«Історичне відкриття» та правда історії

Але спочатку прикиньмо, що могло в Москві викликати народний бунт проти князя-переможця Мамая, менше ніж через два роки після такої славної перемоги. Чим міг князь так обурити москвичів, які зовсім недавно так мужньо билися під його прапорами проти Орди, що вони різко відвернулися від нього і підняли бунт? І за що митрополит Кипріян — серб, що понад п’ять років прожив у Литовсько-Руській державі, вже повністю звільненій від ординської залежності, — міг накинути анафему на московського князя? А ще: хто покликав Ольгердового онука Остея для організації збунтованого народу на відсіч татарам?

Питань — тьма! На жодне з них російська історія хоч скількись переконливої відповіді не дає, залишаючи простір для гіпотез і припущень. А коли так, то пропоную розглянути таку, суто гіпотетичну, версію подій.

Перше (це правда, не гіпотеза, а об’єктивний факт) Дмитрій, впродовж кількох років чинячи набіги на Мамаєві землі та спустошуючи їх, послабляв Мамаєві позиції, чим допомагав Чингісиду Тохтамишу в його боротьбі за владу в Орді. Розбивши Мамая, він фактично прибрав останню перешкоду на шляху Тохтамиша до трону. Це об’єктивний результат Куликовської битви, незалежно від будь-чиїх суб’єктивних бажань і прагнень. Адже Московія і після Куликовської перемоги ще майже півтора століття залишалася «під ігом».

Тепер про суб’єктивні бажання. Якщо Дмитрій боровся не проти Мамая як Тохтамишевого супротивника, а проти Орди (проти «іга»), та вщент розбивши Мамаєве військо, що він повинен був робити далі? Будь-який хлопчина-шестикласник скаже: «Збирати сили для подальшої боротьби! Скористатися перемогою для підключення до боротьби з ігом інших, незалежних князів! Формувати нове ополчення!».

Адже, натхненні перемогою, усі зрозуміли, що боротися з Ордою можна! Та чомусь Дмитрій нічого цього не робить. Навпаки, він радісно приймає поздоровлення від Тохтамиша, ласкаво зустрічає його послів — тобто поводиться так, немов завдання його повністю виконане: «Мамай загинув, а більшого мені й не потрібно». А що народ? За що і проти чого він бився на Куликовому полі? Його теж цікавило, хто сидітиме на троні: безрідний Мамай чи Чингісид Тохтамиш? Народ, звичайно, нічого не знав про династичні «разборки» в «единой стране» і бився з «проклятими бусурменами», щоб повалити ярмо й звільнитися від непосильної данини.

Побачивши, як ласкаво князь приймає ханських послів, і зрозумівши, що данина не зменшиться, а князь і не збирається продовжувати боротьбу за скидання «іга», народ, природно, обурився і підняв бунт. Митрополит Кипріян, якому за велінням Константинопольського патріарха довелося перебратися з вільної від «іга», християнської землі в залежну від Орди Московію, ясна річ, підтримав вимоги народу.

Таким чином, є усі підстави припустити, що втікав Дмитрій у Кострому не від Тохтамиша, а від народу, що збунтувався. Адже Тохтамиш був ще далеко — до його приходу цілком можна було зібрати військо в довколишніх уділах, а в Кострому послати для формування додаткових загонів кого-небудь з підручних. Тим паче, що Кострома ніколи особливою войовничістю не славилася. Єдиною її перевагою була добре укріплена фортеця (Кремль), де можна було відсидітися за міцними стінами, тому всі московські князі, а пізніше — царі, у хвилину небезпеки бігли саме в Кострому.

Історія з казною, яку не дали вивезти княгині Євдокії, теж здається дивною, якщо вірити, що Дмитрій втік від Тохтамиша з наміром зібрати військо для відсічі татарам. Адже в цьому випадку казна йому ой як була потрібна! Когось найняти, когось озброїти. Чому ж він не взяв її? Боявся, що відберуть? Але кого боявся? Тохтамиш був ще далеко! Забув узяти? Дивно! Я іноді, вибігаючи вранці на роботу, можу забути прихопити гаманець з грошима. Але коли йду прицільно на Привоз за покупками, про «казну» ніколи не забуваю. А князь, ідучи збирати й озброювати військо, забув, що для цього гроші потрібні? Склероз у нього був, чи що? Ну, припустимо навіть, що склероз… Але ж тоді слід думати, що й у московського люду взагалі усі клепки в головах розсохлися! Це ж уявити тільки: князь десь збирає військо, щоб їх захистити від «проклятых татаровьев», а вони, безрозсудні, гроші, необхідні для цього, відбирають! Якась цілковита нісенітниця!

