№ 86-87 (22305-22306) четвер-субота 28-30 жовтня 2021 року

Учора в Одесі розпочала роботу дводенна Міжпарламентська рада Україна—НАТО. У готелі «Брістоль» зібралися представники української влади, військових структур нашої країни, представники НАТО, посадовці з Туреччини, Грузії та країн Євросоюзу.

Відкрили засідання віцепрезидент Парламентської асамблеї НАТО Аттіла Мештерхазі і перший заступник голови Верховної Ради України Олександр Корнієнко. Йшлося про наміри України вступити до Північноатлантичного альянсу, російську агресію і нинішню ситуацію в причорноморському регіоні.

Спроба президента Туреччини Реджепа Ердогана оголосити персонами нон-грата і видворити з країни повноважних послів десяти провідних західних держав (включаючи посла США) до нас, начебто, прямого стосунку не має і на турецько-українських відносинах не позначиться. Але вона не залишиться непоміченою у світі, де президенти нібито демократичних країн будують імперії, нехтуючи правами громадян.

Демарш султана

Ім’я великого турецького бізнесмена, громадського діяча, правозахисника, вченого і філантропа міжнародного масштабу Османа Кавала впродовж багатьох років фігурує на першому місці в списку осіб, яких переслідує влада і тривалий час тримає у в’язниці без суду. Туреччина й особисто її президент ніяк не реагують на заклики, підкріплені рішеннями міжнародних судів, звільнити людину, засновника проєктів, присвячених збереженню історичної спадщини свого народу, зміцненню екологічної безпеки і вирішенню гострих національних проблем.

«Скіфське золото» мають повернути Україні. Таке рішення ухвалив Апеляційний суд Амстердама 26 жовтня

Юридична війна за експонати почалася після того, як ще до окупації півострова Росією, 2013 року, цінну колекцію було вивезено з Криму на виставку в Нідерланди. Виставка «Крим: золото і таємниці Чорного моря» складалася з колекцій п’яти музеїв, один з яких розташований у Києві, а чотири — у Криму (Сімферополь, Керч, Бахчисарай і Херсонес). Виставка проходила у музеї Алларда Пірсона в Амстердамі. Поки триває судова тяганина, колекція, орієнтовна вартість якої 10 мільйонів євро, зберігається саме в цьому музеї.

Отже, коли «скіфське золото» може повернутися з Амстердама в Україну? Де його зберігатимуть? І якою була реакція на рішення Апеляційного суду Амстердама так званих «російських кримських музеїв»?

80 років тому, під час окупації Одеси, на Порохових складах сталася страшна, нелюдська трагедія: у ніч із 23 на 24 жовтня тут було спалено близько 25000 осіб, переважно євреїв.

До річниці масового вбивства одеситів, на місці, де колись розташовувалися Порохові склади, відбулася пам’ятна церемонія. У траурному мітингу взяли участь директорка відділу Східної Європи Центру ліберальної сучасності Марілуїзе Бек, заступниця голови Одеської облдержадміністрації Світлана Фабрикант, надзвичайний і повноважний посол ФРН в Україні Анка Фельдхузен, державний секретар МЗС Румунії, спеціальний представник з питань боротьби з антисемітизмом Александру Віктор Микула, спеціальний представник МЗС ФРН зі зв’язків з єврейськими організаціями, пам’яті Голокосту, боротьби з антисемітизмом і міжнародних справ сінті та рома Міхаела Кюхлер, голова Одеської регіональної асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів Роман Шварцман, представники органів місцевої влади, дипломатичного корпусу, єврейської громади, ЗМІ.

Таке питання, на жаль, можна поставити в нинішній непростий час і щодо інших сфер нашого життя. Пріоритетом ж мого вибору й бажанням поділитися думками-враженнями з читачами є сьогодення сільського життя, його укладу, в якому особливе місце посідає, скоріше — посідала, споживча кооперація. Мабуть, для багатьох, якщо не більшості, з теперішнього покоління це terra incognita, а ще не так давно вона була важливою ланкою — і, я впевнений, об’єктивно — суспільно-економічних відносин у державі.

