Пакт Молотова-Ріббентропа: метаморфози переосмислення

Як трактувати ці події сьогодні? Історія визначає політику чи все ж політики визначають історію? Яким був шлях народів до переосмислення вересня 1939-го та діалогу зі сусідами? Чи прощення рівнозначне примиренню? Відповіді на ці нетривіальні питання шукали учасники конференції «Від пакту Гітлера-Сталіна до нападу на Радянський Союз», організованої у Варшаві напередодні історичної дати Фундацією німецько-польської співпраці, у якій взяли участь історики та публіцисти з різних країн. Особливу увагу приділили Україні та Білорусі. DW поспілкувалася з учасниками заходу.

Довгий шлях спокути

Німеччину сьогодні часто ставлять у приклад усебічного та, у першу чергу, щирого опрацювання власного минулого й історичної відповідальності за злочини Другої світової війни. Однак так було не завжди. Перші несміливі кроки у бік визнання власної історичної відповідальності почали робити у новій «боннській республіці» лише у 1960-х.

Натомість, як згадує ініціатор варшавської конференції, у минулому останній міністр закордонних справ НДР Маркус Мекель, у комуністичній Східній Німеччині «взагалі відмовлялися брати на себе відповідальність за злочини націонал-соціалізму і перекладали всю її повноту на За-хідну Німеччину». По суті, весь повоє-нний німецько-польський діалог починався з малого і приватного: контактів між дисидентами та єпископами і знаменитого церковного листа з відомим рядком «Прощаємо і просимо прощення».

А далі був 1970 рік і пів хвилини, що увійшли в історію: західнонімецький канцлер Віллі Брандт на колінах перед меморіалом загиблим учасникам повстання у Варшавському гетто. «Над прірвою німецької історії, відчуваючи тягар мільйонів вбитих, я зробив те, що роблять люди, коли самих лише слів замало», — написав Брандт у мемуарах. Але навіть у цього вчинку знайшлися тоді опоненти, як згодом і в президента ФРН Ріхарда фон Вайцзеккера, який у своїй промові у 1985 році уперше з високої трибуни за-кликав німців вважати 8 травня 1945-го не капітуляцією, а визволенням від нацистської тиранії. «Для Німеччини це (опрацювання історії — Ред.) був довгий і дуже важкий процес», — зазначає Маркус Мекель і додає, що триває він і понині.

Не менш складною історична тематика була й залишається для Польщі, яка по війні вже не відновилася у своїх колишніх географічних кордонах: східні території відійшли до СРСР, а на заході були приєднані землі «третього рейху». Та у повоєнний період, в часи комуністичної Польської Народної Республіки (ПНР), про об’єктивний історичний дискурс не могло бути й мови, наголошує колишній голова Інституту національної пам’яті Польщі Лукаш Камінський. «У цьому поданні історії не знаходилося місця радянській окупації, не було місця для другого агресора у вересні 1939-го, для радянських злочинів — Катині (розстріл польських офіцерів у Катинському лісі під Смоленськом у 1940-у — Ред.) та масових депортацій. Натомість, применшувалася роль Армії Крайової і збройного опору на заході», — констатує історик.

Західна Україна і Західна Білорусь

На момент вступу радянських військ ситуація у Західній Білорусі і Західній Україні відрізнялися, каже український публіцист, львів’янин Юрій Дуркот. На західноукраїнських землях набагато сильнішими були націоналістичні настрої та прагнення до державної незалежності, для придушення яких у НКВС застосовували катування, розстріли, ре-пресії і депортації, як казали на Галичині, «до білих ведмедів». Саме радянським терором цього періоду часто пояснюють прихильну зустріч українським населенням німців у 1941-у. Утім, справжні наміри і нацистів стали швидко очевидними. 30 червня 1941-го у Львові проголошують Акт про відновлення української держави. У відповідь нацисти ув’язнюють лідерів ОУН.

Просування Червоної армії за результатами пакту було суперечливим і для населення Білорусі, зазначає наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Центральної та Східної Європи імені Гердера Тетяна Островська. «З одного боку, воно символізувало початок найбільшої трагедії і колосальних втрат», а з іншого, додає вона, «об’-єднання було бажаним для бага-

тьох білорусів». Цього року 17 вересня — день приєднання західних областей до БРСР — у Білорусі, попри протести Польщі, уперше відзначали як нове державне свято — «День народної єдності». Тетяна Островська розцінює його як спробу Мінська через поточну конфронтацію дошкулити західним сусідам і зауважує, що у державних ЗМІ Білорусі при висвітленні цієї тематики замовчується тема радянського терору.