А якщо «сенітниця»? Якщо вони знають, що це князь покликав хана для утихомирення бунту і будь-якої хвилини може й сам з’явитися разом з Тохтамишем? Тоді дії москвичів цілком розумні та логічні. У всякому разі, княгиня Євдокія встигла виїхати ще до приходу ординців. А ось митрополит чомусь зволікає. Про його виїзд з міста довелося вести з ханськими воєначальниками спеціальні переговори. Що його так затримало? Навіщо було так ризикувати? Куди не подивись — скрізь «загадка-головоломка» якась.

Та й самому Тохтамишу, якщо він ішов Дмитрія карати, на якого біса було Москву боєм брати? Сказали ж йому: «Убёг князь. Нетути его здеся. В Костроме ишши!». От і поспішай у ту Кострому, поки твій ворог ще військо не зібрав. Необачно ж займатися облогою міста, де твого ворога нема, знаючи, що він ось-ось може з’явитися і тобі в спину вдарити.

Усі ці нелогічні дії враз стають абсолютно логічними, якщо ми згадаємо, що в нашій гіпотетичній версії Дмитрій утікав не від Тохтамиша, а від розгніваного народу, який, скуштувавши смак перемоги над Ордою, вимагав продовження боротьби до повного звільнення від данини. А Тохтамиш — не ворог Дмитрія, а, навпаки, — друг, що йде покарати бунтівників за непокірність князю та антиординські настрої. Все стає на свої місця! Мило вписується в цю схему і вилучення казни у княгині, й узгодженість дій хана і московського князя стосовно Рязані, котра славилася своєю традиційною як антиординською, так і антимосковською позицією і котра цілком могла бути причетною до московського бунту проти ординського спільника. Вписується в нашу версію і занадто ризиковане затягування виїзду з міста митрополита Кипріяна. Чого чекав він, що досидів до приходу татар? А може — не чого, а кого? Може, й чекав того самого литовського князя Остея, якого сам і покликав очолити захист кинутої напризволяще власним князем Москви? Бо ж не впав же той Ольгердів онук у ту Москву з неба в потрібну хвилину, не вітром же його занесло! Хтось же покликав його! А зробити це міг тільки Кипріян, який добре знав литовських князів і користувався у них авторитетом. Тому й сидів у Москві доти, поки впевнився, що належна відсіч ворогові надій-но організована.

Та й поїхав він не в Кострому до свого князя, а у Твер, до його супротивника Михайла Олександровича. Навряд чи вчинив би він так, знаючи, що Дмитрій збирає військо проти Тохтамиша. До речі, повернувшись після дорозорення Рязані, Дмитрій у гніві виганяє митрополита з Москви, і той знову повертається в Литву. Про причини князівського гніву існує дві версії. Перша — перебування Кипріяна у Твері, супротивній Москві. Але митрополит, за саном своїм, не повинен нікому віддавати переваги й вільний їздити у будь-яке місто своєї митрополії. Друга версія вже зовсім ніякої критики не витримує: Дмитрій нібито вигнав митрополита за те, що той залишив місто під час нашестя татар. Виходить, що я, владний князь-герой, можу рятувати шкуру, залишаючи своє місто, а ти, митрополит-чужоземець, людина і зовсім не войовнича, повинен за моє місто свою голову покласти? Цікаво... Не слід забувати, що митрополит залишив Москву тільки тоді, коли захист міста від татар усе-таки був ним забезпечений. За це Дмитрій повинен був, ніби, ще й подякувати Кипріяну. Але це в тому разі, якщо татари — вороги Дмитрія. А якщо друзі, що прийшли на його заклик? Тоді організація захисту міста, та ще й під керівництвом князя з ворожої Литви, — це вже не просто допомога бунтівникам, а дещо страшніше. На тему, що було б, якби князь Остей з москвичами перемогли Тохтамиша, кожен може пофантазувати самостійно. Мабуть, на цю тему «пофантазував» і московський князь та й вирішив, що таких, аж надто ініціативних, митрополитів на Москві краще не тримати.