На початку 90-х років минулого століття споживча кооперація України була багатогалузевою системою, яка мала в своєму підпорядкуванні розвинуту мережу торговельних, промислових, автотранспортних, заготівельних, будівельних підприємств та об’єднань, об’єкти соціальної сфери, науково-дослідні та навчальні інститути, технікуми, училища, чітку систему управління, засновану на статутних демократичних засадах від сільського споживчого товариства до Укркоопспілки у столиці.

Присвята Лесі Українці

Ми вже майже звикли до того, що ювілейні дати корифеїв української культури не привертають достойної уваги й проходять десь на маргінесі суспільного інтересу. Але 2021-й — рік святкування славного ювілею Лесі Українки — вселив надію, що спільними зусиллями громадськості та чиновництва цей стереотип можна зламати.

Чимало знакових подій відбулося на початку року: масштабний мистецький проєкт «Леся Українка: 150 імен», у межах якого — опера «LE», дискусії-обговорення, флешмоби, виставки, фестивалі та конкурси, презентація 14-томника письменниці тощо.

До написання цієї статті підштовхнув матеріал одеського краєзнавця Василя Вельможка «Залюблений у гори й моря» («Чорноморські новини», 22–24.04.2021). Там детально й цікаво розповідається про польського генерала Маріуша Заруського. Із чорно-білого фото на читача зверхньо дивиться літня людина в польській генеральській формі та конфедератці. Для багатьох українців ця форма є символом нашого національного гноблення. Трохи дається взнаки радянське шкільне виховання — пам’ятаєте відому повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба»? Та й довоєнні реалії західноукраїнських земель не залишали сумнівів: Гоголь не так уже й перебільшував. То чому ж відомий краєзнавець написав про Заруського? Бо генерал — у молоді роки деякий час жив і навчався в Одесі.

Подумалося: а поляки помістили б у своїй газеті фото вояка УПА чи українського січового стрільця? Написали б таку велику й теплу статтю? Хай би навіть ці люди не брали жодної участі у боях? Навряд. Поляки надто категоричні щодо української військової форми. Ми ж — інші: українці, у своїй більшості, налаштовані на позитив. Тому я не докоряю ні авторові статті, ні редакції «Чорноморки». Одеське польське товариство є досить проукраїнським, тому такий крок є виправданим.

Із 1 жовтня 2021 року на виконання пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2020-го №849 «Деякі питання підвищення пенсійних виплат для окремих категорій осіб у 2021 році та в подальшому» пенсіонерам, які досягли віку від 75 до 80 років, до пенсій встановлено щомісячну компенсаційну виплату у розмірі до 400 гривень.

Крім того, для зазначеної категорії громадян, які отримують пенсію, призначену відповідно до ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та мають страховий стаж не менше 25 років чоловіки та 20 років жінки, мінімальна пенсійна виплата не може бути меншою, ніж 2500 гривень.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 16.07.2008 №654 «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян» право на встановлення надбавки до пенсії на догляд мають:

— особи з інвалідністю І групи;

— одинокі особи з інвалідністю ІІ групи, які потребують постійного стороннього догляду або досягли пенсійного віку;

— одинокі особи з інвалідністю ІІІ групи, які досягли пенсійного віку;

До грудня 2015 року діяла норма, що стаж до 1 січня 2004 року обов’язково має бути підтверджено трудовою книжкою або відповідною довідкою. Тобто, якщо такого запису чи документа, що підтверджує такий період роботи не було і факт роботи не підтверджено, то його й не зараховують до стажу.

У грудні 2015 року було внесено зміни до постанови КМ №637 «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній».

З нагоди Міжнародного дня людей похилого віку та Дня ветерана голова Савранської селищної ради По-дільського району Сергій Дужій і голова ветеранської організації селищної ради Микола Бадюл в урочистій обстановці вручити нагороди шанованим землякам.

