Ця нескінченна подорож до моря...

Нагадаємо, що Леся Українка (Лариса Косач) бувала в Одесі неодноразово під час лікування чи проїздом та гостин у родини Комарових, адже мала дружні стосунки з донькою відомого громадського діяча, правника і літератора Михайла Комарова — Маргаритою. На їхньому будинку (вул. Жуковського, 27), як уже не раз повідомлялося, у 1971 році встановлено меморіальну дошку на честь поетеси (авторка — Таїсія Судьїна). Старожили також пам’ятають, що невеличкий, цілком камерний бюст Лесі Українки, швидше за все, гіпсовий, деякий час прикрашав сквер біля кінотеатру «Одеса» (пізніше там з’явилася бронзова група «Гаврик і Петя» Миколи Степанова).

На даному етапі розроблено два варіанти макету майбутнього бронзового пам’ятника авторства відомого одеського монументаліста Миколи Худолія, які можна умовно визначити як «романтичний» та «ліричний». Зауважимо, що цей митець створив і меморіальну дошку Михайлові Комарову на згаданому будинку.

Микола ХУДОЛІЙ: «До образу Лесі Українки у мене давно стійкий інтерес, і своє бачення майбутньої скульптури я фіксував у попередніх графічних начерках та ескізах. Однак конкретні роботи розпочав після того, як мене запросили на засідання ініціативної групи. Звичайно, я ознайомився з опублікованими матеріалами про перебування Лесі Українки в Одесі, її віршованим циклом «Подорож до моря», постійно цікавлюся творами, навіяними як образом поетеси, так і її творчістю. Повинен визнати, що часто Лесю зображують через призму образів її героїв, а це обманливий шлях, нівелювання і спрощення її реального образу. Натура цієї жінки-феміністки значно глибша, набагато складніша. Перший варіант майбутнього пам’ятника був створений на основі фотографій юної Лариси Косач, коли вона вперше побувала у нашому місті».

Конкретизуючи зовнішні ознаки першого, більш динамічного варіанту, зазначимо, що тут крокуюча поетеса «відкрита усім вітрам», у своєму романтичному пориві цілеспрямована й рішуча. Трактування форми поєднує пластичність з графічними ознаками у складках одягу. Маємо, на мою думку, приклад достатньо традиційного рішення. Другий, пізніший варіант — статичний, з S-подібною фігурою. У ньому підкреслена жіночність образу Лесі, а своїм пластичним рішенням, узагальненими, крупними бароково-енер-гійними складками довгої сукні та шалі демонструє більше національних ознак. Цей макет, як на мене, приваблює і більшою одухотвореністю та теплотою трактування Лесі-жінки, тендітної, ніжної й водночас твердого характеру.

Спільно з активістами Сергій Савченко та архі-тектор Василь Мироненко оглянули кілька місць в історичній частині Одеси, прийнятних для втілення задуму, і, зрештою, перевагу віддали Олександрівському проспекту як локації, не тільки наближеній до будинку Комарових, а й такій, що разом з іншими, раніше встановленими тут монументами, розвиває його концептуально в скульп-турно-архітектурному та культурно-історичному планах.

Нагадаємо, що в південній частині проспекту стоїть пам’ятник Іванові Франку, а на його початку, на півночі — Адамові Міцкевичу (який зміщений від центральної осі вправо і практично не видимий з-за дерев з більшості точок зору). Ні пам’ятник Міцкевичу, ні розташований біля нього меморіал жертвам Голокосту у вигляді невисокої плити, покладеної просто на землю, які зміщені у північну частину скверу, не вирішують проблеми створення в цьому кварталі виразно виявленого візуального центру. Цим центром у запропонованому проєкті, на думку ініціаторів, і повинен стати пам’ятник Лесі Українці. Принагідно зазначимо, що у європейській практиці є прецеденти перетворення площ, скверів чи проспектів міста — зони відпочинку — у скульптурно-меморіальні комплекси. Саме цю ідею і намагаються донести до міської влади члени ініціативної групи*.

Куди діти «Лесю»?

Саме така постановка питання напрошується, якщо взяти до уваги аргументацію опонентів, бо ж відвертих противників встановлення подібного монумента не знайшлося.

Під час згаданого засідання історико-топонімічної комісії представник департаменту архітектури і містобудування Одеської міськради, зокрема, заявив: «…У цілому Олександрівський проспект досить щільно насичений пам’ятниками, відтак створюється середовище, об’єкти якого візуально чи в смисловому сенсі можуть вступати у протиріччя. Департамент не відкидає можливості подальшого розгляду цього варіанту, адже остаточне рішення щодо узгодження місця розташування майбутнього пам’ятника повинна ухвалити міська рада... Ми рекомендували, серед іншого, також територію парку імені Тараса Шевченка, який у перспективі планується перетворити у своєрідний центр української національної культури».

