Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ. Пироги з бузиною

— Не хвилюйся. Все гаразд, — заспокоїв старенький. — Куща я побачив. Бузину. Поглянь-но, яка розкішна, рясна. Ягоди вже достиглі. Хочеться зірвати тих кетягів. Уже чимало літ не брав їх до рук…

— Вас цікавить бузина, дідусю? Чому? — здивувався онук. — Тут не одна така росте. Квітне дуже гарно білим цвітом. Родюча. Та я не помічав, щоб хтось нею цікавився. Навпаки. Кажуть люди, що лиха ця рослина, що нібито під її коренем нечисті сили водяться, чорти там збираються на раду. А тому люди ці кущі й обходять десятою дорогою.

— Нечисті сили?! — обурився дідусь. — Та хто ж це такі дурниці вигадав?! Життєдайна рослина це, лікувальна, рятувальна! Перед нею кашкета скидати треба… Дітвора! — гукнув дітям, — нумо хутенько збігайте та наберіть її кетягів! Багатенько беріть, багатенько… Додому приїдемо — розкажу вам про неї. Це ж треба було таке вигадати… Нечисті сили…

Діти галасливо висипали з авто, задоволено виконали дідусеве прохання.

Дома дружненько відібрали ягідки від гілочок, як звелів дідусь, помили їх, просушили.

— Доню, — обізвався дідусь до невістки, — візьми житнє борошно та на водичці заміси тісто, пироги будемо пекти.

— Може, на молоці замісити? Я так розумію, що пиріжки будуть з бузиною?

— Саме так, Галю, будуть з бузиною. І без цукру.

— Дідусю, але ж ми можемо використати вишні, малину, суниці… Чому, раптом, бузину? Та ще й без цукру… Не будуть вони смачними, дідусю, погодьтеся зі мною, — здивувалася невістка.

— Галю, — настійно попросив дідусь, — сьогодні у нас будуть такі пироги, яких я хочу. Зваж на це. А завтра ти по-своєму зробиш. Згода?

— Гаразд, — знизила плечами жінка і заходилася місити тісто.

Формували пиріжки саме так, як велів старенький: великі за розміром, наповнені бузиновими ягодами та без цукру. Посадили у духову шафу.

На кухні панувала атмосфера передчуття чогось незвичного. Навіть діти, яких важко було вгамувати, тихенько, з цікавістю, очікували тих незвичайних пиріжків.

Нарешті кімнату заповнив запах свіжоспеченого хліба та незнайомий раніше терпкувато-кислий аромат ягід. Й ось пироги на столі. Зовсім інакші, аніж всі звикли бачити: темні, не пухкі, деякі підтекли бурим кольором.

— Ну ось, діти. Це мої пам’ятні пироги. З однією відмінністю від тих, якими ви звикли смакувати: борошна житнього чи пшеничного у голодні роки мого дитинства і жменьки не було, — з тугою в голосі почав розповідати дідусь. — Кропиву використовували, інші бур’яни. Збирали, мили, сушили, розтирали жорнами на порошок… З того ж тісто і місили. Достиглій бузині раділи — все ж таки начинка. Ті, хто до бузини дожив, живими залишилися. Ось і я… Вижив… Хто це посмів назвати її, бузину, лихою рослиною?! Про неї пісні треба складати…

Дідусь відкусив шматочок пирога, але ніяк не міг його проковтнути — спазм у горлі не давав… Бризнули з очей старенького скупі сльози і заховалися в розкішних рудуватих від паління цигарок вусах.

Зніяковілі діти нерішуче потяглися до чималенької купки пирогів, защебетали:

— Не хвилюйтеся, дідусю, ми вже їмо. То нічого, що вони тверді й не солодкі. Ми кисле теж любимо.

Коли напруга спала, дідусь, уже спокійніше, згадав ті важкі часи вимирання люду від страшного голоду, який був штучно влаштований на теренах України. Він говорив спішно і палко. Іноді замовкав на хвилю. Тінь болю пробігала по його обличчю. Зупинився згадками про сусідку, бабусю Марію, яка часто виходила до дітей на вулицю, пригортаючи руками до грудей замотані у фартух гарячі пиріжки з бузиною. А діти, звиклі до опікування старенької, як пташенята прилітали до неї, щоби поклювати поживку. Роздаючи ті нехитрі дарунки, бабця примовляла: «Куштуйте, мої любі. За онучат моїх: за Тимофійка, за Яринку, за Олесика… Не вижили вони, бідненькі, в цьому голодному світі… А ви живіть, дітки!..». І хрестила усіх, і по голівці гладила.

Дідусь скінчив свою оповідь. Тиша аж дзвеніла. Лише Мурчик, згорнувшись у клубочок, сонно і солодко муркав про щось своє, котяче. Вражені діти не зводили очей зі свого прадідуся.

— Дідусю, — порушила тишу старша дівчинка, — і вас теж бабуся Марія хрестила?

— І мене хрестила, Вірочко.

— Мабуть, тому вас Бог і врятував.

— Напевно, тому, онучко. У житті все від Бога, від Його милості.

— І бузина теж від Нього, — стиха промовив Олесик.

Незгладиме

— Хлібчика хоч би шматочок, —
Просить голодний хлопчина.
Чом же на це не зважають, —
Не розуміє дитина.
 
— Мамочко, дай мені хлібця, —
Моляться очі на маму…
— Як відмовлять тобі, сину?.. —
Солі насипать на рану. —
Небо тобі б прихилити,
Серце, що плаче, віддати…
Просиш шматочок… Кровинко,
Де ж того хлібця узяти?
 
Сили немає дивитись
В очі стражденні, на муки…
Гасне голодна дитина,
Та не підставити руки.

— Хлібчика дайте! Благаю!

— Любий синочку, не маю…