Так, поширення коронавірусної інфекції робить свою недобру справу, намагаючись вибити нас із звичної життєвої колії. Та, попри всі складнощі-негаразди, голови первинних ветеранських організацій сіл Бакша — Валентина Павлівна Кропивка та Вільшанка — Василь Миколайович Бадюл нині, як і завжди, у строю, в курсі справ своїх односельців. Знаючи потреби людей похилого віку, вони вчасно приходять на допомогу, вміють вислухати, підтримати, підняти настрій.

Альтернативний погляд на Другу світову війну

Кожна велика війна починається за десятки років до першого пострілу.

«Ми склали документ, що гарантує початок війни через 20 років… Коли висуваєш умови, які народ (Німеччини — В.Ш.) не здатен виконати, то примушуєш протилежну сторону або порушити домовленість, або почати війну». Цей прогноз надалі здійснився з точністю до одного року, але локомотивом нової Великої війни стала не Німеччина.

Євген Олександрович Акимович пише чергову — подумати тільки: вже шістнадцяту! — книжку. «Це буде книжка про наше минуле і сьогодення, про українську традицію, українське життя, — зізнається. — Таку й назву матиме: «Українське життя». І зачитує по телефону кілька абзаців про Павла Скоропадського, яким захоплюється як державником, людиною честі, волі та чину, ставлячи в приклад нинішнім користолюбним і безпринципним політикам.

Переконаний: ті, хто читає (а отже й мислить), щиро порадіють новій праці кандидата філософських наук, автора видань «Філософія тотальності та громадянське суспільство», «Українська культура в історичному вимірі», «Європейська культура в афоризмах та висловах», «Феномен українства», «Українська традиція», «Книга мудрості» та ін., і почерпнуть із неї багато не тільки пізнавального, а й прикладного, що допоможе зорієнтуватися в сучасному світі, сформувати власну позицію.

На тлі державних свят, яких на 14 жовтня випало аж чотири — Покрова Пресвятої Богородиці, дні Українського козацтва, створення УПА та захисників і захисниць України, якось тихо-неголосно пройшло свято наступне — Міжнародний день сільських жінок, що відзначається 15 жовтня.

Може, це і природно, бо вони такими, скромними-тихими, і є, наші сільські жінки-трудівниці, які буденно роблять свою справу: працюють, виховують дітей, тримають сім’ю на своїх тендітних плечах, передають поколінням народні звичаї і традиції, бережуть і примножують красу рідного краю.

Заслужений майстер народної творчості України Ростислав Палецький (1932—1978) творив свої дивовижні розписи в селі Троїцькому колишнього Любашів-ського району. Одним з перших на Одещині, а, можливо, й в Україні, він зашифровував у візерунковому мереживі героїчну минувшину нашого народу.

Відгук на книжку Івана Бондаренка «Недолугі недомовки недоумка» (Київ, Видавничий дім Дмитра Бураго, 2020. — 192 с.)

Розмова з самим собою — вона і приємна, і звинувачувальна, і терапевтична… Із відтінками радощів, смутку та майже фізіологічної насолоди сприймати деснянську природу, осінь, котів, чорнобривці, із затаєним поглядом задивлятися на вродливих жінок, купатися в кожній порі року, насміхатися над не такою вже й нікчемною старістю, над зайвою чаркою — це все весело-сповідальна лірика Івана Бондаренка.

У цій маленькій книжці за простими, знайомими майже кожній людині буденними подіями та клопотами проступає високий професіоналізм відомого знавця світової літератури (переважно японської), виваженого вченого, мандрівника… І за допомогою хайку, перенесеної на наш український ґрунт, ми дивимося на себе здивованими очима. Хіба ж можна у двовірші так просто й так доступно розповісти про наше повсякденне, повне хатніх проблем та курйозної філософії життя?