Усе це, певна річ, — тільки гіпотетична версія, але вона — єдина з усіх існуючих — дає логічне обґрунтування подіям і діям її учасників, вибудовує все в стрункий причинно-наслідковий ряд.

Цікава штука — російська історія. Такого «наміфотворили», що сам рогато-хвостатий ноги зломить...

Факти-загадки

Але повернімося до самої Куликовської битви — грандіозної битви, на честь якої на Куликовому полі споруджений величний монумент. Ми зупинилися на тому, що під Дмитрієві стяги стало 150 тисяч ратників і рушили вони до місця битви. В Коломні зустрілися з князями литовськими — синами тоді вже покійного Ольгерда — Дмитрієм Брянським та Андрієм Полоцьким. Удосвіта 8 вересня 1380 року військо Дмитрія і його литовських союзників було на Куликовому полі.

О 6-й годині ранку десь за туманом показалося військо Мамая. «Сила татар, — говорить історик, — ещё превышала нашу!». Очевидно, при майже двохсоттисячному московсько-литовського війську, щоб кількісна перевага була явною, вона мала б складати не одну-дві тисячі, а бодай двадцять-тридцять тисяч. Отже, у битві з обох боків повинно було б брати участь не менше 400 тисяч воїнів, щонайменше половина з яких — на конях. Цікаво було б підрахувати, скільки квадратних метрів площі цього поля припадало на кожного пішого й кінного воїна. Адже, якщо я нічого не переплутала, то площа цього поля — лише 2000 м вздовж і близько 800 м завширшки. Щоб поміститися на такій площі 400 тисячам воїнів, їм довелося б стояти, не ворушачись, стиснутими, як оселедці в бочці.

Але коли там ті татари показалися? О шостій годині ранку. Скільки знадобилося часу, щоб ті 170—180 тисяч татар підійшли, розташувалися на полі й почали бій? 30—40 хвилин, не менше.

Але битва так просто не розпочалася. Ми з 5-го класу пам’ятаємо, що їй передував поєдинок татарина Челубея (в «Сказании» він, щоправда, печенігом названий) з московським богатирем-монахом Пересвітом. Поєдинок богатирів перед боєм спрадавна був ритуалом і, як усякий ритуал, вимагав дотримання певних правил, на що, звісно, теж витрачався певний час. Доки той татарин-печеніг вийшов, виголосив «законні речі», пов’язані з викликом, повихвалявся своєю силою, доки в московському стані відповіли й виїхав Пересвіт — теж, вочевидь, не менше 30 хвилин збігло. Ще зо 30 хвилин на сам поєдинок, винесення тіл богатирів (обоє вони загинули, одночасно убивши один одного), ще деякий час — для того, аби до тями прийти після видовища та дати сигнал до початку бою. Отже, що там у нас годинник показує? Ого, вже біля 8-ї? Починається битва! А тепер — увага!

Ми, дуже детально вивчаючи в школі увесь хід Куликовської битви, добре пам’ятаємо, що Мамаєве військо побігло з поля бою тоді, коли князь Брянський Дмитрій Ольгердович, що називається в історії «воєводою Боброком» вивів з діброви свій «засадний полк». Почитаємо М.М. Карамзіна: «Тогда засадный полк устремился на монголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы. Враги, изумлённые и растерянные, не могли противиться новому строю войска, свежего и бодрого. И Мамай, увидев бегство своих, бежал вслед за другими». Все! Битва закінчилася!

Коли це сталося? Увечері? Наступного дня? Скільки часу треба, щоб переколошматити 170—180-тисячне військо так, щоб воно остаточно «изумилось и растерялось», втративши найменшу здатність «противиться новому строю войска, свежего и бодрого»? І скільки часу потрібно було вести бій загартованим у походах степовикам, щоб втратити «свежесть и бодрость»? День? Два? Тиждень?

Час початку грандіозної битви ми приблизно підрахували. Час вступу у битву Боброкового засадного полку, що поклав їй кінець, М.М. Карамзін вказує точно: «Настал девятый час дня: сей Дмитрий (Боброк — Г.М.) вдруг извлёк меч и сказал: «Теперь наше время». Тогда засадный полк выступил из дубравы и устремился на монголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы...» (читайте попередню цитату). Виявляється, для того, щоб привести більш ніж 170-тисячну армію до цілковитої небоєспроможності, московським героям знадобилася лишень година часу? Хвацько! З кулеметів вони по тому Мамаєвому війську строчили чи ракети застосовували?

