Битва, що змінила історію Європи

Не зумівши розбити військо Речі Посполитої під Хотином, султан не тільки відмовився від подальших завоювань у Європі, а й дуже послабив свої позиції у Стамбулі, що призвело до його повалення. Події Хотинської битви вплинули на хід загально-європейської Тридцятирічної війни, зміцнивши позиції католиків проти протестантів.

Сайт «Бабель» (https://babel.ua) розповідає, чому битва під Хотином була важливою для України, як у ній відзначилося військо Сагайдачного та що означає ця війна для історії всієї Європи.

Чому Османська імперія і Річ Посполита розпочали війну?

У 1618-у почалася Тридцятирічна війна. Спочатку це був внутрішній конфлікт католиків Священної Римської імперії, на чолі із самим імператором Матвієм з династії Габсбургів (одна з наймогутніших монарших династій, чиї представники століттями правили в Австрії, Священній Римській імперії, Іспанії, ще в десяти країнах Європи й навіть недовгий період — у Мексиці. Остання імперія Габсбургів — Австро-Угорська — розпалася у 1918-у), і протестантів, які підняли повстання в Богемії та деяких німецьких князівствах. Але через династичні та дипломатичні зв’язки війна швидко охопила всю Європу і вийшла за її межі. Крім основного театру бойових дій у Центральній і Північній Європі, було багато локальних. Польсько-турецька війна 1621 року — саме з таких.

Ані Річ Посполита, ані Османська імперія безпосередньо не брали участі у Тридцятирічній війні, але підтримували когось із учасників. Османи традиційно були проти Габсбургів. Крім того, під їхнім впливом перебувало князівство Трансильванія, яке підтримувало протестантів. Католицька Річ Посполита була на боці Габсбургів.

Трансильванський князь Габор Бетлен приєднався до протестантської Богемії, швидко захопив майже всю Угорщину, що належала Габсбургам, дійшов до Відня і в листопаді 1619-го взяв його в облогу. Польський король Сигізмунд III хотів допомогти своїм союзникам Габсбургам, але зіткнувся з внутрішньою опозицією — шляхтичі із Сейму не хотіли вступати в загальноєвропейську війну, дехто симпатизував протестантам. Тоді король послав на допомогу Габсбургам десятитисячний загін найманців, який вдарив у тил трансильванскої армії та змусив зняти облогу.

Після цього Трансильванія оголосила війну Речі Посполитій і звернулася по допомогу до свого союзника султана Османа II, якому тоді було лише 15 років. Молодий амбітний султан вирішив відправити військо на допомогу трансильванському князю, а заразом перевірити перспективи вторгнення у Польщу й Україну. Серед турецької знаті Осман мав багато недоброзичливців, але успішні завоювання в Європі могли зміцнити його позиції. У разі перемоги Османська імперія могла змінити розклад сил у Європі та хід всієї Тридцятирічної війни, послабивши позиції Габсбургів. Улітку 1620-го турецька армія вирушила в похід.

А до чого тут козаки?

У 1572 році польський король Сигізмунд II створив козацький реєстр, і січові козаки офіційно стали військовими на службі Речі Посполитої. Кількість реєстрових козаків постійно змінювалася. У мирний час великий реєстр був не вигідний польській владі, бо козаки на офіційній службі звільнялися від податків. Тому під час чергової війни реєстр могли розширити, та в мирний час він знову зменшувався, а козаки опинялися в напівлегальному становищі. З іншого боку, це змушувало польську владу періодично йти на переговори із Січчю і на якісь поступки в разі війни.

17 вересня 1620 року розпочалася битва під Цецорою (зараз — територія Румунії). Проти значної (за різними оцінками, від 20 до 60 тисяч османських солдатів і татар. Крім того, у бою брали участь молдавські та волоські частини) турецької армії Іскандера-паші (паша Сілістрії — провінції Османської імперії, до складу якої входили деякі території сучасних України, Румунії, Молдови та Болгарії) виступила армія Станіслава Жолкевського (у різні роки був львівським каштеляном, київ-ським старостою і канцлером; у 1620-у — великий коронний гетьман, командувач коронної армії Речі Посполитої).

Уся польська армія в тій битві становила 10 тисяч осіб. Серед них було від 600 до тисячі союзників-молдаван. Українських козаків у війську Жолкевського було мало — всього тисяча. З-поміж них і загін чигиринського сотника Михайла Хмельницького, в якому служив і його син Богдан.

Під Цецорою турецькі війська розгромили Жолкевського. Сам він загинув, Богдан Хмельницький потрапив у полон, а його батько Михайло, за одними даними, загинув у бою, за іншими — теж потрапив у полон і помер уже там.

Становище Речі Посполитої стало загрозливим — турки відкрили собі шлях на північ до подальших завоювань. Крім того, на боці війська Жолкевського билися деякі молдавські бояри на чолі з господарем Молдавії Гаспаром Граціані. Після поразки владу там перехопила протурецька фракція бояр, Граціані вбили.

