Архітектори родючих ґрунтів

Тіло дощових червів, а всі ми роздивлялися цих істоток, хто не гидував – навіть брав у руки, складається з багатьох кілець або сегментів, кількість яких у різних видів коливається від 80 до 320. Усі сегменти, окрім переднього, мають по 8, а в деяких тропічних видів — по кілька десятків коротких щетинок, які допомагають черв’якам під час руху чіплятися за ґрунт, тож вони не голошкірі, як ми думаємо.

Довжина великих тропічних дощових червів – до 2–2,5 метра, в Україні дорослі особини виростають до 15–30 сантиметрів, а на півдні трапляються й іще довші. В Англії був знайдений дощовий хробак завдовжки 1,5 метра. Втім, він значно поступається австралійським і південноамериканським родичам, які сягають 3 метрів. З переляку, мабуть, і не второпаєш: то звичайний черв’ячок приповз чи блудна анаконда?

Забарвлення — від ясно-сіруватого до чорнувато-бурого або вишнево-червоного. Черевна сторона тіла – пласка, спинна — опукла й темніша, ніж черевна. Приблизно там, де закінчується передня частина тіла, у хробака є потовщення, зване паском. У більшості наших видів той пасок розташовується між 25-м та 40-м сегментами. У ньому містяться особливі залози, що виділяють клейку рідину. При розмноженні з неї утворюється яйцевий кокон, всередині якого розвиваються яйця. За рік з’являється лише одне нове поко-ління із максимумом від 8 до 12 коконів (яєць). Статевозрілих черв’яків якраз можна розпізнати за так званим генітальним поясом (пасочком), що охоплює тіло. Пік активності з риття нірок та продовження роду припадає на березень-квітень, а також на вересень і жовтень.

Дощові черви мають розвинену кровоносну систему з червоною кров’ю. М’язові стінки судин, скорочуючись, женуть її по всьому тілу.

Дихають шкірою, вкритою слизом, що захищає її від висихання й допо-магає пересуватися в ґрунті.

Відомо, що дощові черв’-яки, не маючи спеціальних органів зору, все ж сприймають світлові подразнення. Якщо вночі раптово освітити хробака ліхтарем, він швидко сховається. Досліди також показують, що черв’яки відчувають запахи. Нюх допомагає їм знаходити їжу. Ще Чарльз Дарвін встановив, що вони добре розрізняють за запахом листя рослин, яким харчуються, і не підповзуть до неїстівного, отруйного.

Загалом дощовий черв’як – це унікальний шкірно-м’язовий мішок. А дрібнесенькі щетинки на його гладенькому тілі можна відчути, провівши змоченим у воді пальцем по боках і черевній стороні тіла від заднього кінця до переднього. Ними він і пересувається, і пручається, коли його витягують із землі. За допомогою щетинок черв’як опускається й піднімається своїми земляними ходами.

Дощові черви — гермафродити. У кожного є чоловічі статеві органи — сім’яники, в яких розвиваються сперматозоїди, та жіночі — яєчники, де утворюються яйцеклітини. Розмножуються, підповзаючи один до одного й обмінюючись сперматозоїдами. Через 2–3 тижні з’являється потомство, а через 4–5 тижнів черв’як досягає своїх стандартних розмірів.

Кілька цікавих фактів. Звичайний дощовий черв’як може пересуватися на відстань до 20 метрів за рік, причому переносячи у кишковику спори корисних грибів, без шкоди для останніх.

Тривалість життя дощових хробаків десь 6-8 років. Зимових морозів вони не бояться, бо проникають дуже глибоко в ґрунт і сплять, згорнувшись клубочком. У холодні або сухі дні нерухомо лежать у землі, чекаючи тепла чи вологи.

До слова, у ХІХ столітті певний час дощові черв’яки вважалися шкідниками ґрунту, тому у Європі їх активно виловлювали на корм свійській птиці. Коли ж втрутилися біологи – все змінилося.

Викопні істоти, які нагадують сучасних дощових хробаків, були знайдені в геологічних шарах віком кілька мільйонів років. Тож вони на Землі – старожили.

Якщо звичайний дощовий черв’як втратить кінець тіла, в нього найчастіше виростає новий. Однак ніколи з двох частин не з’являться дві особини. Розрізаний навпіл – гине. Ось чому аід час оранки втрачається до чверті їх популяції.