Крім того, якщо зважити, що, як стверджують багато «альтернативних» російських істориків, на Куликовому полі археологи досі не знайшли ніяких слідів жодної битви — «ні стріл, ні черепів, ні кісток людських чи кінських», — хоч те поле було зрите і вздовж, і впоперек, і вглиб мало не на вісім метрів, то маємо думати, що Дмитрій Московський у XIV столітті не лише кулемети та ракетні установки мав, а й якусь невідому нам біохімічну зброю!

Знаходять, щоправда, зримі сліди якоїсь битви на Куликовому (чи Куличкиному?) болоті під Москвою, де ніяких битв історія ніколи не фіксувала, але що це за битва була, ніхто не знає і з Мамаєм її ніхто не пов’язує. Адже, якби виявилося, що Куликовська битва сталася саме тут, то вся її грандіозність відразу загубилася б, а князя Дмитрія довелося б титулувати не Дмитрієм Донським, а Дмитрієм Куликовоболотним! Єхидствую, звичайно. Погано роблю...

Навіщо вона, та битва, мені потрібна — чи була вона грандіозною, чи «не дуже»; де відбулася і чи відбулася взагалі; чи мала на меті «звільнення від іга», а чи лише розчищення шляху до трону в «єдиній країні» Чингісиду Тохтамишу? Яке мені діло до того? Кожен народ має право (а може, й повинен!) сакра-лізувати й міфологізувати якихось героїв, якісь події своєї історії. Для піднесення національної самосвідомості, для утвердження своєї самоцінності та історичної самодостатності, іноді й це потрібне.

Але, Господи! Не за рахунок же приниження й паплюження історичної пам’яті інших народів!

Та коли тебе один високо посаджений невіглас переконує, що якби тебе московити не врятували від Орди, завдяки Куликовській битві1, то ти досі сидів би «під ігом», а інший, ще вище посаджений, не соромиться на весь світ заявляти, що факт допомоги русько-литовських князів Дмитрію Московському під час Куликовської битви є свідченням того, що Московія і Русь становили «единое отечество» і «єдіний народ», — то тут уже хочеш-не-хочеш, а почнеш розбиратися і з тими битвами, і з тими «отєчествами».

Колись, коли нинішній «самодержавець російський» тільки-но був закликаний на трон, він скликав у найстарішому місті Росії — Ладозі — велику конференцію провідних (очевидно, найсолідніших) російських істориків, метою якої було встановлення історичної правди, в зв’язку з поширенням розмов про вкрадену Росією давню історію України.

Мені тоді подумалося (на тлі загальної ейфорії перемоги свободи і демократії думалося так оптимістично і світло!..), що, нарешті, закінчилася ера облуди й брехні, а настає час нових людей і справжньої щирої дружби і взаєморозуміння між народами, ближніми й дальніми.

Та вочевидь, історики, які набували солідності й звань на ідеоло-гічних казках і міфах, нічого нового, правдивого не зуміли сказати новому очільнику свого казкового царства-государства… А може, він і скликав їх саме для того, щоб вдихнули вони в старі казки якийсь свіжий, потужніший струмінь? Хто знає, які великі мислі в царській голові родяться…

Бо, щиро кажучи, хоч і царі, й совєти (вибачте на слові) брехали по-чорному, та все ж межу хоч трохи знали. Засновником «российской государственности», на честь якого був поставлений монумент у Москві, у них все-таки був Юрій Довгорукий, а не Володимир Великий, який помер майже за півтора століття (за 132 роки) до того, як з’явилась перша літописна згадка про Москву. Й Анну Ярославівну ні царі, ні совєти не додумалися називати російською князівною…

На жаль, новітній російський цар-батюшка й сам активно почав складати нові та оновлювати старі казки.

Та ще гірше, що в своїх діях він керується саме тими казками. А для царів то дуже небезпечно — в реальних справах казками керуватися…

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
заслужений працівник освіти України, членкиня НСПУ,
лауреатка літературних премій ім. В. Стуса та ім. І. Калинець.

1. Читач повинен пам’ятати, що Українські землі (землі тодішньої Русі) від ординців були повністю звільнені у 1362 році, тобто за 18 років до Куликовської битви. Край ординському засиллю поклала битва на р. Синя вода (нині р. Синюха), яку російська історіографія геть викреслила з нашої історії, як і всі майже 300 років литовсько-руської державності.