Дружнє читацьке плече

Що ж, аргументи важливі і для багатьох переконливі. До речі, їх свого часу, коли Верховна Рада обговорювала законпроєкт про роздержавлення преси, наводив видатний українець, громадсько-політичний діяч, мовознавець і поет світлої пам’яті Святослав Караванський (1920 —2016), котрий між ув’язненнями працював літературним редактором у тодішній «Чорноморській комуні», а потім, будучи в еміграції, активно дописував до «ЧН». Так-от, 25 грудня 2015-го Святослав Йосипович писав:

«У м. Одеса, змосковщеному 360-річною окупацією України україноненависницькою Москвою та дикунським, азіятським упосліджуванням української мови, серед низки успішних російськомовних ЗМІ існує єдина газета державною мовою «Чорноморські новини», яку не терпіли і старалися ліквідувати холуї державного злочинця Януковича.

Проголошення української мови державною мовою України вимагає від держави відпо-відного ставлення до відродження функціювання української мови в усіх царинах життя. Це вимога історичної справедливости, вимога тисяч загиблих у боротьбі за незалежність України патріотів, вимога мільйонів заморених голодом українських селян та мільйонів розстріляних і замучених у сталінських гулагах українських письменників, журналістів, артистів, науковців і навіть студентів…

Ухвалюючи закон про роздержавлення преси, депутати ВР не врахували обставин таких видань, як «Чорноморські новини».

Газета «Чорноморські новини» дотримується всіх наріжних засад демократії і є взірцем утілення свободи слова в життя, а також непримиренним ворогом корупції та корупціонерів. Держава, яка проголосила метою №1 боротьбу з корупцією, має дбати про існування таких видань, як «Чорноморські новини».

У згаданому вище законі має бути стаття, що стосується до таких видань. Держава мусить визнати за такими виданнями право існувати як напівдержавні й напівприватні видання, бо, ведучи боротьбу з корупцією, держава має дбати про тих, хто на ділі зарекомендував себе борцем із цим раком успішного суспільства.

Розглянувши цей приклад, ми бачимо, що наведене нами видання має право на спеціяльний статус під оглядом роздержавлення й на підтримку держави...

Вочевидь, що в Україні знайдеться більше таких видань, які потребують спеціяльного статусу в законодавстві.

Цього вимагає час і курс на зміну хабарницько-корупційних порядків у державі».

Звісно, на слова авторитетної людини і мужнього патріота, який за свої українські переконання понад тридцять років провів у радянських таборах і в 1979-у був висланий у вимушену еміграцію в США, тодішні наші політики не зважили. А нинішні — й поготів.

Отже, повертаючись до питання «Як допомогти «Чорноморці?», можемо відповісти так: мусимо сподіватися лише на власні, редакційні, сили і на ваше, шановні наші читачі, дружнє плече. Йдеться насамперед про передплату. Це сьогодні те, від чого залежить подальша доля газети, її, без перебільшення, життя. Так, нині усім сутужно. Так, далеко не кожен може відкласти із своєї зарплати, не кажучи вже про пенсію, 600 гривень, аби оформити річну передплату. Так, багато хто заощаджує навіть на продуктах, щоб вистачило на ліки й квартплату. Ми це добре розуміємо, бо й самі в такій ситуації. Але мусимо разом іти далі, підставляючи одне одному дружнє, надійне плече.

Зацитую рядки, які написав у вайбері давній автор і друг газети Олексій Волович: «Доброго дня, пане Іване. «Чорноморку» завжди читаю із задоволенням. Сьогоднішній номер (28—30 жовтня) — особливо вдалий. Багато ці-кавих публікацій. Ви знаєте, у мене вже хтось двічі викрадав «ЧН» із моєї поштової скриньки. От-же, комусь вона також подобається, хоча міг би перед-платити. У груд-ні передплачу газету собі і ще комусь із нашого під’їзду, а саме тому, хто «забуває» її передплачувати, але хотів би читати. От я і подумав: може, запустити акцію «Передплати «Чорноморку» сам і своєму сусідові»…

Гарна, Олексію Олексійовичу, пропозиція. Сподіваюся, що її підтримають ті, хто має таку фінансову можливість — передплатити газету (не обов’язково на весь рік, можна і на пів року, квартал чи й місяць) і собі, і своїм батькам, родичам, зна-йомим, сусідам. Нехай добро віддасться сторицею!

Цього ж бажаємо й тим добродійкам і добродіям, які своїми внесками, разовими чи й регулярними, як-от Ганна Йосипівна Головата, Василь Іванович Дяченко та Ярослав Дмитрович Прокопишин, підтримують вихід часопису.

З цих прикладів ще і ще раз переконуємося, що нема для газети міцнішої опори, ніж дружнє читацьке плече.

Здоров’я всім, дорогі й перевірені випробуваннями наші друзі! Йдімо пліч-о-пліч і далі! Ми ж бо знаємо, куди нам іти!

Іван МЕЛЬНИК.