Люби мистецтво в собі

Розглядаємо кілька графічних робіт Олега Аркадійовича, подарованих свого часу Миколі Потужному, тоді учневі художньої студії, що діяла при Одеському музеї західного і східного мистецтва. Один з творів належить до раннього періоду, коли Соколов перебував під впливом символізму в дусі Мікалоюса Чюрльоніса. Однофігурна композиція передає песимістичний сюжет — темний силует згорбленої, пригніченої фігури на пагорбі на тлі гаснучого вечірнього неба. Інша — чиста абстракція із зображенням ромба, заповненого прямокутними й округлими різнокольоровими сегментами, переважно основних кольорів. Вони торкаються одне одного, місцями зливаючись у примхливу комбінацію, утворюючи мерехтливу картину замкненої і водночас рухливої, відстороненої системи. Твір супроводжує пояснювальний текст — цитата з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського: «…Воістину усякий перед усіма за всіх і за все винуватий… адже усе подібно до океану, все тече і взаємно торкається, в одному місці торкнешся — в іншому кінці світу відгукнеться».

— Олег Соколов міг перед гостем розкинути віялом з десяток творів і запропонувати якийсь на вибір у дарунок. Багатьом знайомим, у кого вбачав щирий інтерес до мистецтва, він міг зробити подібний гарний жест.

— Коли відбулася ваша перша зустріч?

— Вперше Олега Аркадійовича побачив ще до нашого знайомства, десь у 1970-у. Коли проходив «голландським залом» музею, мою увагу привернув чоловік з борідкою за мольбертом, який трудився над копією картини Франца Гальса «Євангеліст Лука». Пізніше я дізнався, що то був Олег Соколов, який разом з Іваном Козиродом1, на той час директором цього закладу, виконували копії для детективного фільму «Повернення Святого Луки».

Добре пам’ятаю мою першу зустріч із Соколовим, яка відбулася вже улітку 1971-го. У 1970-у я вступив до дитячої художньої школи, яка тоді займала приміщення другого поверху художнього училища. Рік ми малювали глечики й гіпсові геометричні фігурки, а мені нестерпно хотілося взятися за зображення голови. На початку літніх канікул я зайшов до Музею західного і східного мистецтва, в Античний зал, і почав робити замальовки у блокнот голови Геракла. Мимо пробігав Олег Аркадійович Соколов, поцікавився, що я роблю, і порадив поставитися серйозніше до завдання, взявши великий лист ватману, натягнутого на планшет, що я й зробив того ж дня. Протягом трьох літніх місяців я рисував голову Геракла під його керівництвом, відкривши для себе дивовижну людину і педагога (як художника я пізнав його значно пізніше).

Певний час я ще продовжував відвідувати художню школу, але душею дедалі більше тягнувся до музею. Відкриваючи музейні двері старовинного палацу, мене завжди проймав трепет, манила тамтешня атмосфера, я відчував, що це «моє». Фактично, я виріс у стінах цього музею…

— Мова про індивідуальні уроки?

— Не зовсім. При музеї діяла художня студія, і в якийсь момент я постав перед вибором: чи продовжувати навчання у школі при училищі, а чи віддати перевагу музею? Заняття у студії не були регламентовані, її вільно відвідували всі охочі, в т.ч. старшого віку: робітники, студенти, артистична молодь. Наприклад, приходив артист хору з оперного театру Овчинников, Женя Гуренко, Юра Гриценко, Микола Савченко, періодично бував Вітя Павлов. В Античному залі за тумбами були наші планшети, ми ставили два стільці і так працювали. Віддавали перевагу рисунку, а живописом я займався самостійно і приносив Соколову на консультацію.

Олег Аркадійович не завжди був біля нас, він приходив і зникав на якийсь час, обтяжений обов’язками в музеї. Одного разу він сів біля мене, загострив олівця, тонко, ніби жало, і намалював око Геркулеса, пройшовся штрихом. Я відчув руку майстра, був у захваті й зрозумів, що це те, до чого я прагну. Коли робив вдалу роботу, він на радощах брав її, щоб показати колегам по музею зі словами: «Ось де моя школа! Моя школа!». Це було важливо, адже не завжди в учнів є достатні орієнтири в роботі. На початку 1970-х відбулася виставка творів вихованців студії в редакції «Комсомольської іскри», яка відгукнулася на цю подію заміткою.

Під кінець навчання учитель стимулював копіювання для опанування техніки олійного живопису. У мене зберігся «Святий Ієронім» — копія з О. Маньяско; виконав також копію натюрморту П. Буля — усі у стінах музею. Якось Соколов за браком часу навіть доручив мені своє замовлення на виконання копії з картини італійського майстра Ф. Альбані «Тріумф Венери». Крім набуття майстерності, він виховував у нас естетичний смак.

