Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ. Моя Перша Вчителька

— З ворогами. Я війну малюю, — охоче відривається хлопчик від роботи. — По телевізору бачив передачу про те, як наші захисники на Сході країни обороняють її від окупантів. Отож я і малюю. Ось погляньте, бабусю, це наші солдати підірвали ворожі танки. А ось їм на підтримку літаки летять, ось гармати стріляють — ворога зупиняють. Нехай не порушує наш кордон!.. Це, бабусю, я листівку готую, такий малюночок. Хочу передати воїнам-захисникам у дарунок, щоб знали, що ми їх пам’ятаємо і підтримуємо. Ось тут я написав: «Слава Україні!», а тут — «Героям слава!».

— Молодець, Андрійку, гарна листівочка в тебе вийшла. А як же вона потрапить до адресата?

— Бабусю, завтра до нашої школи має завітати воїн Збройних сил України. Вчителька порадила нам підготувати до цієї зустрічі якісь маленькі подаруночки. Ми і передамо їх як гостинець від класу. Ми і спільного листа склали для наших захисників, де написали про те, як шануємо їх і всіх чекаємо додому з перемогою. Дівчатка хусточки вишивали, рушнички, з паперу аплікації робили…

— Ось воно як! А вчителька повідомила вам, хто той воїн, на якого ви чекаєте?

— Аякже! Це Дмитро Козаченко. Він нашу школу закінчив уже давненько.

— Дмитро, кажеш? — якось тепло усміхнулася бабуся. — Гарний захід у вас має відбутися! Якщо так, то було б добре ще й веселішу листівочку намалювати. Гляне якийсь воїн — посміхнеться. Може, квіти намалюємо? Яскраві, кольорові… Я тобі допоможу.

— Бабусю, не хочу я квіти! Нехай їх дівчата малюють! Ми краще Мурчика намалюємо.

— Ну, Мурчика то й Мурчика, — погоджується бабуся. — Ти малюй котика, а я збоку квітничок таки прималюю.

Так і зробили. Листівочки помістили в конверт. Підписали: «Дорогим воїнам від Андрійка Лозового».

— Андрійку, дозволь я ще й ось цю малесеньку іконочку із зображенням Матері Божої покладу. З далеких часів, захищаючи рідну Батьківщину, ідучи у бій, воїни України просили у Неї благословення на перемогу. Особливо козаки.

— Звісно, бабусю. Нехай буде так, як ви бажаєте.

Наступного дня хлопчик підхопився раненько, швиденько зібрався до школи. Проводжаючи його, мама винесла букет яскравих хризантем.

— Ти ж не соромся, Андрію, піднеси ці квіти гостю, слова подяки скажи. Йому приємно буде.

— Та добре, добре. Я все зрозумів, — поспішає Андрійко. — Побіг я, бо он хлопці на мене вже чекають.

Збуджено та радісно стрічав 2-А свого гостя. Було багато квітів, пісень, побажань, гостинців, які Дмитро за декілька днів по закінченню відпустки передасть своїм побратимам. Діти засипали воїна різними запитаннями, на які той ледве встигав відповідати, з цікавістю розглядали його ордени і медалі…

Переглядаючи конверти, Дмитро зупинив погляд на одному з них.

— А хто це з вас Андрійко Лозовий? — запитав.

— Це я, — зніяковів хлопчик.

— Скажи, Андрійку, а Віра Іванівна Лозова тобі ким доводиться?

— Це моя бабуся, — ще більше зніяковів Андрій.

— Хлопчику, — зазирнув у Андрійкові очі Дмитро, — так ти ж щаслива дитина! Бо тільки щасливі діти мають таких бабусь!

— Ви знайомі з моєю бабусею?

— Я не тільки з нею знайомий, Андрійку, я шаную її, пам’ятаю завжди, згадую навіть на війні, подумки раджуся з нею у нелегкі хвилини життя, бо це дорога мені людина. Вона — моя перша вчителька! Це вона вела нас, малих, у світ знань, навчала любові до рідного слова, вчила сприймати навколишній світ зачарованими очима людини, залюбленої у свій край. Саме вона, моя перша вчителька, а твоя бабуся, зародила в моїй душі почуття любові до Батьківщини, до рідної України.

Не очікувано Дмитро бере крейду і пише на дошці: «Моя Перша Вчителька». Потім повертається до дітей обличчям і підсумовує: «Саме так, з великої літери, діти, пишіть і вимовляйте ці слова».

Тепло дякуючи Ганні Семенівні та дітям за гарну зустріч, Дмитро сказав:

— Дорогі діти, з великим задоволенням я передам своїм побратимам ваші теплі привітання та гостинці. Маю бажання, з дозволу Андрійка, завітати до своєї Першої Вчительки Віри Іванівни і передати їй усі ці квіти, що ви подарували мені. Згода?

— Зго-о-да! — дружно відгукнулися діти.

Андрійко стояв і розчулений, і розгублений. Адже він, люблячи свою бабусю, не знав, що вона дорога ще й таким людям, як ось цей широкоплечий, кремезний воїн-визволитель, який, безперечно, один із найкращих у лавах захисників Батьківщини. Вони обов’язково звільнять її від окупанта.