Філософський стрижень «Акварелей» Геннадія Щипківського

На вихід поетичної книжки лауреата літературної премії ім. Олеся Гончара, заслуженого діяча мистецтв України Геннадія Щипківського газета відгукнулася в унісон з внутрішнім змістом «Акварелей», зазначивши при цьому, що цього разу «збірка ліричних віршів, сплетена автором у сніп думкою-перевеслом про велич і нетлінну красу неозорого українського степу, про прабатьків-ський поріг, до якого завжди мусимо вертати, про плинність часу і сутність буття».

Але на відміну від «першого» погляду, який завжди більш емоційний, наступні супроводжуються прискіпливішим, скажемо так, «професійним» баченням факту. У нашому разі ми стали свідками рідкісного моменту, коли часопис не тільки підставив своє витривале й надійне плече письменникові, а й сам його очільник приєднався до сумісного «лупання скали», зголосившись стати редактором поетичної збірки Геннадія Щипківського.

Подібне явище, як у журналістиці, так і в літературі, доволі рідкісне, а від того й надзвичайно цікаве, не кажучи вже про те, що в певних питаннях, як теорії, так і практики письменства, навіть симптоматичне, особливо зараз. Наприклад, назви, як газетних добірок, так і поетичної книжечки збіглися у баченні редактором часопису та автором збірки суті предмета: «величі та нетлінної краси України». Це позитивний момент, який, на мою думку, ще утримує на орбіті національної життєдіяльності українську газету і свідчить про наявність запасу міцності, як літературної, так і державної мови українців на своїй споконвічній землі, на якій сьогодні інтенсивно культивується російська. Активними популяризаторами останньої виступають в Україні, у тому числі, й російськомовні та ро-сійськопишучі письменники, які стають ними з активної подачі не вибагливих до збереження та розвитку державної мови їх українських колег, котрі забули настанови наших великих попередників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського: «як парость виноградної лози, плекати мову та пильно й ненастанно полоти бур’-яни, щоб вона була чистіша від сльози». Саме цьому завданню «лупати» та «плекати» і присвячена збірка Геннадія Щипківського «Акварелі».

Свого часу Тарас Шевченко назвав цю нашу національну біду: «На нашій славній Україні, /На нашій — не своїй землі (« Мені однаково»)». Але ж не може бути так, щоб ми вічно сприймали себе «хохлами» на власній землі, а українську історію нам викладали російські українофоби, подібні до «науковця» Путіна. Світлої пам’яті поет Віктор Баранов звернувся до нації із Шевченковою занепокоєністю: «Де той рік, де той проклятий тиждень і день, / Коли ми, українці, забули, що ми українці? /… І що ми на Вкраїні — таки український народ, /…І що є у нас мова, і що українська вона, / Без якої наш край — територія, а не Вкраїна. /…Запитайте у себе: відколи, з якої пори / Почали українці себе у собі забувати? /…Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. / Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил, / Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна»...

Ця ж тема звучить і в Г. Щипківського, але не в її первісній формі «на нашій не своїй землі», як у Шевченка, і не в стадії чергового нагадування чи умовляння нації, як у В. Баранова: — «І що є у нас мова, і що українська вона, / Без якої наш край — територія, а не Вкраїна». В «Акварелях» ця тема звучить вже як початок відновлювального в свідомості українців процесу, у Франковому «лупанні скали»:— «на нашій — на своїй землі»: «Йду до лісу по суниці — / Сам до свого по своє». І суть не в суницях чи печерицях, суть в усвідомленні нового часу, коли: « Сам до свого по своє», а це вже симптом того, що ми починаємо чітко усвідомлювати «наше» як «своє». І це тішить сподіваннями на збереження та зміцнення українцями своєї незалежності й краси рідної мови: «Щиро мовлене слово / Добру має основу, — каже українцям поет. — / Щоб зголошене вчасно / У душі не погасло. / І коли воно лине, / Розгинаються спини, / Біль знімає облогу / І тікає від нього». Наша воля, національна гідність, мужність і жертовність бачаться поетові у цілісності мови народу України, бо саме вона здатна і «розгинати спини», і піднімати з колін, і живити вогонь українських сердець.

