Переглядів: 185

Одеський конвеєр смерті

П’ятигектарна територія «спецдільниці НКВС «Татарка», поряд з Одеським аеропортом, цьогоріч утретє стала об’єктом досліджень злочинів комуністичного режиму.

У далекому 1942-у тут організувала розкопки румунська окупаційна влада, що розшукувала могили своїх військовополонених для перепоховання. Однак упродовж року не виявила місць їх страти — натомість було знайдено, ексгумовано й перепоховано 270 останків мирних жителів, розстріляних у передвоєнні роки. Дійшовши після ексгумації та огляду речей репресованих такого висновку, румунська комісія, очолювана судовим експертом Біркле, згорнула розкопки, а відповідні акти про результати ексгумації та огляду речей осіли в архівних папках Бухареста.

Удруге за розкопки взялись у 2007 році фахівці київського підприємства «Меморіали України», але теж не довели їх до кінця — через нестачу фінансування.

Аж у серпні 2021-го розкопки на території «спецдільниці НКВС» поновила група пошуковців-волонтерів за підтримки Одеської мерії. Паралельно тут працюють й одеські історики-дослідники. Серед них — керівник ГО «Суспільство та історична спадщина» Олександр Бабіч, який, власне, й ініціював цьогоріч масштабні розкопки та ексгумацію останків жертв таємних розстрілів у районі 6-го кілометра Овідіопольського шосе.

Про те, коли планується ексгумація останків, як належить ушанувати пам’ять тисяч репресованих і в чому підґрунтя подій 1930-х років, — розмова кореспондента «Укрінформу» з Олександром БАБІЧЕМ.

На «спецдільниці НКВС «Татарка» виявлено 29 розстрільних ям

— Упродовж останніх років ви дослідили сотні документів, що стосуються жертв так званого «великого терору» 1930-х. Чи не могли б розповісти про архівні знахідки та свої враження?

— Почну з головного. Українська влада має, врешті-решт, зробити все можливе для встановлення імен жертв репресій, поховати їх за християнським звичаєм і звести тут меморіал пам’яті безвинно страчених упродовж 1937—1941 років. Адже цих людей давно реабілітували — за відсутністю вини. Усього, за архівними даними, в довоєнних списках Управління НКВС в Одеській області налічувалося понад 15 тисяч «ворогів народу». А знайдено цьогоріч у північно-західній частині «спецдільниці НКВС «Татарка» лише 29 розстрільних ям з укладеними в 3—5 шарів людськими останками…

Звісно ж, кожну зі знайдених величезних ям пошуковці маркують, позначають межі, а також нумерують і складують знахідки: гільзи від патронів наганів, якими тут розстрілювали людей, гребінці, алюмінієві ложки, фрагменти взуття, монети, зубні щітки та інші речі особистого вжитку страчених. Водночас продовжуємо рити нові шурфи кроком у 2,5 метра, які потім поглиблюють лопатами і щупами — аж до материка.

Одне слово, робиться все для того, щоб навесні 2022-го можна було поглибити шурфи нижче півтораметрового рівня і групи судмедекспертів та інших фахівців змогли приступити, заручившись відповідними дозволами МКІП, до ексгумації останків. До речі, влада Польщі теж виявила готовність долучити своїх фахівців до цієї копіткої роботи, оскільки достеменно відомо, що серед страчених позасудовими «трійками» були не лише тисячі українців, німців, молдован, болгарів, а й представників польського етносу.

Скажімо, в родині одеситів Бартковських було піддано репресіям 18 осіб. Тому внук розстріляного Фло-ріана Бартковського — Федір — особливо уважно стежить за ходом розкопок, прагнучи після ексгумації перепоховати за християнським обрядом прах своїх родичів, яких безпідставно звинуватили у шпигунстві й, вірогідно, також стратили на «спецдільниці «Татарка».

Звертаються до мене й багато інших нащадків репресованих жителів Одещини та сусідніх областей — робітників, селян, представників інтелігенції, — безпідставно звинувачених у контрреволюційних змовах, створенні націоналістичних об’є-днань та шпигунстві. У 2008-у на Західному кладовищі Одеси уже перепоховано прах 1086 безвинних громадян, яких не оминув конвеєр смерті, що тягнувся в 1930-х від тюремних камер до «спецдільниці» поблизу села Татарка. Переконаний, що так само за християнським звичаєм маємо після ексгумації поховати й прах решти страчених катами НКВС. А на місці масових розстрілів установити пам’ятну стелу з іменами та створити меморіальний парк.

— Скільки ще таємних поховань може бути на цій «спецдільниці НКВС»?

