Українство і культура пам’яті

Дуже важливо не забувати про звичайних, простих українців, якщо вони того заслуговують. Ідеться не конче про героїв визвольних змагань — про господарників також.

Пригадую, як два роки тому ми домовлялися з Петром Книшуком — лідером Матеївецької сільської громади (це поряд з Коломиєю) про взаємні поїздки учнів з Прикарпаття на Одещину та навпаки. Петро Васильович, попри те, що був господарником від Бога, багато часу приділяв і сфері культури. А тут же мова зайшла про контакти українців з різних регіонів! З точки зору Книшука це була дуже важлива справа, і наші погляди практично збігалися. Тож ми потиснули одне одному руки. Прикро, що подвижник ніколи не шкодував себе, не беріг своє серце... Пішов із життя, навіть не встигнувши вийти на пенсію. Поховали Петра Васильовича на території церкви, яку він будував і планував відкрити якраз на своє 60-ліття.

Не лише цей символічний крок односельців свідчить про високу культуру пам’яті. Про матеївецького голову багато теплих слів написали земляки і все це розмістили на сайті «Недоспівана пісня Петра Книшука». Відгукнулися не лише його односельці, а й мешканці ближніх сіл. Скажімо, Ігор Розвадовський, сільський голова Борщева у 2010 – 2020 роках написав так: «Справжні лідери не просто ведуть за собою команду, не тільки ставлять цілі для себе і для всіх. Лідер щиро «горить» тим, що робить. Саме такою людиною був світлої пам’яті Петро Книшук – мій добрий товариш, наставник, порадник. Він був лідером завжди – не тому, що так склалися обставини, а тому, що це було його покликанням. Ніколи не мав часу на себе. Встигав успішно реалізовувати різні проєкти. Мріяв, щоб у нашому селі був сучасний навчально-виховний комплекс, ми вже у генплан його внесли. На жаль, не встиг. Він багато ще міг зробити: не для себе, а для людей, для майбутнього наших дітей. Господь забирає кращих, щоб ми тут, на землі, були гідними продовжувачами їхніх великих справ. Вічна пам’ять Вам, Петре Васильовичу…».

Ну гаразд, Матеївці – це Прикарпаття, тобто частинка Галичини. Тут з традиціями усе добре. Люди Матеївецької громади, та й Покуття загалом, можуть бути прикладом для всієї України. А як із цим у районах, що зазнали максимальної денаціоналізації? Звісно, набагато складніше. І там є велика потреба у добровольцях, здатних звалити на себе цю важливу місію. Але що цікаво: коли потрібно, наші українські самородки можуть з’явитися просто нізвідки. А потім ще й працювати за цілу інституцію.

Щоб зберегти пам’ять про юного поета Олеся Степаненка, загиблого від рук проросійських шовіністів, на його могилку в містечко Деркачі на Харківщині вирушив з Одещини пенсіонер, колишній викладач української мови Іван Захарченко. І це на восьмому десятку! Вирушив з Південної Бессарабії, куди переїхав з рідної Луганщини після того, як побував «на підвалі». Сепаратисти заарештували вчителя за портрет Шевченка і за проукраїнські погляди. Після того, як родичі дивом витягли його з неволі, він вимушений був покинути рідний край.

А тепер кілька слів про Олеся Степаненка (1984–2004). Його в Харкові знали. Як друзі (вірші юнака цитував сам Дмитро Павличко!), так і вороги-українофоби. Олесь був членом «Просвіти», часто виступав на проукраїнських мітингах, читав власні патріотичні вірші. Дуже талановиті й «мобі-лізуючі», треба сказати. Свою смерть юний поет передбачав, навіть у віршах про це писав, бо напади на нього здійснювали і перед тим. Шовіністи попереджали, щоб не пропагував українську. Врешті-решт, побили і непритомного кинули на колію. Вийшло так, що в усьому винен потяг. Поховали Олеся під Харковом, на спеціальному цвинтарі, як невпізнану особу. Батько три місяці шукав сина... Добре, що влада дозволила перевезти труну і поховати в Деркачах.

Іван Захарченко прочитав про юнака, якщо не помиляюся, в газеті «День». Відразу почав збирати гроші на поїздку. А коли назбирав, вирушив на Харківщину. Два дні шукав могилку Олеся. Виявилося, це не так просто. Допоміг випадок. На другий день пошуків на цвинтарі когось ховали, й учитель запитав копачів, де похований Олесь Степаненко. «А-а, это тот писатель? – промовив один з чоловіків. – Вон там, рядом с деревом…». Іван Михайлович трохи прибрав могилку і після короткої молитви прочитав свого вірша, присвяченого Олесеві:

Юначе світлий, соловейко незабутній –
Твоє ім’я святе серед імен!
Ти не помер, твоя душа завжди присутня
У маєві святих державницьких знамен!

А ще випадкові перехожі могли почути й такі слова: «Ти усім малоросам, хохлам препоганим показав, як з Вітчизною в серці живуть…».

Ось так літній просвітянин з луганським корінням, який нині живе на Одещині, вшанував свого юного колегу з Харківщини.

Життя Олеся обірвалося у 20 літ, тому Іван Михайлович не міг не пригадати себе молодого: в 1969–1970 роках він, працюючи в школі й щоранку йдучи на роботу вздовж залізниці, писав на товарняках крейдою: «Слава Україні!». Ні, не був він пов’язаний з оунівським підпіллям. Не мав серед предків прикарпатців чи галичан. Не було у нього й волинського коріння. Звичайний луганчанин, степовик. Однак ці радикальні написи свідчили про феномен незнищенності українства. Cто людей забудуть і відречуться, а сто перший усе запам’ятає, збереже в серці й донесе до нащадків.

А ще Іван Захарченко вчить болгарську. Як справжній інтернаціоналіст не може ігнорувати мову, досить поширену в регіоні, де нині живе. Тож побажаймо йому успіхів і в цьому. І понесімо правду далі. Нація стає набагато міцнішою, коли трепетно зберігає пам’ять про своїх героїв і просто достойних людей.

Сергій ЛАЩЕНКО.