Почну з передісторії. У 2018 році в одеському видавництві «Оптимум» завдяки зусиллям балтських журналістів та активістів вийшла у світ об’ємна книжка «Музи над містом». Це унікальна антологія, в якій зібрані поетичні твори про Балту майже ста авторів (від видатних до аматорів), написані за останнє століття. На жаль, її наклад був невеликим, тож потрапила вона далеко не в усі бібліотеки нашого краю. Вірші в антології (російською та українською мовами) розміщені за алфавітом прізвищ авторів. Так-от, після передмови світлої пам’яті Богдана Сушинського книжка (до речі, про неї повідомлялося у «Чорноморських новинах» та в інших ЗМІ) розпочинається поезіями Ніни Авідон.

Ось — коротка біографічна довід-ка про неї. Народившись 1 січня 1950 року, в двомісячному віці опинилася у Балті, за новим місцем фельд’єгерської служби батька. Тут проминули її дитинство і юність, тут розпочала трудову діяльність учителькою й вихователькою у школі-інтернаті №2. Після закінчення філфаку Тираспольського педінституту ім. Т.Г. Шевченка (Молдова) працювала у Балтському педучилищі. Потім — педагогічна діяльність на півдні Молдови, робота у республіканській громадській організації, тривале вчителювання у школах та українському ліцеї Кишинева.

Сумновідомі події 2008 року, пов’язані з викраденням картини Мікеланджело Мерізі да Караваджо (1571—1610) «Взяття Христа під варту», або «Цілунок Іуди» (поч. 1600-х) з Одеського музею західного і східного мистецтва (ОМЗСМ), привернули підвищену увагу до полотна і його творця — яскравого представника італійського бароко, чиє 450-ліття від дня народження відзначає у ці дні культурна громадськість світу.

Приводом до написання цієї, певною мірою узагальнюючої, статті, що демонструє авторський погляд на існуючу проблему ідентифікації відомої картини, стали чисельні виступи і публікації на тему одеського Караваджо, які або проясняють ситуацію, або ж містять протиріччя, а відтак заважають вибудувати логічну фактологію. Додатковий стимул дала очікувана лекція фахівця з мистецтва італійського бароко, доктора університетів Болоньї та Феррари Наталії Чечикової на тему копій і реплік творів Караваджо, що зберігаються в музеях світу. З лекцією, про яку йтиметься нижче, експертка виступила 29 вересня, у день народження митця, в ОМЗСМ.

На виставці, присвяченій Дню художника, що експонується в залі Одеської обласної організації НСХУ, мою увагу привернула інтенсивна в кольорі композиція Марини Яндоленко. Дивлячись на розкуті, сміливі й досить несподівані живописні пасажі, якось не віриться, що ця молода мисткиня може бути невпевненою у собі, сумніватися у прийнятті певних рішень, що часом її охоплює вир думок «кольору чорного індиго» щодо власної місії як художниці. Живопис і є тією стихією, де з «царства необхідності» вона потрапляє у «царство свободи», і коли тримає пензель, то, здається, їй підвладне усе…

Приваблюють своєю дитячою безпосередністю і позитивною енергетикою фовістичні твори Марини. У них ви не знайдете повторів, штампів – форми, до якої вдається інерт-на посередність, що не бачить виходу зі створеного нею ж зачарованого кола. Мисткиня вміє щоразу запропонувати неординарне рішення у зображенні, здавалося б, буденних речей. Вона безперервно фіксує свої ідеї, враження, свої думки й почуття, перекладаючи їх на образотворчу мову, і вервечка творів стає своєрід-ним щоденником її життя. Схоже, слово їй не потрібне, адже «живопис – це пристрасне мовчання» (Гюстав Моро).