Зазначу, що присутні мали можливість ознайомитися як з фотографіями проєкту двох варіантів скульптури, виконаних Миколою Худолієм, так і з архітектурною перспективою майбутнього монумента. На вище цитовані зауваження присутній на засіданні історико-топонімічної комісії Сергій Савченко дав роз’яснення, аргументовано доводячи, що у разі встановлення скульптури в за-пропонованому місці не виникатимуть смислові чи візуальні протиріччя у світлі існуючих об’єктів проспекту (який не є достатньо організованим), як по горизонтальній осі, що охоплює чотири квартали, так і щодо вертикальних акцентів по всій його протяжності. Класичний пам’ятник як домінанту пропонують встановити у самому центрі прилеглого старовинного кварталу, що стилістично виглядатиме цілком органічно. Як приклад перетворення зон відпочинку у скульптурно-меморіальні комплекси наводився Карловий міст у Празі та площа Злагоди у Парижі.

Сергія Савченка підтримав ще один член ініціативної групи, відомий архітектор Василь Мироненко. Однак голосування показало, що більшість членів історико-топонімічної комісії апріорі відкидає цю ідею, пропонуючи, натомість, альтернативну локацію — «Парк Шевченка». Це тим більше дивно з огляду на те, що в мерії вже існує проєкт перебудови Олександрівського проспекту з пішохідними доріжками посередині, тож є можливість його доопрацювати з урахуванням цієї пропозиції.

Інше принципове розходження між ініціативною групою і членами комісії полягає у тім, як трактувати монумент — «скульптура», «знак», «пам’ятник», що важливо, адже питання встановлення пам’ятника передбачає іншу процедуру: проведення конкурсу на виконання проєкту та затвердження, як було сказано, на рівні сесії міськради.

Нагадаємо, що до ініціативної групи входять відомі професіонали, громадські діячі і представники українського істеблішменту Одеси: Сергій Савченко, заслужений художник України, член Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка (станом на 2019-й); Ярослава Різникова, представниця Одеської облдержадміністрації, відома громадська діячка і публіцистка; Василь Мироненко, академік Української академії архітектури, заслужений архітектор України; Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор ОНУ ім. І.І. Мечникова; Тарас Максим’юк, колекціонер, заслужений працівник культури України; Роман Кракалія, письменник, заслужений журналіст України, та інші.

Вийти з глухого кута

Сергій САВЧЕНКО: «Фактичну відмову з боку історико-топонімічної комісії щодо встановлення пам’ятника Лесі Українці на Олександрівському проспекті я пояснюю кількома факторами. Але насамперед зазначу, що у нас, по суті, вже були кошти на виготовлення і встановлення пам’ятника, які обіцяла депутатка міськради від фракції «Слуга народу» Ольга Квасницька (присутня на згаданому засіданні). Вона готова була передати свій депутатський фонд на ці добрі цілі, на що отримала підтримку своїх однопартійців. Квасницька — відома громадська діячка, одна з небагатьох одеситок, представниць подібних державних інституцій, яка добре обізнана з творчістю Лесі Українки, взагалі цікавиться культурою, й українською зокрема.

Відмова топонімічної комісії в затвердженні локації унеможливила використання грошового фонду депутатки Одеської міської ради на спорудження пам’ятника. Гроші пропали… Упевнений, що багато хто з членів комісії знав про цю загрозу…

Причина відмови історико-топонімічної комісії, на мій погляд, полягає у тім, що її впливову частину складають особи, яким заважає присутність української культури в одеському культурному просторі. Їхня дивна аргументація переважно зводилася до того, що вони не бачать пам’ятник українській поетесі на запропонованому місці (?!).

На моє переконання, подібна комісія у своїх рішеннях мала б опиратися на традиції та авторитетну думку про підготовку резолюцій комітетів і комісій більш високого рівня…

Питання, винесене на розгляд комісії, не було достатньо опрацьованим. Реакція на непрофесійність озвучених аргументів та заяв (як, наприклад, Олени Каракіної) в інших членів комісії була досить кволою, скоріше — мовчазною. Це, певною мірою, характеризувало загальну атмосферу засідання. Здавалося б, більшість не була проти встановлення пам’ятника, але її пасивність викликала осуд у суспільстві…

— Таке враження, що в Одесі українців хочуть локалізувати. До речі, у парку, де бовваніє масивний символ монархії — Олександрівська колона, смислові протиріччя можуть бути виражені більш явно, ніж на проспекті. Принагідно зазначу, що в мене особисто викликають відразу ті розписні лавки у парку, на яких байдужий люд обтирає сідницями образи Кобзаря…

— Я був вражений і не згідний з прийнятим комісією рішенням відвести рекреаційну зону парку, де планується у майбутньому створити український культурний центр. А решта землі, то що — неукраїнська земля?! Для українців визначають сегрегацію?

