Олекса РІЗНИКІВ. Дід Горпина

— Діду Горпино! — бігають навколо нього діти. — Нате хліба! — і простягають йому грудку землі чи каменюку.

Зустрічні розганяють їх: киш, дрібното, чом пристаєте до діда? Раденькі, що можете познущатися з хворого, з блаженного? Це гріх є!

Та що дітям? Проминув перехожий, і вони знову тицькають дідові «хліба», бо ж добре знають, що він уже з тиждень як голодує, нічого не їсть, крім лободи. Бачачи витівки дітей, дід Горпина приходить до тями, перемикається на них:

— Лобуряки! — Голос у нього кволий, та коли сердиться, з’являється у голосі тому хрипота і він ніби гучні-шає. — Лобуряки! Вишкребки! Не маєте Бога в животі... Камінь замість хліба... Розбаламутились батьки ваші та й вас розбаламутили. Колоски топчете, хліб святий собакам і свиням роздаєте... Гріх то є великий і непростимий, людоньки...

Дідові вуса пасмами сивими гнівно колишуться, і вітерець теребить чуба, що визирає з-під облізлої шапки. Голос звучить пророче, суворо, і хрипота стає благородною. Та дітвора галасує собі, стрибає... Іншим уже і діла до діда немає, то й ніхто не слухає його — звикли до цих балачок дідових, гей би до листя торішнього. Дідові теж уже байдуже, чи слухають його, говорить, ніби в порожнечу своєї хати.

— Коротка пам’ять людська, ой коротка. Ніби пройдена дорога. Сьогодні забувають те, що було вчора, а як і пам’ятають, то не нутром. Так собі, язиком... Як Митька Бринзар... Зараз час не той, каже, тепер ми тоннами хліб, а не фунтами... «Не годуй горобців по дорозі на станції», — кажу, а він тільки сміється... Геть чисто забув уже, як вилами збирав мерців по селу та на цвинтарі у яму скидав, ніби твар яку. Сам опухлий ходив...

Хтось із хлопчаків хоче запхати дідові у в’язанку лободи пучечок трави, зірваної біля дороги — дід аж закричав, бо злякався, що впаде. Він і так ледве човгає по куряві. Що ото людина зробить один крок, то дід Горпина — з десяток. Добре, що є третя нога — сукувата і міцна.

— Дивіться, діду Горпино! — кричить сусідський Василько. — Ой яка смачна трава! А-а-а, як мед, — тягне єхидненько, вдаючи, що розжовує траву. — От смакота! Ну чисто мед...

Дід скрушно хита головою:

— Дурний єси ти, сину. А батько твій того і живий зостався, що лободою… А, що ти поймеш... Посадити б вас хоч на тиждень на те, що ми їли. Тоді б ви кожну крихту берегли...

Василько щось обдумує, а потім стрімголов летить до хати. За хвилину повертається з великою скибкою хліба у руці. Він переможно дивиться на товаришів, ті притихають, спостерігають. Підступа до діда:

— А може, ви, дідусю, хліба покуштуєте, га? Хліб-чи-ка... Біленького. Га?..

Підсліпуваті очі дідові уже роздивились, що то справді хліб, і він весь аж затремтів від здогаду, від Василькового підступного голосу... Чи ж би мав хтось розповісти хлопцеві про те, що сталося кілька років тому?! Він спинився приречено.

А Василько повільно відламує шматок хліба і, піднявши руку догори й затримавши її трохи, різко жбурляє ту скибку на дорогу, просто в куряву. Дід Горпина похитнувся, застогнав і ледве видушив із себе:

— Ти що? А-а-а... Що ж ти робиш? Хліб — святий!

А Василько — і другий шматок на землю, та й давай топтати. Ногами, ногами… А сам дивиться переможно на дітей і приговорює:

— А хлібчика! А хлібчика!

Дід намагається замахнутися палкою, але та випадає з його ослаблих раптом рук... Він як хотів кинутись на хлопця, схопити його, душити його — так і падає вперед, лицем на дорогу. Діти сміються:

— Диви, диви! Дід лазить навкалацки!

— Ой, делзіть мене, бо умлу!

Дід на колінах, на ліктях повзе до Василька, що уже відбіг, якимись розхристаними руками ловить розтоптані шматки хліба. По обличчі тече кров, мабуть, з носа. Дід Горпина притуляє до губ хліб, ніби цілуючи його, і раптом дивне ридання дідове перекриває усі інші звуки, а рухи його стають конвульсійними, безладними.

Діти дивляться на діда, як на конаючого зарізаного півня, але поступово в очах з’являється жалість. Василько першим наважується і підходить, торкає діда за розтіпане плече:

— Ді, ну, діду... Я більше... діду!

Та тут біля хвіртки вродилася Мотря, Василькова мати. Вона дає йому потиличника і заходжується коло діда Горпини.

— Ой, Господи, що ж це таке з ним? Ану, Васильку, мерщій до лікаря! Хай бігом іде сюди! Та скоріше! — аж закричала.

Дід, почувши Мотрині слова і відчувши руки, трохи притих і вже міг розрізнити деякі слова:

— Це ти, Горпиночко? Це ти? Я ось... лободи тобі трохи... зготуй діткам... Ну, я сам, сам... зараз води нагрію і все зроблю... Чого ти мовчиш? Чого? Що з тобою?

Мотря намагається втримати діда, але це важко. Він тремтить.

Раптовий зойк струшує дідовим тілом:

— Що ти зробила!? Дітей? Наших дітей? Іваночку! Оксаночко! — і далі крик перейшов у якесь завивання та й на високій ноті урвався.

Потім Мотря чула лише легкий шепіт:

— Ага, ти прийшла... Знову просити пробачення? Ні-ні! Ні, я тебе! Я тебе сам задушу! Наших дітей! Моїх дітей? Отак, отак...

Пальці його згинаються і кам’яніють.

Сходяться люди...

Скидають кашкети...

Мотря закам’яніла сама від почутої таємниці, що сталася в далекому тридцять третьому.