Подорож у просторі й часі

Така характеристика припускає концепцію. Отже, на мою думку, маємо справу з елементами мистецтва концептуального, яке оперує ідеями, але ще не пориває зі звичним способом творення і сприйняття картини. Це й актуальне мистецтво, відоме як contemporary art — поняття досить широке і розмите. Мистецтво О. Недошитка розвивається як на антитезі, так і наслідуючи традиції, у нашому випадку — модернізму початку ХХ ст. в тріаді символізм—абстракціонізм—експресіонізм. Не заглиблюватимемося у термінологію, визначаючи історично місце самобутнього митця, хоча очевидно, що Олег Недошитко належить до ґенерації, яка утверджувалася наприкінці 1980-х — у 1990-ті й відома як третій одеський авангард (В. Рябченко, О. Ройтбурд, С. Ликов, В. Покиданець).

Нині колишній випускник художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського поєднує творчі студії і педагогічну практику на посаді старшого викладача кафедри рисунку, живопису та архітектурної графіки Архітектурно-художнього інституту Одеської державної архітектурної академії (ОДАБА). Як член професійної корпорації бере активну участь у виставках Національної спілки художників України, входить також у міжнародну асоціацію «Європейські художники».

— Не буде перебільшенням сказати, що своїм становленням як художників ми вирішальним чином зобов’язані художньо-графічному факультету, на якому пощастило навчатися?

— Абсолютно згідний! Я з вдячністю згадую своїх наставників: Валерія Гегамяна, Петра Злочевського, Валентина Філіпенка, Віктора Єфименка, Зінаїду Борисюк. Насамперед вони допомогли нам усвідомити свою місію, зрозуміти, для чого ми прийшли у стіни закладу, дали нам орієнтири. Зробиш роботу і часом думаєш, що Філіпенко чи Гегамян були б нею задоволені. Через роботу я ніби спілкуюся з їхніми душами…

Петро Опанасович говорив, що «худграф» для нього — це надійний тил, який дозволяє займатися творчістю. Цей тил я мав протягом тридцяти років викладання у цьому закладі, куди пішов працювати відразу після закінчення вишу, тобто з 1977-го.

— Валерій Гегамян, до речі, і мій наставник також, дуже влучно характеризував чиюсь особистість…

— Так, я згадую, як він сказав про мене: «Недошитко має зберегти на майбутнє містичність, яка присутня у його роботах. Бережіть цю схильність, бо це Клондайк для творчості». Певному зближенню з ним поклало наше захоплення творчістю вірменського художника Мінаса Аветисяна, чий альбом творів я приносив у майстерню. Заборонений плід — завжди найсолодший… Лише з часом я зрозумів, що цей майстер мав на увазі в техніці й концепті. У ті часи я багато творів створював «у шухляду», і дуже важила підтримка викладачів, наприклад, Валентина Філіпенка, який не тримав такої дистанції, як інші, був більш демократичним.

— З якою подією ти пов’язуєш свій перший значний успіх?

— У нас, членів Спілки художників, на початку 1980-х був масовий весняний заїзд на пленер на базу у Седневі. Особливо чисельною була одеська група: Альбін і Лєна Гавдзинські, Іван Логвін, Юрій Павлюк, Еммануїл Камінський, Валентин Філіпенко, Юра Гаврильченко та інші, до якої увій-шов і я, ще зовсім молодий художник. Цей заїзд тоді приймали такі величини у художньому світі, як Тетяна Яблонська і Георгій Чернявський. Розпочали з моєї майстерні, як наймолодшого, і мене тоді охопив справжній мандраж, так хвилювався. Яблонська запитала, де навчався, і зазначила: «Твої роботи роблять честь одеському «худграфу!». Миттєво розпорядилася відібрати низку картин на республіканську й молодіжну виставки та закупівлю у Дирекцію художніх виставок України.

— Раніше, для мене особисто, ім’я художника Недошитка асоціювалося з фольклорною тематикою. Де витоки цього явища?

— Інколи сам замислювався над цим. Думаю, це на генетичному рівні. Хоча я одесит за народженням, моя родина — з Тернопільщини, й у дитинстві я не раз їздив у село. Як спогади з дитинства у пам’яті спливають якісь ряди поєднаних кольорів, ніби на ряднині чи в орнаментиці килимів. Я нічого не видумую, воно вже було і живе у моїй підсвідомості, потрібно лише сформулювати.