Симптоматично й те, що відомого газетяра-українця й добре знаного в Україні подолянина-одесита, крім рідкісної любові до мови своєї землі, об’єднали і глибоке відчуття краси Світу, і ті засоби, якими вона передається митцями, бо акварель — це не тільки назва фарби й техніка живопису, а й короткий, фрагментований твір у літературі, асоційований з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах.

Свого часу, розмірковуючи над подальшим розвитком української літератури в системі европей-ського загалу, цей жанр у течії імпресіонізму власного «Intermezzo» започаткував Михайло Коцюбинський у новелі «На камені», яка стала своєрідним «прологом» до повісті «Тіні забутих предків».

Чим же поета сьогодення привабив до себе цей рідкісний в українській літературі жанр? Передусім — своєю прозорістю та м’якістю барвистого шару всієї природи, почуттів, земної краси. Ще великий французький художник Ежен Делакруа описав його так: «Те, що дає тонкість і блиск живопису на білому папері, без сумніву, є прозорість, яка полягає в суті білого паперу. Світло, що пронизує нанесену на білу поверхню фарбу — навіть у найгустіших тінях — створює блиск й особливу світність акварелі».

Думка Е. Делакруа однаковою мірою працює й нині — як у живопису, так і в літературі. Можливо, тому збірка й відкривається поезією «Весна малює акварелі»: «Весна малює акварелі, / Щодня упев-ніше письмо. / І сонце на небесній стелі / Лягло на чисте полотно. / А з рами навсібіч від нього / Проміння ллється до землі, / Щоб затужавіла дорога / Скоріш в розлоги степові». Оце «чисте полотно» і є «суттю білого паперу» митця, про який ідеться у французького художника.

А далі зустрічаємо акварель, яку вже творить квітень, середульший місяць весни: «Малює квітень акварелі — / Настав благословенний час — / Нові знаходить паралелі / І виставляє напоказ. / Вражаюча земна натура — / Не кожен пензлем передасть./ В ній закодована фактура,/ Яку нізащо не продасть».

Може скластися враження, що твори у збірці подаються автором у їх хронологічній послідовності, нагадуючи цим поетів денник. Але це не зовсім так. Скоріше, зовсім не так. Геннадій Щипківський — великий трудяга, девіз якого «Nulla dies sine linea» — «Жодного дня без рядка», притаманний багатьом відомим митцям світу всіх часів, тому його щоденні літературні вправи так чи інакше відбиваються і в лексиці, і в настроях, і в образах, і, безумовно, в сезонності. А звідси й філософська суть його поезії, в якій «закодована фактура земної натури», як, скажімо, в такій акварелі: «Раптом березнем дихнуло / І побігло по шкалі. / А зими так і не було — / Не з’являлась взагалі. / Заблукала десь далеко, / Повернула в інший край. / Ходить берегом лелека, / Оглядає, як ратай».

«І де ж тут кодування «земної натури»? — спитаєте ви. — У чому воно? Чи це придумка автора статті?».

Якби ж то було так, мій читаче, наскільки простіше було б зрозуміти нам митця. Це як у даруванні квітів: купив, вручив, поцілував, понюхав — й у вазу, бо букет у побуті сьогодні сприймається більшістю як знак уваги, захоплення чи кохання. А от флористи, люди, які знаються на мові квітів, завжди формували букети за їх символами, тому кожна юнка в Европі кінця XVIII — початку XIX століть мала на своїй книжковій полиці квітковий словник, який допомагав їй розшифровувати послання парубків і добирати потрібні рослини у відповідь. Так і слова — у кожному з них закодований певний символ. І поети це знають. Знає про це і більшість їх читачів. Тому рядки зі словами «лелека» і «ратай», майстерно вплетені автором у сучасну лексику цієї акварелі, і є тим кодовим ключем, який одмикає засувку в генетичний код українців. Нині навіть важко уявити вік цих слів і ту роль, яку вони відіграли у формуванні нашого генетичного коду, адже білий лелека з давніх-давен є символом української сімейності, а старезне слово «ратай» прийшло в літописну повість «Слово про Ігорів похід» ще із язичницьких часів: «Отоді в землі Руській / Не так ратаї гукали-покликали, / Як ворони крякали-кричали» (переклад — М. Рильського). І стоять сьогодні ці два слова одне біля одного у Геннадія Щипківського як символи споконвічної мирної хліборобської праці українців, котрі ніколи не вдавалися до агресивних дій щодо своїх сусідів, не зазіхали на їхню історію, а поготів — мову.