Ще до поразки під Цецорою, на початку вересня 1620 року, польський Сейм вирішив збільшити реєстр козаків до 20 тисяч і виділити їм 100 тисяч злотих на підготовку до війни. Але швидко зібрати гроші не встигли, тому тільки взимку 1621-го польські посли добралися до Запорізької Січі з конкретною пропозицією. Військова кампанія мала початися влітку того ж року.

На Січі тоді точилася боротьба між двома фракціями — Петра Конашевича-Сагайдачного та Якова Бородавки-Нероди. Сагайдачний уже встиг кілька разів побути гетьманом, але на початку літа 1621-го булаву отримав Яків Бородавка. Сагайдачного ж відправили послом до Варшави, щоб він, користуючись слабкістю поляків після поразки під Цецорою, вибив для Січі більше прав і привілеїв.

Бородавка послав частину своєї армії в Молдавію, де козаки готувалися для майбутньо-го бою — нападали на табори

й обози і навіть прогнали на якийсь час турецького ставленика Стефана Томшу. Тим часом султан Осман II вирішив особисто очолити наступ і вирушив у похід з великою армією. До кінця серпня султан зайняв територію Молдавії. Козакам довелося відступити за Дністер.

Після загибелі Жолкевського польську армію очолив великий гетьман литовський Ян-Кароль Ходкевич, який у серпні 1621-го зайняв Хотин. До нього приєдналися війська королевича Владислава (майбутній король польський і великий князь литовський Владислав IV Ваза).

25 серпня до табору дійшла козацька армія. Гетьманом на той час знову був Сагайдачний: повернувшись із Польщі в козацький табір під Могилевом-Подільським, він звинуватив Якова Бородавку в нерішучості та поганій організації військової кампанії, через що козаки в сутичках з турками вже втратили чимало людей. Бородавку стратили, а Сагайдачний отримав булаву. За іншими даними, Бородавка був гетьманом до середини вересня, а козацька рада, яка його скинула, відбулася вже під Хотином у розпал битви.

Загибель одного з козацьких загонів на шляху до місця бою описував Яків Собеський, польський магнат, учасник битви, батько майбутнього короля Яна Собеського (написав мемуари «Діаріуш Хотинського походу» і «Коментарі про Хотинську війну»):

«Сорок запорожців, які відбилися від свого війська і ховалися в печерах між скель, звернули на себе всю увагу та зусилля ворога. Привезені були гармати, щоб розгромити цих воїнів, по-збавлених будь-якої допомоги; але бачачи всі свої зусилля марними, оскільки природа місцевості захищала обложених, Осман після двох днів зважився заморити їх голодом. Оточені з усіх боків, козаки однак наважилися битися з ворогом (бо відчай нерідко буває спонуканням до благородної смерті) і встигли пробитися крізь здивовані й тремтячі турецькі війська; але виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом вони склали життя разом зі зброєю. Осман ганебно піддав їх тортурам і, забувши про султанську гідність, пускав у них стріли власноруч, наказавши прив’язати козаків до дерев».

До початку вересня всі були у зборі. Польська армія під Хотином об’єдналася з українською. Сагайдачний привів максимальні сили — 38 тисяч воїнів. Польська армія Ходкевича і Владислава — близько 32,5 тисячі, серед них — 8 тисяч німецьких найманців. А військо Османа II (включно з кримчанами, молдаванами і волохами — до 200 тисяч людей, за іншими оцінками — до 120 тисяч) — з армією кримського хана Джанібека Ґерая. 2 вересня турки пішли на штурм.

У джерелах зберігся список козацьких полків: Сагайдачного — 3000 кіннотників, Івана Зишкаря — 2320 кіннотників, Богдана Куроші — 1600 кіннотників, Тимоша Федоровича — 4000 піших, Мойсіха Писарки — 2500 піших, Федора Білогородка — 3200 піших, Данила Дорокола — 3000 піших, Адама Подгурського — 3700 піших, Сидора Семаковича — 3500 піших, Василя Лучкевича — 4100 піших, Яцька Горденка — 2700 піших, Цецюри Семрока — 3200 піших, Івана Гардзея — 2000 піших. Загалом — 38820 людей при 20 бронзових і трьох залізних гарматах.

Як і чому турки програли?

Осман II сподівався розбити польсько-українську армію одним рішучим штурмом. Але 2 вересня козаки та німецькі найманці успішно обороняли табір, рятуючись від ядер у виритих ямах. А 4 вересня козаки навіть перейшли в контрнаступ і до вечора, після того як поляки завдали відволікаючого удару з іншого флангу, дійшли до табору самого султана. У ХVII столітті вночі зазвичай не воювали, тому Ходкевич відмовився відправити свої частини до табору Османа, і запорожцям довелося відступити. Але бій у таборі дуже підірвав бойовий дух османців.

«Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в неописуваній тривозі; сам Осман, який ще недавно думав, що немає нікого у світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища, і колишня пихатість змінилася жіночими скаргами, коли він переконався в безпідставності своїх сподівань. Розсіялося його лицарство, за допомогою якого він розраховував не тільки перемогти польське військо, а й завоювати всю земну кулю», — писав у своїх мемуарах Яків Собеський.

Султан узяв кілька днів паузи й почав активно шукати винних: наказав стратити кількох командирів, замінити командира яничарів і закував у кайдани молдавського воєводу Олександра. Ситуація змінилася — тепер турки готувалися до тривалої облоги.

7 вересня османське військо напало на польський табір. Ян-Кароль Ходкевич зі своїм загоном особисто атакував турків і перейшов у контрнаступ, штурм захлинувся. До 15 вересня в табір Османа прибув один з його кращих воєначальників — Каракаш-паша. Султан дав йому 30 тисяч солдатів і відправив на штурм. Турки вдарили по позиціях німецьких найманців, але ті успішно організували оборону. Каракаш був поранений у ногу, впав з коня, і німці його добили. Турки відступили.

24 вересня помер командувач польської армії Ходкевич, який у поході захворів. Хворів і королевич Владислав. Яків Собеський, який бачив смерть Ходкевича, писав у мемуарах, що в того була лихоманка, але причини її невідомі. Турки, розраховуючи, що без командира в польському війську буде хаос, 25 вересня пішли на новий штурм, але знову безуспішно.

Вирішальна атака почалася 28 вересня. Осман II зібрав усі війська, що залишилися, повів їх на штурм польсько-українських укріплень з двох флангів і наказав обстрілювати їх із 40 гармат (за версією Собеського — понад 60 гармат). Ядра долітали навіть до покоїв королевича Владислава: «Ядра великого калібру, пущені через річку, влучали в табір, у запорізькі окопи, або розривалися близько маленької хатки, в якій жив королевич Владислав. Один шотландець з його охоронців, хворий на пропасницю, який лежав на землі у своєму наметі, був убитий ядром у мить, коли підняв голову для прийняття їжі».

І знову невдача, табір вистояв, а Сагайдачний навіть повів козаків у контратаку. Султан зрозумів, що далі штурмувати Хотин сил нема.

На що вплинула перемога поляків і козаків?

29 вересня розпочалися переговори. Поляки відправили послів на чолі з Яковом Собеським. Вони прибули до табору Османа як переможці — із 200 вершниками в парадному одязі з леопардовими шкурами. Але було зрозуміло, що це бравада — у польсько-української армії теж не було сил продовжувати війну, а про похід далі в Молдавію вже не йшлося.

8 жовтня поляки і турки уклали Хотинський мирний договір. За цим договором, Османська імперія зобов’язувалася не нападати на Річ Посполиту і Військо Запорізьке, а Річ Посполита відмовлялася від претензій на Молдавію й передавала туркам Хотин. Кордон між державами пройшов по Дністру. Крім того, козаки зобов’язалися не нападати на Кримське ханство. Собеський переконував султана, що на його землі частіше нападають московські козаки: «Насправді набагато більш винні козаки, що живуть над Доном, які, хоча й належать великому князю московському, вчиняють усі свої безчинства під виглядом запорожців, і ніщо у світі не змусить їх утриматися від морських набігів».

І польський король, й османський султан оголосили результат війни своєю перемогою. Перший — бо не пустив турків далі на північ, другий — бо залишив за собою Молдавію й отримав Хотин. Козаки залишилися переважно незадоволені результатом війни — вони втратили можливість ходити в походи на південь.

Осман II недовго був султаном після Хотинської битви. Повернувшись у Стамбул, він затіяв військову реформу — збирався розпустити яничарів, яких вважав винними у провалі кампанії, і створити регулярну армію. У травні 1622 року яничари вчинили бунт і вбили 17-літнього султана. Через внутрішні конфлікти Османська імперія до 1633-го не претендувала на завоювання в Європі.

Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного під Хотином поранили в руку. Яків Собеський так описує обставини: «Попрямувавши до Степановців, де він очікував зустріти запорізьке військо, він помітив на землі численні сліди кінських копит і, вважаючи, що потрапив на слід своїх, натрапив на ворога; турецькі вогні в темряві ночі остаточно ввели його в оману, і він був упевнений, що перебуває поблизу козацького табору. Коли розвиднилося, Конашевич з пагорба розглянув намети, зрозумів свою помилку і метнувся назад, але турецька варта погналася за ним. Майже наздогнаний турками, він кинув коня і з простреленою рукою, знесилений, зник у найближчому лісі; там він переховувався цілий день і ніч, не знаючи дороги, не впевнений у тому, що робити, знесилений від рани; так він досяг Дністра, переправився через нього поблизу Могильова і пробрався нарешті у свій табір».

Рана погано заживала і підірвала здоров’я Сагайдачного. Він помер 20 квітня 1622-го в Києві. Того ж року в Україну з турецького полону повернувся Богдан Хмельницький, записався в реєстрове козацтво і почав свій шлях до гетьманської булави.

Дмитро РАЄВСЬКИЙ.