— У процесі творчості, очевидно, конкретизація задуму відбувається як похідна від формальних пошуків?

— Для мене творчий процес — це ніби подорож у просторі й часі, де нема конкретного маршруту, адже завжди є варіативність, спокуса вирішити завдання тим чи іншим чином. Ти імпровізуєш та експериментуєш, використовуючи свій попередній досвід, арсенал напрацьованих прийомів. Тож зміст кристалізується на основі цих формальних ознак. Це захоплююча гра за певними правилами, у якій нема місця примусовості, гра, у якій ти живеш, відчуваєш і віддаєшся сповна.

— Як поєднані робота з натури і за уявою?

— Якісь композиційні схеми завжди мусиш фіксувати, інакше втратиш думку. Робота з натури, захоплення пластикою розглядаються як момент базисний, важливий перед стилізацією форми й останнім творчим моментом: трансформацією стилізованої форми — площини, знаку, кольо-рової абстрактної плями — у кар-тинний простір. Я це обожнюю. Якщо ж оперувати абстрактними плямами без композиційної схеми, без уваги до тональності, ритміки, то відчуватимуться випадковість, незавершеність і недомовленість. Процес створення картини — це й діалог з потенційним глядачем, і, в першу чергу, зі самим собою.

— Пам’ятаю, у художника-монументаліста Бориса Тальберга є по-двійний автопортрет «Тет-а-тет» — розкутий гедоніст спілкується за чаркою з типовим інтелігентом-ідеа-лістом…

— Дві сутності в одній, роздвоєння особистості. Чудове рішення! Вже студентом я замислювався, яким шляхом іти у мистецтво, адже на першому курсі ми всі геніальні, на другому — талановиті, а на третьому розуміємо, що нічого не вміємо. Повертаючись до особи Валерія Арутюновича, слід згадати, що він націлював своїх підопічних на самоосвіту й після проходження школи, адже непересічна людина завжди себе знайде.

— Щодо метафоричності твоїх творів, то на згадку спадає ім’я французького символіста Оделона Редона.

— Доречне нагадування. Коли я вибрав художню стезю, мій тато, моряк, поставився до цього з розумінням, і після повернення з чергового рейсу дарував мені рідкісні альбоми з мистецтва, зокрема видавництва «Skira», куплені в Італії. Цю колекцію я бережу донині. Одна з книг присвячена Редону, яку, до речі, брав у користування Гегамян. «Це велика цінність!», — наголошував учитель. Символізм мені не чужий. Картину я розглядаю також як знак, передусім в інтер’єрі, на чистій стіні — тоді картина найбільше «працює». Цим пояснюються чисті стіни в інтер’єрі мого дому.

— Відомо, що тривалий час ти викладав у Канаді. Чим це знаменно?

— Перед оголошенням пандемії п’ять років вів студії на запрошення приватної фоліо-академії у Торонто, яка готує учнів до вступу у мистецький коледж (Toronto school of art), а ще працював у Palette Art School у районі Торнхілл. За-сновниками школи є подружжя з Азербайджану, вихованці Бакинської художньої академії. Їм подобалася моя методичність у викладанні, як і їхній матері, випускниці «худграфу» в Томську. Нелегко згадувати той період, адже контракт був укладений лише на перші пів року, а далі працював як вільнонайманий (фрилансер). Потрібно було шукати себе у нових реаліях, вирішувати масу практичних питань. Я дуже вдячний українській діаспорі, чию підтримку постійно відчував.

— Чи реалізувався ти на американському континенті як художник?

— Продовжував творчо працювати. Серед значних проєктів варто згадати виставку в Інституті Св. Володимира в Торонто. Достатньо гучна виставка у лютому 2016-го (кошти від продажу картин ішли на лікування моєї тяжко хворої дружини). До речі, там працював тоді відомий історик Орест Субтельний, з яким мене познайомила мистецтвознавець Дарія Даревич. А незадовго перед від’їздом, у травні 2019-го в Музеї Тараса Шевченка у Торонто відбулася персональна виставка «Легенди часу», на якій було представлено 20 моїх творів.

— Чи на часі тепер нова персональна виставка?

— Думаю над цим, адже час від часу потрібно показувати свої напрацювання, а їх зібралося немало. Це дає додаткові стимули у творчості.

— Дякую за розмову і вітаю з прийдешнім Днем художника!

Розмовляв

Володимир КУДЛАЧ.

НА ЗНІМКУ: Олег Недошитко у майстерні
Фото автора.