛ. Ф. 2 Од. зб. 859).

Михайло Косач очолює комплектування «плеядівської» української бібліотеки, просить у листах багатьох авторів подарувати для неї по примірнику своїх книжок (передусім пише про це матері). Окрім того, «Плеяда» постановила збирати і свою громадську скарбничку (внесок — по 25 коп. на місяць), головно з метою придбання літератури.

Восени 1889-го «Плеяді» відчутно обпалили крила царські сатрапи: цензура заборонила видання збірника творів молодих українців. Настав час болісних переживань і певної розгубленості. У листі до сина від 1 листопада 1889-го Олена Пчілка настійно радить членам гуртка не опускати руки, а знову братися до роботи: «Любий мій Михасю!.. Погано, що київськ{ий} збірник не розріш{или}, але се нічого не значить, може, якраз другий пустять, бо на се певного нічого нема, одно забороняють, друге пускають, — і другий збірничок київський слід би приготовлять» (ІЛ. Ф. 28. Од. зб. 448).

Свою підтримку висловила й Леся Українка, яка, незважаючи на важкий перебіг хвороби та перебуваючи в той час на лікуванні в Одесі, на початку листопада 1889-го в листі до брата повідомляє: «Можу сказати сміло, без всяких виговорок і відговірок, що все, що тільки залежить чи буде залежати від мене, я все зроблю для нашої справи, хоч би се було для мене і трудно і тяжко…». І далі продовжує: «…Дав би Бог, щоб я вам від одеситів що-небудь вимантачила» (Українка Л. Зібр. тв. у 12-и т. — Київ, 1973, т. 10).

І справді, «плеядівці» недовго журилися. Незабаром Михайло повідомляє Лесі про великий задум товариства: підготовку до видання перекладів українською мовою найкращих творів російської та європейських літератур. Сестра втішається тим, що її товариші перестануть «угніватись духом», і пропонує свою активну участь у новій справі. На прохання брата складає довгий список європейських і російських авторів та їхніх творів, які вважає за потрібне перекласти, водночас скромно за-уважуючи, що «плеядівці» на тім більше знаються, ніж вона: «… але якщо так ти хочеш, то я можу подати свою думку», — з листа від 26 — 28 листопада 1889-го (Листи 1876 — 1897). А Михайло наполегливо шукає перекладачів — і в Києві, і в Одесі, і в Чернігові, і, звичайно, серед родичів. Тут були задіяні три літературні сили: мати і сестри — Леся й Ольга (літературне ім’я — Олеся Зірка). Та знову лихо: на початку 1890-го було вщерть розбито найменші сподівання на видання такої збірки — першої ластівки «Плеяди». «Горленко (Василь Петрович Горленко, 1853 —1907, письменник, мисте-цтвознавець, фольклорист, етнограф. — Прим. А.Г.) скаржився міністру на головну цензуру за київський збірник, але йому відмовлено», — із сумом сповіщав син Олену Пчілку в листі від 8 лютого 1890-го.

(Далі буде).

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.