Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ. Мефодіїв горіх

Старенький маленький дідусь гладив її плечі та все просив: «Дай мені дитинку, Маріє. Дай, рідна, дай… У тебе руки вже зомліли. З учорашнього дня так сидиш. Дай мені дитинку, я її в люлечку положу, ковдрочкою прикрию, погойдаю…».

Не чує того Марія, ще дужче до серця дитя притискає, стала гудзики розстібати, стиха примовляти: «Зараз мама тебе погодує, зараз, моя маленька…».

— Ганно, — обізвався старий до змарнілої худенької жінки, що як тінь стояла в рамі дверей, — Тарасик проснувся, неси його сюди.

Ганна — сусідка та кума Марії, одинока беззахисна жінка, що втратила сім’ю ще в минулому році, усіма силами допомагала їй рятувати дітей. Вона не залишала Марію в бідах. Та сподівання були марними — четверо діток Марії одне за одним померли голодною смертю. Живими залишалися лише трирічний Тарасик і грудна Настуня. Та не прибуло молоко до колись пишних грудей голодної матері. Янголятко і переставилося. А з Марією щось непевне діється — не віддає з рук уже бездиханне тільце.

— Ганно, — знову вимогливо обізвався дідусь, — візьми хлопчика, неси його сюди!

Жінка взяла худесенького, з опухлим животиком, Тарасика, піднесла до Марії і поставила його, притримуючи за спинку, на тоненькі, як палички, ніжки. Хлопчик ухопив Марію за коліна, слабкеньким голоском попросив:

— Хочу до тебе. Візьми Таласика, мамо. На, мене! — І заплакав.

— Синочку! Мій маленький! Живий! На ніжках стоїш! Хороший хлопчик! Іди, іди до мами, сонечко моє!.. — стрепенулася, зойкнула Марія.

Вона нахилилася до сина, однією рукою підняла на коліна, пригортаючи до себе, в той же час віддала маленьку небіжчицю свекрові.

— Марієчко, ходімо до столу, погодуємо Тарасика. Ось гаряченьке варево з бруньочок, з гілочок вишні. Діждалися, слава Богу, весни. Бери коржик, скуштуй, він із молодого кінського щавлика. Попий, попий гарячої юшечки, зігрійся. Задубіла бідненька. Я тобі зараз руки погрію, он які холодні! Усе буде добре, моя дорога! — заметушилася Ганна.

Марія відпила з кружки, стала напувати Тарасика: «Пий, мій синочку, пий, воно поживне. Набирайся сил, мій єдиний…». І залилася сльозами, які не котилися, а тяжким клубком давили їй горло, душу, серце. У тому мовчазному плачі жінка задихалася, ухопившись руками за край столу. Лише іноді крик підбитої птахи виривався з її грудей.

— Не пач, мамо! Не пач! — жалісно заплакав хлопчик, худенькою ручкою пестячи мамине обличчя.

— Ну, буде тобі, буде… Бережи сили… Синочок у тебе. Виростити треба… І де оте лихо на нас узялося?! — приповідала Ганна.

Тихо зайшов Мефодій. Його обличчя нагадувало ріллю, зорану плугом.

— Ганю, дай їй виплакатись. Не залишай її. Піду я. У мене справи.

Узяв лопату і пішов у кінець городу, де, ніби за руки взялися, біліли шість хрестів. То його родина, яку забрав лютий голод. Тут і його люба дружина, єдиний син Тиміш, четверо хлопчиків-онуків — синочків Марії та Тиміша. Не зберіг Мефодій своєї сім’ї. Не очікував на таке всеохоплююче горе.

Земля після талого снігу, який щедро випав цієї зими, була пухка. Мефодій вибрав місце для нової могили. Лопата легко ввійшла в чорну, як смола, землю…

За роботою Мефодію з’являлися картинки минулого життя. Ось він, ще хлопчисько, пасе корову. Недалечко у траві плете з кульбабок віночок Христинка.

— Поглянь, Мефодику, гарно? — питає, прикрашаючи голівку.

— Та гарно, гарно! — відповідає стримано, а сам милується її ще дитячою вродою.

Ось вони вже в церкві. Вінчаються.

— Поглянь Мефодику, гарно? — питають очі молодої.

— Та гарно, гарно, — вже не стримано відповідають його очі, дивлячись на вінчальний вінок та достиглу вроду своєї обраниці…

Ось він повернувся з Першої світової кавалером Георгієвського хреста. Постукав у нічне вікно. Там майнула постать, зойкнула голосом Христини і за мить із розчинених дверей упала йому на груди…

А далі: сина народили, землю орали, хліб ростили... Йому ввижається пшеничне поле… Безкрає… Небо глибоке... Вчувається спів жайворонка... Він згадує своїх коней у долині за річкою…

Під ногою хруснула суха гілка. Мефодій здригнувся, пожалкував, що все те лиш у згадках. А зараз він копає могилу для ще однієї своєї кровиночки… Чорний мор. Він перед ним безсилий. Навіюється згадка про той упряж для коней, що знайшовся на горищі. Довгими годинами вимочувався та варився він у печі як щось їстівне. На ту думку стиснулося Мефодієве серце… Радо згадав про їжачків, яких цієї весни упіймав під копицею прілої соломи. Мабуть, сам Бог навів його туди, аби врятувати хоч єдиного з усіх — Тарасика.