І хоч сьогодні ми користуємося новими словами — «плугатар», «орач», «плужник», та хліборобська генетика українців не втратила своєї чистоти і через тисячі років, бо наші пращури поставили ці могутні й витривалі слова на обороні своєї землі, віри та мови. І стоятимуть вони на чатах вічно. У це вірить поет. Тому й просякнуті «Акварелі» сусідством власних назв церковних свят: Різдво, Великдень, Покрова Пресвятої Богородиці, Спас, Водохреща, Святий вечір, Десята п’ятниця тощо із назвами народних свят — Зелені свята, Бабине літо, Райські кущі, Старий рік, Явдоха, Гаївки тощо, те, що за довгі часи різних навал, включаючи й останню — змосковщення, намагалися знищити в історичній пам’яті українців. «Забули імена / З великих літер, / Розтоптані / Підковами віків. /А скільки слів — / І всі вони на вітер! / А скільки в душах / Спалено мостів», — підсумовує ці жахливі та криваві часи автор, одночасно вражаючи акварельною м’якістю поетичного слова, природністю переходів одного кольору в інший, безмежним розмаїттям найтонших відтінків барв і почуттів.

Досвідчені митці добре знають про особливість акварелі, яка відрізняється від усіх інших фарб тим, що двічі мазок не покладеш на білий аркуш, бо акварель не дозволяє робити на полотні зміни, додатки, дописи тощо, тільки «як на духу». Це як той горобець, з українського прислів’я, якого вже не упіймаєш, коли він вилетить. Тому акварелі пишуться одразу «начисто», в первісному задумі, виразі, асоціації — завжди «з першого погляду», як кохання, як сповідь. У цьому й особлива краса поетичності «Акварелей» Геннадія Щипківського, її неповторність — вона пишеться без правок, або, як ви-словилася Ліна Костенко: «Життя іде і все без коректур, / І як напишеш, так уже і буде». І в цьому велика відповідальність поета за правду, «…бо в цьому схибиш — то уже навіки». Відтак акварелі у завжди наполегливого в праці автора просякнуті щоденним пошуком того слова, яке найглибше викаже суть української ментальності: «Хай закидають, що прожив не так, — / Ніколи не ховався поміж люди, / Ставав колючим, схожим на будяк, / Уваги не звертав на пересуди. / Що думав, те казав, коли пекло, / І не мовчав, як інші, занімілі. / Розворушивши заздрісних кубло — / Уперто йшов до обраної цілі».

Мужність цих слів не стільки у їх правдивості, скільки у відповідальності поета за кожне з них, мовлене чи написане, бо ж сказано: «віддасться кожному за його ділами» (Євангеліє від Матвія, 16:26-27).

Здавалося б, усім відомо, що від зваженості й мети вчинків залежить обсяг досягнутого у житті, це коли мета виправдовує засіб. Знають усі й те, що Божих заповідей лише десять — не багато. Питання в іншому: «А чи кожен з нас здатен поступитися нікчемними засобами й виконати бодай малу частину заповідей: шанувати батьків своїх, не чужоложити, не красти, не свідчити неправдиво на ближнього твого, не спокушатися чужою власністю? Як же втриматися від цих гріхів? Для поета це: «Робіть добро, усе життя робіть, / Ніколи не очікуйте на дяку. / Буття скупе — на місці не стоїть, / Вагому має часову ознаку. / Як нападе словесна коловерть, / Тоді нема коли його робити. / Щоб заздрість не заповнила ущерть — / Спішіть її дорогу заступити».

(Далі буде).

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.