Українська громада міста обурена рішенням топонімічної комісії, яка проявила зневагу до українців та генія української культури, принижуючи статус титульної нації… Розголос про реакцію влади на проєкт вшанування ювілею геніальної Лесі Українки встановленням їй пам’ятника шириться всією Україною, і цей голос уже набирає неабиякої сили…

Пам’ятник видатній особистості світового рівня повинен стояти не в рекреаційній зоні, а у запропонованій проєктом зоні Олександрівського проспекту, між пам’ятниками Іванові Франку та Адамові Міцкевичу, які утворюють цілісний історично-культурний візуальний ланцюг. Пам’ятник Лесі Українці логічно вписується в існуючий архітектурний силует, виділяє своїм візуальним оформленням центр відведеного йому кварталу та має завершити весь існуючий ансамбль, що розтягнувся на решту чотири квартали проспекту…

— Для багатьох українців Леся Українка — культова особистість. На мою думку, значна частина одеситів не задумується про справжні масштаби і творчий феномен такого поетичного явища…

— Так, проблема існує. З приводу противників чи осіб байдужих, то, думаю, спрацювало елементарне незнання значення її постаті в одеському, всеукраїнському та світовому культурних контекстах. У самій Одесі ми дотепер відчуваємо її присутність: з ким вона спілкувалася, що декларувала, де в місті друкувалися її твори. Той факт, що Леся бувала у нашому місті не менше 20 разів, говорить на користь того, що вона тут, фактично, періодично мешкала. Сучасні культурологи відкривають усе нові імена осіб, з якими спілкувалася поетеса, адже в Одесі вона друкувала свої твори і брала активну участь у культурному житті, принаймні української громади міста. А це ж українська еліта!

— Насамкінець кілька слів про книжкове видання, присвячене Лесі Українці. Хто його фінансував?

— Шукати гроші — невдячна справа. Це мій проєкт, здійснений моїми зусиллями, від збирання матеріалів, подальшого макетування та друкування книги власним коштом.

Книга «Присвята» ілюстрована рідкісними прижиттєвими світлинами Лесі Українки, збірник включає тексти відомих науковців і письменників, які досліджували творчість і контекст життя письменниці: світлої пам’яті Григорія Зленка і Володимира Рутківського, а також Григорія Гусейнова, Галини Могильницької, Тетяни Ананченко, Володимира Сподарця, Тараса Максим’юка, Романа Кракалії, Олександра Музичка. Доповнює збірник моя вступна стаття. Зазначу, що виступи авторів на презентації не повторювали тексти книги, але мали всі ознаки наукових доповідей. Вів конференцію відомий телеведучий Богдан Чуфус.

Вихід книжки та проведення наукової конференції є складовою ширшого проєкту, що включає і виставку візуального мистецтва, а саме творів малярства, графіки та скульптури мистців різних поколінь, устрем-ління яких починаючи від 1960-х років визначали та вирішували тему своєї ідентичності… Мислення ними моделі творчості, потреба діалогу з широким європейським і світовим арт-простором, прагнення свободи та уболівання за культуру і становлення української держави — виразні й суголосні темі прагнень самої Лесі Українки. Окрім творів одеських мистців, були представлені гравюри відомих українських класиків ХХ століття з Музею книги і друкарства України.

Проєкт стартував 19 жовтня в Одеському літературному музеї.

У кожного з нас свій шлях до Лесі Українки. Варто наголосити, що постать поетеси для нас соборна: вона єднає схід і захід, південь і північ країни, Україну і Європу. У ситуації, що нині виникла навколо пам’ятника, українська спільнота ще не сказала свого останнього слова, але, переконані, скаже…

Володимир КУДЛАЧ.

П.С. Коли на Олександрівському проспекті достатньо хаотично встановлено кілька пам’ятників і знаків, то тенденція до його подальшого скульптурно-архітектурного оформлення очевидна — новим пам’ятникам бути! У сенсі смисловому маємо два меморіальні — пам’ятний знак і монумент загиблим службовцям правопорядку, і дві скульп-тури видатним поетам. Говорити ще про якесь смислове порушення у разі встановлення скульп-тури поетесі втрачає сенс. Але очевидно, що пам’ятник Лесі Українці посилив би тенденцію до перетворення згаданого проспекту у своєрідний сквер скульптур видатним діячам української і європейської культури, чим надав би більшої привабливості цій зоні в історичній частині міста.

В.К.

НА ЗНІМКУ: моделі до пам’ятника «Леся Українка». 2021. Граніт,
поліефірна смола, мармуровий наповнювач, тонування. Автор — М. Худолій.

* Одеська ситуація викликає у пам’яті перипетії, пов’язані зі встановленням іншого пам’ятника іншому достойнику — Тарасові Шевченку в Петербурзі. Подарований росіянам у 1993 році всесвітньо відомим канадським скульп-тором українського походження Лео Молом (Леонід Молодожанін), цей витвір мистецтва сім років протримали на російській митниці, поки, зрештою, він не був урочисто зведений на постамент у Петроградському районі міста в 2000-у. Увесь цей час йшли перемовини і пошук компромісу щодо місця встановлення монумента.