— З цих слів вимальовується певний образ наставника. Як би ти його охарактеризував?

— Він справляв враження інтелігентної людини, завжди одягався зі смаком, носив краватку, був м’яким і тактовним у поводженні, незалежно від віку співрозмовника. Було приємно перебувати у його товаристві. Я вже не кажу про його високу культуру як художника. Часом дивувався: звідки це? Виявляється, він навчався у Теофіла Фраєрмана, який доволі довго працював у Парижі, зокрема в майстерні О. Родена, дружив з А. Матіссом, спілкувався з Е. Деґа, А. Франсом та іншими видатними діячами культури. Він також навчався в нашому училищі у П. Волокидіна, М. Жука, від якого в нього захоплення сецесією. У певний період на нього вплинула також японська гравюра. У роботах Соколова мене вражали цілісність, пластика, м’якість трактування форми. Його класичний рисунок дивовижний!

— Чи перетиналася діяльність студії з роботою клубу «Колір. Музика. Слово» імені М.К. Чюрльоніса?

— Вони діяли паралельно, однак Олег Аркадійович часом запрошував нас на засідання клубу, коли відбувався цікавий концерт, демонструвався фільм або організовувався вечір поезії, на якому звучала музика, зокрема Чюрльоніса, Скрябіна. Пам’ять зафіксувала піднесену атмосферу, було багато молоді, усі були якісь натхненні... У членів клубу був значок із зображенням Чюрльоніса, а Соколов, наслідуючи литовця, навіть носив вуса a la Чюрльоніс. У ті часи подібні вечори відбувалися в різних місцях поза музеєм, можливо, у редакції якогось видання. Часто читали лекції з мистецтва на інших локаціях міста: навпроти музею, де нині банк «Порто-Франко», творіння Бернардацці, — здається, там розташовувалося тоді товариство «Знання». Про ці заходи наш наставник повідомляв заздалегідь. Ми спільно відвідували художні виставки, у т.ч. «квартирні» представників андеграунду, художників-нонконформістів, до яких належав Соколов.

— Той факт, що ти, зрештою, вступив до академії, в Ленінграді, — це певною мірою заслуга твого вчителя?

— Без сумніву, його настанови мали вирішальне значення. З певних причин, пов’язаних з існуючою системою відбору, я не зміг вступити до нашого училища та інших вишів України, хоча з художніх ди-сциплін у мене були відмінні оцінки. Ці мої невдачі Олег Аркадійович переживав, нарікаючи: «Ти ж можеш!». Лише в 1987 році я вступив до академії — тоді Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І.Ю. Рєпіна, чим невимовно порадував мого наставника.

— Встановлення меморіальної дошки Олегу Соколову — це твоя ініціатива?

— Своїми успіхами я багато зобов’язаний Олегові Аркадійовичу, який дав мені базову освіту, і мені хотілося якось йому віддячити. Про це не раз напружено думав вечорами, зрештою, мене осяяло: треба виготовити меморіальну дошку! Робота посувалася повільно, я ліпив, потім на тривалий час відставляв роботу. Коли ж підійшов час відзначення 100-ліття від його дня народження, я знову надихнувся й мобі-лізував сили. Зрештою, виготовив гіпсову модель, а згодом — у мармуровій крихті. До речі, на стадії переведення у мармур фінансово допоміг Євген Гуренко, нині художник Одеської опери. Дошку планували встановити на фасаді музею, але цього, на жаль, не сталося. У фойє, де вона нині перебуває, невигідне освітлення, погано зчитується рельєф, чим певною мірою втрачено схожість. Недоречне, на мою думку, вітражне підсвічування, адже рельєф є цілком самодостатнім, хоча в інтер’єрних умовах потрібне спрямоване світло софіта…

— Можливо, надихнула б робота над виконанням живописного портрета Олега Соколова?

— Це ідея. Слід подумати…

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.

1Цей епізод І.І. Козирод згадує так: «До мене, тоді директора музею, якось зайшла у кабінет одна пані, яка представилася як працівниця кіностудії «Мосфільм» і зажадала твори Гальса з нашої експозиції для зйомок фільму «Повернення Святого Луки». «Що ви, я не маю права винести з музею навіть ґудзика з військового мундира! Уявляєте, що може трапитися з картиною під час зйомок? Тут потрібний дозвіл міністерства. Ви можете хіба що замовити копію». Згодом нам справді замовили дві копії картини Гальса, які й були використані під час кінозйомок — «оригінал» і «фальшивку». Впродовж дня я знаходив дві-три години вільного часу і десь за тиждень мій Гальс був готовий. Копії, як це прийнято, не повторювали розмірів оригіналу, крім того, на своїй, на рукаві апостола, я зробив мітку — рисочку, що й дозволило мені впізнати її у фільмі. За виконану роботу ми із Соколовим отримали усього по 500 рублів».