За словами Юрія Дуркота, безапеляційні «чорно-білі» оцінки тих подій домінували протягом комуністичного періоду й у радянській українській історіографії. Та з початком декомунізації і розсекреченням архівів КДБ Україна щодалі дистанціюється від радянського наративу про «велику вітчизняну війну», вказує публіцист: «Частково він ще живе. Є сильнішим серед старшого населення і на сході України, але вже не є таким чітким і незламним».

Історичний діалог України з Польщею від 1990-х був складним, але плідним. «Великий вплив справив Єжи Ґедройць (польський публіцист і громадський діяч — Ред.), який наголошував на важливості ліберальної і демократичної польської політики стосовно України та Білорусі. Цю політику перейняли польські уряди після розпаду комуністичного блоку», — каже Юрій Дуркот, але додає, що для чинного націонал-консервативного уряду РП в історичній тематиці «акценти дещо змінилися».

Останніми роками зазнавала критики і політика пам’яті самої Варшави. Виною тому є низка законів, ухвалених із подання правлячих націонал-консерваторів, насамперед закон про Голокост, відомий також як «антибандерівський», який торік викликав обурення в Україні, Ізраїлі, США та інших країнах.

Попри суперечки через воєнні поховання, у тому числі вояків УПА, президент України Володимир Зеленський торік заявив, що вдалося «знизити градус емоцій з Польщею навколо питань минулого».

«Війна за історію» в Росії

Найбільші метаморфози з переосмисленням вересня 1939-го, на думку співрозмовників DW, за останні десятиліття відбулися у Росії. Сам В’ячеслав Молотов, знаний в апараті ВКП(б) / КПРС за ленінським прізвиськом «залізний зад», до своєї смерті у 1986 році не визнавав існування таємного протоколу. У радянському керівництві цей факт теж заперечували аж до пізньої перебудови: у 1989-у з’їзд народних депутатів СРСР після доповіді академіка Олександра Яковлева уперше визнав і засудив секретний додаток.

Та період засудження сталінізму в Росії тривав недовго. Ще у 1991-у головред Віталій Коротич зі сторінок легендарного журналу «Огонёк» називав пакт «підступним», а через майже тридцять років на розгляд Держдуми РФ було подано законопроєкт, який пропонує фактичну реабілітацію і самого пакту, і його підписантів шляхом скасування постанови про засудження документа.

Нині ж укладання партнерства з нацистами знову офіційно подається у сталінській версії — вимушеною необхідністю, що дозволила відтермінувати напад на СРСР. Президент РФ Володимир Путін у 2019-у заявив, що не німецько-радянський пакт, а Мюнхенська угода за участі Заходу «послужила поворотним моментом в історії, після якого Друга світова війна стала неминучою». У Варшаві тоді це назвали «інсинуаціями» і викликали на килим російського посла. «Говорити про те, що Сталін і Гітлер протягом певного часу були партнерами, а ні у радянську добу, а ні в сучасній Росії ніхто не хоче», — коментує Юрій Дуркот.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров цими днями заявив, що спроби зобразити Йосипа Сталіна найбільшим злодієм є «атакою на минуле Росії, на підсумки Другої світової війни». У Росії порівняння Гітлера і Сталіна може загрожувати і кримінальною справою після набуття чинності поправок до закону, якими забороняється ототожнювати дії СРСР з нацистською Німеччиною. Усе це принципово звужує можливості для історичного діалогу з РФ, констатує Лукаш Камінський. «Але все ще маємо у Росії громадянське суспільство, незалежних істориків, громадські організації, які, втім, зазнають дедалі більшого тиску і репресій», — каже він.

Не відмовлятися від діалогу з Москвою закликає і Маркус Мекель, навіть попри, як він каже, «спроби Путіна інструменталізувати історію у політичних цілях». Однак ці заклики виглядають радше даниною ввічливості, адже як за таких умов вести об’єктивний історичний діалог — ніхто не береться сказати.

Дмитро КАНЕВСЬКИЙ.