Прощальне слово про Олександра Коваля

Олександр покинув цей світ у розквіті сил, сповнений великих творчих планів. Для нього мистецтво було покликанням, сенсом життя, своєрідним культом. Роботі він віддавався сповна, не зважаючи на умови, часом не зупиняючись перед масштабністю і складністю поставлених технічних і творчих завдань. У його майстерні завжди панувала напружена, творча атмосфера, робота на межі моральних і фізичних сил, адже він — перфекціоніст, який прагнув ідеального втілення задуму. У такі хвилини Сашко не терпів ні похвали, ні критики. Йому була притаманна широка ерудиція, знання європейської культури, якою він надихався і часткою якої себе усвідомлював.

Виконуючи дуже відповідальні замовлення він, бувало, міг довести себе до нервового виснаження. Це, на жаль, сталося і з останньою його роботою — створенням надгробка для молодої жінки, вродливої вірменки, сидячу фігуру якої він задумав у натуральну величину і майже за-кінчив її у глині. Він, як мені здається, намагався виразити не тільки фізичну, але й внутрішню схожість із моделлю, її духовну еквівалентність. Усе мав вирішити візит вимогливого замовника. Хоча найсуворішим суддею, був, безперечно, сам автор. Що буде з цією роботою далі? Від неї відмовляться чи доручать перевести в твердий матеріал іншому скульпторові? У будь-якому разі це потрібно зробити. Як і зберегти майстерню митця, щоб родина розпорядилася спадком батька.

Олександр Коваль залишив нащадкам високохудожні твори у жанрах камерної, станкової та меморіальної скульптури, медальєрного мистецтва, які вирізняються досконалістю форми і техніки, образністю і розкриттям провідної ідеї. Досить згадати виконані ним проникнуті емпатією меморіальні рельєфи художникам Діні Фруміній, Герасиму Головкову та Альбіну Гавдзинському, історику Михайлові Слабченку.

Митець не стояв осторонь процесів, які відбувалися у нашому суспільстві з його відкриттями і турбулентністю. Я щасливий, що невдовзі після відзначення 150-річчя від дня народження Герасима Головкова з проханням про виготовлення меморіальної дошки живописцю звернувся саме до Олександра. Поряд з іншими роботами ця праця зайняла у скульптора близько пів року. Саша був великодушним, збалансовано вивищувався над власними інтересами.

Варто згадати, з яким інтересом він поставився до роботи над настільною медаллю «Одесі — 600», заглиблюючись в епоху пізнього Середньовіччя, вивчаючи історію та супутню іконо-

графію. Перший примірник медалі відлив власним коштом. У цьому ж ряду і робота над меморіальною дошкою історикові Михайлу Слабченку — престижним замовленням історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова. З дуже невиразних малого розміру світлин він зумів зробити переконливе, психологічне зображення репресованого вченого.

Останнім часом ми обговорювали з Олександром роботу над меморіальною дошкою скульптору Борисові Едуардсу, в одній із майстерень якого він працював. Виготовлений ним ескіз уже схвалила історико-топонімічна комісія. Автор цьому дуже радів... Дуже шкода, що наша співпраця обірвалася. Реалістична скульптура з багатою пластикою, запропонована Олександром Ковалем, співзвучна з творами самого Едуардса. Хоча як художник ХХІ століття він критично ставився до творчого набутку свого предтечі, не вітав його певний натуралізм і пов’язану з цим надмірну любов до деталей. Але цінував професі-оналізм і високу моральність його мистецтва. Тема Едуардса завжди викликала у нього цікавість, він мав у своїй бібліотеці монографію про цього скульптора, був на її презентації. Ми не раз в обідню пору бесідували за горнятком кави, і Саша з інтересом слухав розповіді про колишнього власника будинку у провулку Ляпунова. Знаючи його характер, я не сумнівався, що ми цю справу доведемо до логічного кінця…

Олександр Коваль любив життя у різноманітних проявах, вишукував у ньому красу, особливо тонко відчував жіночу вроду. Численні ню скульптора свідчать про цноту — у них, перш за все, захоплення грацією і пластикою тіла.

У нашій поведінці є багато незбагненного, ірраціонального. Чим пояснити проведення серії персональних виставок Коваля, які стартували рівно рік тому, у листопаді 2020-го, спершу в Одесі, згодом — у Южному, а в травні-червні цьогоріч — в Ізмаїлі? Тільки плановою роботою? Адже для скульптора підготовка і проведення виставки — більш складний процес, ніж для живописця чи графіка. Чим я поясню для себе наполягання пришвидшити роботи над ескізом меморіальної дошки Едуардсу? Тільки обставинами? Наш метроном нагадує про скороминущість життя. Сашко хотів зробити свій автопортрет, але, на жаль, не встиг — у якийсь момент його метроном сфальшивив… Залишилося, на щастя, багато світлин, адже скульптор був людиною досить публічною, відкритою.

Олександр Іванович Коваль був гідним сином своєї країни, справжнім українським патріотом, який з честю ніс звання «Заслужений художник України».

Вічна пам’ять тобі, дорогий, незабутній друже! Спочивай з миром: ти чесно, плідно і гідно прожив життя. Земля тобі пухом!

Володимир КУДЛАЧ.