Перебуваючи у полоні певної теми, створюючи цикли, вона виходить із цього зачарованого рондо дивним чином, весь час пропонуючи нове й просте пластично-колористичне рішення. Якщо це натюрморт – то перед вами колористична розкіш для очей, посилена емоцією; якщо пейзаж чи абстрактна композиція – тоді експресія, ритм і стилізація, а коли лінеарний рисунок у дусі Матісса – ви прямуєте у безкінечність за примхливою мелодією її величності лінії. Імпонують відкритість, жага знань, творчий неспокій, викличний і водночас цілеспрямований характер художниці, схильність до колаборації і певний шарм.

На території України зафіксували циркуляцію нового, небезпечнішого та заразнішого, варіанту штаму коронавірусу Delta Plus, який уперше виявили у Великій Британії. Наразі Delta Plus циркулює у Львові, Тернополі та Києві, про що повідомили у РНБО. Як і про те, що Україна заходить у пік захворюваності, тому найближчі два тижні будуть вкрай тривожними за темпами поширення вірусу й ускладненнями від нього.

Ситуація уже майже катастрофічна як для людей, так і для системи охорони здоров’я, що потерпає без достатньої кількості медиків, а в останні дні — і без достатньої кількості кисню, який почали завозити з Польщі.

Майже тисяча одеситок взяли участь у тижні профілактики та ранньої діагностики раку грудей, який проходив у Міському центрі здоров’я сім’ї консультативно-діагностичного центру №6 за підтримки департаменту охорони здоров’я Одеської міської ради.

Захід (із дотриманням карантинних обмежень щодо COVID-19, обстеження проводилося за попереднім записом, щоб уникнути черг) був спрямований на своєчасне виявлення злоякісних новоутворень молочної залози, а також підвищення інформованості населення про важливість профілактики та онкоскринінгу в профілактиці та діагностиці раку молочної залози.

На тлі пандемії коронавірусу всі інші хвороби опинилися ніби на задньому плані. Однак вони нікуди не ділися, а ситуація із деякими навіть погіршилася. Зокрема, це стосується наркоманії. За даними ООН, минулого року близько 275 мільйонів людей у всьому світі вживали наркотики, що становить майже 4% від усіх жителів планети. В Одесі таких, за офіційними даними, близько 22 тисяч, хоча у профільних громадських організаціях вважать, що цей показник вищий у 3–5 разів.

Боротьба з цим явищем — одна зі складових цільової програми «Прискорена відповідь Одеса» (Fast-Track Одеса), ухваленої на сесії міської ради 6 червня 2018 року і спрямованої на протидію наркоманії, ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та гепатитам. Серед важливих напрямків цієї програми — розвиток замісної підтримувальної терапії (ЗПТ).

Фахівці сфери охорони здоров’я з усього світу підписали петицію, адресовану керівникам країн-учасниць конференції зі зміни клімату (COP26), яка відбудеться в шотландському Глазго 31 жовтня — 13 листопада, повідомляє Phys.org.

У петиції наголошується, що негативний ефект від кліматичних змін у рази перевищить наслідків пандемії коронавірусу. Через за-бруднення повітря, яке є результатом спалювання викопного палива, передчасно щорічно вмирають більше семи мільйонів осіб. Погіршення природних умов на Землі зумовлює появу неякісної їжі, за-бруднення води і повітря, а стихійні лиха руйнують життя мільйонів людей.

Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) опублікувала звіт «Стан клімату в Африці», в якому спрогнозувала, що до 2040 року льодовики цього континенту можуть повністю зникнути.

Сьогодні в Африці покриті льодовиками три гори: Кенія, Рувензорі (Уганда) і Кіліманджаро (Танзанія). Незважаючи на те, що ці льодовики занадто малі, аби виступати в ролі істотних водних резервуарів, вони мають величезне туристичне й наукове значення. Наразі темпи їхнього відступу набагато вищі, ніж у середньому в світі. Якщо так триватиме й надалі, то до 2040-го вони повністю зникнуть. Очікується, що гора Кенія втратить свої льодовики на 10 років раніше і стане першою вершиною, яка повністю позбулася їх через антропогенне глобальне потепління.