Степові акварелі

З деякими поезіями, що увійшли до збірки «Акварелі», читачі мали змогу познайомитися зі сторінок «Чорноморських новин».

Нижче пропонуємо вашій увазі низку нових «акварелей».

 

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ

* * *

Колись тут хутір

обіймала балка,

Дорога бігла степом наугад.

Щось рипнуло й замовкло,

наче валка

Колись заблукла

рухалась назад.

 

А як поверне, чим води дістати,

Нема села, немає журавля.

І будуть подорожні забувати

Сюди простець ідучи звіддаля.

* * *

Мені здається, що вже жив

У тім давноминулім світі.

Стежки якими там ходив,

Ті самі нині на орбіті.

 

І річка та, і джерело

Таке ж, лише порожня хата,

Чомусь розшарпана на зло

Стоїть — вітрами розіп’ята.

* * *

Як тільки-но тепла діждусь,

Коли геть чисто розпогодить,

У далеч степову зберусь,

Подамся —

звідки сонце сходить.

 

Бо зможу там лише знайти

У звабній таємничій далі:

Небес — такої висоти,

І зорі — схожі на коралі.

* * *

Кудись дорога утекла,

А повернутися забула.

Була прямою, як стріла,

І наче в землю упірнула.

 

Ніхто не топче там стежки,

Немає вже кому топтати.

Ширяє вітер навпрошки —

Йому одному вікувати.

* * *

В духмяних травах бродять коні,

На волю утекли колись.

Прижилися на оболоні,

Пасуться, вже не боячись.

 

Земля барвиста, як хустина,

Сам Бог подарував її.

Мого початку пуповина

Лежить у рідній Бучаї.

* * *

Немов у кузні, у горні,

Іскриться пруг на небосхилі.

Це на мороз горять огні,

Зима ще тисне, бо при силі.

 

Ось-ось зірниці докує,

А потім справно загартує.

І срібло уночі своє,

В замети сині інкрустує.

* * *

Заграло сонце у розлозі,

Весь день калатають вози.

Та хмар валки уже в дорозі —

Жаські автографи грози.

У кузні в цій порі завізно,

Там черга, ніби до млина.

Далекий грім басує грізно,

Дощу чекає ярина.

* * *

Неначе бачу ту картину,

Засну — з’являється мені.

Те небо, зшите із сатину,

І отча хата в далині.

 

Вздовж річки верби жовтокорі,

Земля квітує навкруги.

Як намистини в небі зорі —

Простує кожну ніч туди.

* * *

Із долини підкрадався вечір,

Замовкало зморене село.

Біля прала джерело щебече,

І темнішає навколо тло.

 

Срібно чола на городі гречка

Визирає між окосих слив.

Гострий місяць

опустив гнуздечку

І до себе липу прихилив.

* * *

Полин-трава осіла на губах,

Такими і нап’юсь, і поцілую.

Беру його і наче степ в руках,

Разом зі мною стежкою крокує.

 

Вночі росу смакує у жнива,

Буває чересло

лиш потривожить.

І відьма ще на хуторі жива,

Опівночі на зіллі цім ворожить.

* * *

Місяць уповні високий,

Впорожні гуркоче віз.

А праворуч — яр глибокий,

А ліворуч — темний ліс.

 

Пізні зорі у поливі,

Хмара — наче льодовик.

Полини від срібла сиві,

Стежка біла, як рушник.

* * *

Бувало, пригальмує час,

Але та мить не зіб’є з ритму.

І теплий вітер — ловелас

Дістане з пазухи палітру.

 

І пензлем в нашому садку

Дерева рясно розбрунькує.

На кожній вишенці фату

Твою, весільну намалює.

* * *

Здається, молоко розлив

На тлі світанок у цю пору.

Туманом котиться угору

З ярка в село пухнастий див.

 

До хати проситься на мить,

Від самого Дністра добився.

Та між горбами заблудився,

Отож і клямка дзеленчить.

* * *

Сон утік якраз посеред ночі,

Біле світло, наче полотно.

Лине, заглядає прямо в очі

Крізь моє відчинене вікно.

 

І ставок по вінця заливає,

Аж примружився від сяйва сич.

Все в природі буцім спочиває,

Як царює українська ніч.

* * *

В дуплі у золотім меду,

Іскряться літа візерунки.

І тільки там свої знайду

Давно загублені цілунки.

 

Вони відлунюють в траві

І на стежках, і біля хати.

На маки схожі польові,

Та не наважуся зірвати.

* * *

Яка ж то норовиста сила,

Як необ’їжджений лошак.

Коли захоче, зловить крила

І оживе старий вітряк.

 

А то гайне в степи зелені,

Неначе дика череда.

Не вдасться втримати у жмені,

Втече крізь пальці, як вода.

* * *

Тишу рву на частини

І складаю в кишені,

Набираю у груди,

Набираю у жмені.

 

Та й у вікна кидаю,

Гасне світло у хаті.

І стежками тікаю

На дороги хрещаті…

* * *

Намагались зігнути —

Себе не зламав,

Не застиг у болоті,

В іржі не закляк.

Докучали — ховався

У шелесті трав,

Не давався скубнути —

Колов як будяк.

 

Терпкоросий нектар

Пив і п’ю у степу,

Літо знову малює

Мені акварель.

Бджоли воском натерли

Грушки у саду,

Кожен рік піднімає

На вищий щабель.

* * *

Відтуманить,

скапотить зі стріхи,

Сонцелико стане на землі.

Нагадає призабуті віхи

У моїй далекій Бучаї.

 

В найріднішому селі на світі

Стану на прабатьківській поріг.

І розтану в бабиному літі,

Наче на Покрову перший сніг.