Ну ось. Роботу скінчив. Зайшов до оселі. Ганна приклала пальця до вуст, ледь прошепотіла: «Вимучилася вона, спить. І дитина заснула».

Мовчки перехрестив Мефодій свою онучку, поцілував її холодний лобик, закрив обличчя ковдрочкою… взяв загорнуте тільце на руки. Вийшли. Поховали.

— Що це? — зойкнула Ганна, помітивши ще одну свіжовикопану могилу.

— Не хвилюйся, дочко, — спокійно відповів дідусь. — Це я для себе приготував. Переставлюся — що вам з Марією робити? Хто яму викопає? Людей у селі майже не залишилось…

— Дядьку Мефодію, що ви таке собі надумали? Хто ж це сам собі могили готує?

— Час такий настав, Ганю. Лиха година оповила Україну. Зрозумів я, що відтоптали мої ноги все, що могли. Дякуючи Богу, прожив чимало літ. Всього надивився… Зараз нездужаю, немічним став, серце втомилося втрачати рідних. Нажився я, Ганно, на білому світі. Прийшла пора вже в інший направлятися. Туди мені вже, туди… Та й Христя мене вже заждалася. Відійду — на один рот у сім’ї менше буде. А ти, добра людино, допоможи Марійці твого хрещеного виростити, прошу тебе уклінно. Буде на вас двох хоч один синочок. Сподіваюся, що родовід мій не перерветься. Славний був рід — гречкосійний. А ще попрошу тебе, Ганю, коли дещо стихне Марійчине горе, киньте мені кожуха на долівку в кутку під образами, подушку теж киньте, поставте відро води з нашої криниці і кухоль. Лампадочку засвітіть. Та ще прошу мене не турбувати. Хлопчика до світлиці не пускайте. Після всього помоліться за упокій. Лежатиму, напевно, не більше семи днів… А я звідти, — поглянув у небо, — порадником вам буду, життя мусить продовжуватись. А зараз, Ганнусю, ми з тобою оце малесеньке деревце з городу заберемо та й у дворі посадимо. Ворона собі харч запасла, а він узяв тай проріс. Горіх. Жити хоче... Одягни, дочко, тепленько Тарасика, нехай нам допомагає.

Викопали невеличку ямку, камінчика поклали, землею притрусили, саджанець посадили, пригорнули, полили. Тарасик теж трудився — кухликом водичку лив та повторював за дідусем:

— Пташка плилетіла, голішок посадила для Таласика.

— Для Тарасика, — підтверджує дідусь. — Тарасик і горішок разом виростуть.

— Отакі-і вилостуть! — піднімає вгору худенькі ручки хлопчик…

Три доби стояв Мефодій перед іконами. Поклони бив. Просив Бога гріхи простити. Просив для живих кращої долі. Четвертого дня нагрів баняк води, помився, одягнув святкову сорочку та й ліг на постелене йому ложе.

За сім днів пішов Мефодій у засвіти…

…Пройшли роки. Щоразу в його оселі в День пам’яті жертв Голодомору на вікні котять воскові сльози вісім свічок, запалених вдячними серцями його правнуків, бо пам’ять невмируща, і незмірно тяжке горе народу не прощене...

Шелестить про це розкішний горіх у дворі покійного діда Мефодія, а іноді посміхається на пустощі малого Мефодика.

— Мефодику, ти знову на горіха заліз? Упадеш!

— Це не горіх, дідусю Тарасе, — це корабель!

— Он воно що! А куди ж ти летиш?

— На Марс, дідусю!

— Далеко ж ти зібрався, — сміється дідусь, підхоплює хлопчика і підкидає, як здається малому, аж до неба.

Свіча на вікні

Плаче свічечка воском-слізьми
З тридцять другого аж до сьогодні.
Зберігаємо в пам’яті ми
Тих діток, що вмирали голодні.
 
В чім причина? Та в чому вина?
Хто карав, напускав на них мору?
Ким велась та голодна війна?
Хто втішався бабусь наших горем?..
 
В кожнім серці свіча мерехтить,
І її не згасити нікому!
Віха лиха в майбутнє летить —
У безсмертя крізь сльози, крізь втому.
 
Незгасима свіча воскова
Ронить сльози і вчора, і вічно —
У клітинках, у генах, в словах,
В незрадливості — нині і прісно.