Дмитро ШУПТА

Настояні бальзами ворожбитом,
Не помічні для ворога заки —
Пилося на вуздечку й на копито,
До столу подавалося з руки
 
Покіль над козаком
не зверхник равин,
Покіль бахмат не погубив підків,
 
Будь же благословен
і будь же славен,
Лицарський трибе наш, навік віків!
 
За будь-яких становищ
та обставин
Були бенкети в наших козаків.

Приїзд

Із Києва додому не на гульби
У дорогий дитинства світлий рай
Приїхали сини Тараса Бульби —
Біля воріт їх, батьку, зустрічай!
 
А там уже по-батьківськи повчай,
Вкладай у їх науку кожен гульден
І свій козацький дорогий звичай
Для них залий
у виливницю мульди.
 
Скосилися ворота. Й мати поруч
Розчулена, збентежена стоїть.
 
Боротися із батьком кожен —
борич,
Якщо це не з принуки, доброхіть.
 
Один — герой,
а другий син — це покруч,
Відламана міцного дуба віть.

Знахар

Замислений, в папасі, як папахар,
В правиці із глодовим патиком,
З калитками іде козацький знахар,
Долає шлях призначений пішком.
 
У кожного він викликає захват,
Цілитель, ворожбит,
відтак смерком
Кладе до чаю білосніжний сахар,
Щоразу позбавляючись оском.
 
Де і коли він знахарству навчився,
Своєї справи вправний фахівець?
 
Але ж не вбивця і не кровопивця,
У чарах він довершений митець.
 
О як би він Тарасу знадобився,
Коли здоров’я сходило внівець.

Антон Головатий

Криваві русла перегатим,
Щонайжорстокіших років
І за наругу ми відплатим
Звитяжним подзвіном підків.
 
Люд з оселедцями — чубатим,
Як був, так є, спокон віків —
Іде з Антоном Головатим
Гурт Чорноморських козаків.
 
Вкарбовує у день блаватий
Клюги козацької вістря,
 
Димок від люльки сизуватий —
Нетлінний дух, що не згоря.
 
Ожив у слові Головатий —
Час видавати «Кобзаря».

Знайомство

Не клич сурми, не згук тамтама,
Не хвилі сірої Неви…
В столицю нагодивсь отаман
При шаблі, в блиску булави.
 
Й не на догоду світським дамам
Чи оселедцю голови...
Життя козацьке не одамин:
Зумій — його переживи.
 
Та мить шляхетна спілкування
З пророкуванням віщовим,
 
Що осіяла зірка рання
З Передкавказзям грозовим.
 
Знайомство й товаришування
Із Кухаренком — кошовим.

Козак-бандурист

Усім недоля нам лаштує проруб,
Хоч як ми не пильнуємо недрем.
Являєшся ти, бандуристе, впору,
Увагу беручи ув оберем.
 
Ти прозираєш далеч неозору,
З тобою будем жити, не помрем!
В тяжкім бою позбавлений ти зору —
Долаєш Всесвіт із поводирем.
 
Високе небо зоряно-намисте
Та сонце й місяць бачиш уві сні.
 
Співцю народний,
більше, ніж артисте,
Співай же солов’єм оповесні.
 
Тобі творить, козаче-бандуристе,
Козацькі думи й вольницькі пісні.

Монумент

Південний край
спіткала теж загроза
Із понизов’ям сивого Дніпра…
Безсмертна пісня лине,
як відозва,
Й козацька давня дума не вмира.
 
Мить спогаду
по струнах тінню повза,
Струмками розливається жура,
Де зазвучить діатонічна кобза
Й ахроматична ліра пробира.
Відкиньмо врешті
всякі сентименти
І зосередьмо на святім акцент,
 
Коли перерізатимемо ленти,
Щоб відкривати диву монумент…
 
Побачить старовинні інструменти
Й почути їхній акомпанемент.

Бандура

Минуле наше —
без мостів і кладок,
Та нам — аби вареник і дерун…
Ми — знищені,
лише в тумані згадок
Пригадуєм, чого нас вчив Перун.
 
Трудився Предок,
щоб творив нащадок,
Він шупив і у справах був биструн.
Дісталась нам
від пращурів у спадок
Бандура із обірваністю струн.
 
Нам спину б не хрестив
чужий батура,
Не обдирав би тіло й душу драб.
 
Не висіла б над нами
тьма похмура
І долю вольна воля нам дала б.
 
Козацька бойова дзвінка бандура
Двістімільйоннострунною була б.

Текелій

Засвідчують пороги й кожна скеля
Біль січовий і всі негаразди,
Куди прибув руйнатор в час біди
З ордою, царський генерал Текеля.
 
Сплюндровуючи наше поземелля,
Князь розбрату,
зневіри й ворожди
Тоді жорстокі виплекав плоди,
Як обагрилась кров’ю карабеля.
 
За примусом цариці, Боже мій!
Підступно клявся,
що він — брат по вірі,
 
Винищувач, каратель і колій.
Касапи з ним — оскаженілі звірі…
 
Щоб козаки вдались до харакірі,
Як лій почне топити Текелій.

Кінь у небі

У небі — все можливе й неможливе,
Там, окрім хмар і птахів, безліч див,
Де ти лишень у мареві ходив
Й не мріяв про становище служиве.
 
Відлуння грому тішить
нас дражливе —
Своя причина в нього, свій мотив.
У світла — морок, вічний негатив,
Що нам приносить почуття тужливе.
 
Хмарина угорі пливе пір’їною,
А нас на подріб меле солотрук.
 
Час очі протирає нам хвоїною,
Ми без Вітчизни, начебто без рук.
 
Крилатий кінь летить над Україною,
А назирком шугає чорний крук.

Тарас на коні

Не всякому Бог підставля щаблі,
Хоча і не буває у погрозі:
На кожнім зламі, кожному узвозі
Сліди сховали заметілі злі.
 
Крізь простір безбережної землі
Поет невпинно квапився в дорозі…
На потязі, на санях чи на возі,
Доводилось, плив і на кораблі.
 
Благословенні ті шляхи крилаті,
Для кого «свята правда
в рідній хаті…».
 
Крізь хмари диму
з полум’ям лахматі
Примчав не на простому скакуні —
 
На бойовім козацькому бахматі —
З’явився на спорядженім коні.

Шлях на Хортицю

Без карти чи дорожньої програми
День у мандрівця відбира мірчук.
Змінливі краєвидів різні гами:
Лубні, Каліберда і Кременчук.
 
Кивав із неба молодик рогами,
Над Хортицею уявлявсь бунчук.
У Пирогах запахне пирогами,
А в Лузі зуби вискалить ярчук.
 
Прямуючи Тарас на Запорожжя,
Тримався шляху через Пироги.
 
Він кладовищ
козацьких ріднобожжя
Минав. За Пугачівкою луги —
 
Тепер Дніпра затоплене підложжя,
Смердюче гниломоре навкруги.

Удари

Із серцем, сповненим любові,
Весь день, сприймаючи удар,
Як і належить козакові,
Ганьбу витримував Кобзар.
 
Опричники звіроголові,
Жахливіші за яничар —
Поет стікав по краплі крові,
Скрапав жертовно на вівтар.
 
Відкрились перед ним таїни,
У вічності — добро і зло…
 
Що я зробив для України?
Таких запитань не було.
 
Луною билось об руїни
Гірке довічне тремоло.