— Можу лише припустити, що розкрити й позначити всі розстрільні ями на 5-гектарній території до осінньої негоди можемо не встигнути. Оскільки є певні складнощі. Недавно, скажімо, дізналися, що деякі розстріли «ворогів народу» були вчинені на тому місці, яке зараз на території військової частини, що дислокується поблизу аеропорту. Не можуть пошуковці вести розкопки й у місцях залягання підземних паливних та енергокабелів, прокладених до летовища в 1960—1970-х роках.

Але робоча група Одеської міськради, до якої разом зі мною входять один із засновників одеського «Меморіалу» Лідія Ковальчук, директор громадської наукової організації «Інститут етнічних досліджень» Олексій Келєр, а також глави дипмісій Польщі та Румунії в Одесі, докладе максимум зусиль для просування пошуково-дослідницьких робіт.

— Тож до перепоховання та увічнення пам’яті жертв репресій ще неблизький шлях?

— Думаю, так. Принагідно хотів би зауважити, що виявлені розстрільні ями ми, члени дослідницької групи, не називаємо «похованнями». Така термінологія не відбиває суті фактів. Бо при похованні, як відомо, над покійником звершують поховальний обряд, труну засипають землею і встановлюють над могилою хрест чи інший пам’ятний символ. А на «спецдільниці НКВС» розстріляних чи закатованих людей таємно скидали ночами у величезні ями чи траншеї, вириті на території сміттєзвалища, й закидали сміттям.

Причому розстрілювали без вироку суду — за рішеннями позасудових «трійок», які взагалі не мали права виносити вироки за так званою «першою категорією», що означало «розстріл», чи за «другою категорією» — ув’язнення в таборах та інших місцях позбавлення волі. Тому говоримо про злодіяння тогочасного режиму, і це розуміння приходить, коли працюєш із великими масивами архівних документів про позасудові страти людей, як було й на цьому страхітливому місці — «спецдільниці НКВС» на 6-у кілометрі Овідіопольського шосе.

Наразі учасники нашої дослідницької групи продовжують працювати в архівах. Я, зокрема, в Державному архіві Одеської області, в румунському фонді медико-санітарної дирекції 1942—1943 років, вивчаю путівки водіїв, документи про оплату перевезення останків людей з колишньої «спецдільниці НВКС «Татарка». Звернулися ми також із низкою запитів, що стосуються цієї «спецдільниці», до румунського державного архіву та російського архіву ФСБ. Хоча, якщо бути відвертим, сумніваюся, що від останнього отримаємо відповіді на свої запити.

Канібалізм більшовицького режиму

— Чи дійшли ви якогось висновку при дослідженні документів: заради чого тоталітарна влада вдалася наприкінці 1930-х до масового знищення населення, аж до видачі так званих «лімітів» на розстріли тисяч жителів Одещини та інших регіонів? Причому обласні НКВС-ники ще й надсилали до центру телеграми-запити про виділення додаткових «лімітів»…

— З одного боку, є підстави говорити про садистів НКВС, які не розуміли реальності й діяли методами Томаса Торквемади, а з другого — влада саме так створювала систему тотального жаху. Люди мали перебувати у стані такої паніки, коли кожен починає неадекватно поводитися і готовий здати на розправу НКВС сусіда чи власного батька. Коли людина сама готова розповісти навіть про те, чого не знає.

Коли відстежуєш за архівними документами, як страчують спеціа-лістів, причому нерідко — провідних фахівців у літакобудуванні, металургії чи іншій технологічній системі, у цьому важко знайти «раціо», яким керувалася тогочасна влада. Бо ці люди могли створити конкурентний продукт як в інтересах більшовицької системи, так і в інтересах країни. І коли говорять про індустріальний прорив, нібито здійснений Сталіним, то ми розуміємо, що все це можна було зробити, не вбиваючи тисяч людей. Так само спокійно, як у тогочасних Німеччині чи Франції, що теж постраждали внаслідок Першої світової війни. Думаю, марно шукати якийсь сенс — окрім утримання влади — в тому, що відбувалося у 1930-х роках.

Очевидно, маємо сприйняти ці факти як канібалізм більшовицького режиму у XX столітті, спрямований як на власний народ, так і на окремі етнічні групи. Досить згадати так звані «національні» операції НКВС — антинімецьку, антипольську, антиукраїнську, антирумунську та інші. Як випливає з архівних документів, канібалізм тогочасної системи був також спрямований на окремі верстви населення. Скажімо, достатньо людині бути в окулярах, щоб їй можна було кинути в обличчя: «Ти що, дуже розумний?». А поза очі: «Треба його прибрати, бо книжки читає і може щось надумати». Влада формувала атмосферу, спрямовану на «викошування» людей високої професійної компетенції та критичного мислення, а решту населення поступово привчала до одностайних рішень і стадних інстинктів самозбереження. Усе менше ставало в країні тих, хто міг сказати: «Ой, ви знаєте, це ж не нормально…».