Живучи у ґрунті, дощові черви рухаються в ньому по-різному, залежно від щільності. У м’якому – загостреним кінцем хробак розсовує часточки землі й протискається між ними напруженням м’язів, то звужуючи, то розширюючи своє тіло. У щільному ж – проковтує землю і пропускає її крізь кишківник. Пропущена через шлунок вона зліплюється в характерні грудочки: саме їх можна побачити біля виходів нір на поверхню. Ходи червів ідуть у глибину не менш ніж на 60—80 см, а у великих видів — до 8 метрів.

Через шкірне дихання дощових хробаків мало на піщаних ґрунтах, не зустрічаються вони і в болотах, де у воді для них замало кисню. З цієї ж причини не водяться у просоченій водою землі та гинуть у пересушеній.

Архітектори родючих ґрунтів ведуть нічний спосіб життя, а вдень вибираються на поверхню лише після сильних дощів (звідки й назва), коли починають задихатися від нестачі кисню у перезволоженому ґрунті.

Харчуються різними рослинними рештками, гноєм, відіграючи значну роль у процесах ґрунтоутворення. А впливають на це трьома способами. По-перше, прокладають у землі ходи, які полегшують проникнення повітря та води до кореневої системи рослин (ходи на 95% заповнені корінням рослин). Окрім того, ці ходи зменшують щільність землі, що сприяє росту коренів. По-друге, перемішують різні шари ґрунту, виносячи наверх землю із нижніх і затягуючи рештки рослин на глибину. Такі собі природні мініплужки. По-третє, земля, що пройшла через кишківники червів, збагачується біологічно активними мікроорганіз-мами, завдяки яким рослини піднімаються, як на дріжжях.

Дощові черв’яки становлять 50–70% всієї біомаси ґрунтових безхребетних. На одному гектарі добре доглянутих лугів або пасовищ загальна їх кількість сягає від мільйона до 200 мільйонів особин, у середньому – близько 20 мільйонів, а вага біомаси — від 2 до 5 тонн, що на два порядки перевищує біомасу наземних тварин.

Ця дармова робоча сила щороку на квадратному метрі ґрунту залишає до 10 кілограмів цінного посліду. На превеликий жаль, важка сільгосптехніка, інтенсивний обробіток землі та посилене використання пестицидів на багатьох полях уже знищили дощових черв’яків.

Хто ж має на городі цих старателів, тому не потрібні ні добрива, ні плуги. А щоб заманити на ділянку побільше дощових черв’яків, необхідно створити сприятливі для їх життя і роз-множення умови, та, по можливості захистити від природних ворогів, особливо від кротів, для яких вони – найдоступніші ласощі. Якщо на город занадиться кріт, то порятунку не чекай – вибере із землі всю живність.

Щоб на городі чи в садку оселилося побільше черв’яків і щоб вони там спокійно розмножувалися, потрібні волога й тепло. Оптимальна температура ґрунту для них – 10 – 15°С. Згладити перепади денних і нічних температур, а також зберегти вологість допомагає просте мульчування. Під 20 – 30-сантиметровим шаром опалого листя, сіна чи соломи дощові черв’-яки почуваються комфортно, не замерзнуть, а в спеку їм не треба буде глибоко зариватися в ґрунт, тим більше ціпеніти, згорнувшись кільцем, коли засухо й нема дощів.

І, звичайно, по можливості, слід відмовитися від глибокого перекопування (переорювання) ґрунту та застосування отрутохімікатів, замінивши їх народними і біологічними засобами боротьби з хворобами й шкідниками рослин. Завжди пам’ятаймо, що розприскана отрута знищує не лише шкідників, а й корисних комах, губить бджіл та джмелів і разом із обробленими хімією картоплею чи яблуками потрапляє на наш стіл.

Останнім часом в Україні набуває популярності вирощування дощових черв’яків (вермікультура). Поряд з великими підприємствами, які вже досить давно займаються в промислових масштабах виробництвом на верміфермах біодобрив на продаж, з’являються ентузіасти-любителі, що вирощують і реалізують маточне поголів’я черв’яків. За правильної орга-нізації вермікультура здатна приносити непогані доходи. Але це не швидкий бізнес, адже на отримання біогумусу шляхом переробки черв’яками органічних відходів іде рік.

Експерти уточнюють, що для комерційного розведення підходять тільки два види дощових черв’яків – «Червоний каліфорнійський» і «Старатель», які надто примхливі до їжі та умов утримання (скажімо, гинуть, при різкому пониженні температури довкілля). Звичайні дощові хробаки, які водяться в нас у природньому середовищі, не надто підходять для промислового розведення. Втім, вони й самі по собі розмножаться й приживуться, якщо не заливатимемо землю отрутою та не залишатимемо ділянки без рослинного покриття, а щедро їх мульчуватимемо. Про цей елементарний метод агротехніки згодом поговоримо окремо.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.