— Недавно ви повідомили у фейсбуці, що знайшли жахливі архівні знахідки, які свідчать про особливу жорстокість слідчих НКВС стосовно репресованих…

— Що мене найбільше вразило, коли досліджував діяльність слідчих НКВС? Передусім те, що деякі люди, які цим займалися — навіть не знаю, як назвати їх ремесло, вважали це ледь не своєю героїчною місією. Бо саме так вони рятували країну від ворогів. Інші отримували задоволення від катувань і всього того, що робили.

Наприклад, один вириває плоскогубцями золоті зуби у в’язня і кидає такий «жарт», зафіксований в одному з архівних матеріалів: «Ти глянь, мертвий, а ще кусається!». Виявляється, мародер НКВС при невдалому вириванні зубів у жертви катувань поранив собі пальця…

Не менш показовими виглядають свідчення, які давали про цього ката-дізнавача співучасники його злочинної діяльності на допитах у 1939 році. Перший з них засвідчив: «Падлюка був дізнавач, зубів насмикає — і собі забирає. А мені хіба що дав одного разу наручний годинник, та й той виявився поламаним. І я водію нашому його віддав. Також дав мені пальто і тужурку арештанта, але пальто було в одному місці пропалене, тож я його тільки в машині й возив».

А другий ще більше обурювався тим, що садист-дізнавач знущався над арештованими: «Він затіяв проведення ночами так званих «медоглядів жінок», яких заводили до підвалу НКВС. Накидав на плечі білий халат, видаючи себе за тюремного лікаря, й вимагав від арештанток роздягнутися нібито для «огляду» — перед тим, як розстріляти». Причому характерно: помічник слідчого обурювався лише тим, що піднімати з цементу й витягувати з підвалу розстріляних було вкрай незручно: «Раніше як було? Беру розстріляного за одяг і тягну, а коли людина повністю роздягнена, ще й через кров тіло слизьке — витягувати набагато тяжче. До ранку руки так порвеш, що й ходити не можеш. От він забавлявся, а мені доводилося руки рвати».

Таку от нелюдську психологію формувала система НКВС. У голові не вкладається, як могли виявляти таку жорстокість люди, що жили в одній країні, ходили одними вулицями, може, навіть знали одне одного чи були сусідами по будинку. Це дуже вражає.

Знецінене людське життя

— От і я недавно дізнався з документальних джерел, як наздогнала карма одного зі сталінських опричників Павла Кисельова, що в 1938-у очолював Одеське УНКВС, головував тоді ж на засіданнях особливої «трійки», яка відправила на розстріл і в табори 2094 жителів області. А 23 лютого наступного року він закінчив кар’єру в підвалі московської Луб’ян-ки, згідно з таким же позасудовим вироком: «за підривну роботу в системі НКВС УРСР». Чи не могли б ви як архівний дослідник поділитися роздумами з цього приводу?

— Не приховуватиму: після вивчення сотень «розстрільних» справ в архівних фондах мене менше почали дивувати розправи, влаштовані режимом у 1939 році над самими «чистильниками» радянського сус-пільства. Система НКВС, яка була готова вбивати будь-кого, так само мала бути готовою до знищення тих, хто спробує зазіхнути на керівну місію КПРС або піднятись над партією. А якраз наприкінці 1938-го дехто з особливо заповзятих НКВС-ників, вочевидь, не без підтримки Єжова, почав піддавати репресіям навіть перших і других секретарів обкомів. І сталінська верхівка ВКП(б) жорстко відреагувала: НКВС — не більш як каральний меч партії. І ті, хто цього не збагнув і ще багато знав, бо виконував злочинні накази, мусили опинитися у репресивних жорнах. На їхні посади прийшли висуванці з «комсомольських наборів», які хоч і встигли відчути тотальний жах репресій, але самі не брали участі у масових вбивствах. Після цього атмосфера в підрозділах НКВС, як свідчать архівні документи, почала поволі змінюватися. Але що в цих середовищах не змінилося — як у 1939-у, так і пізніше — це осягнення цінності людського життя. Будь-яка людина для НКВС, а згодом — НКДБ/МДБ і КДБ — не мала жодної цінності.

Коли аналізував графіки роботи співробітників НКВС після кадрового оновлення, вражало те, що допити, як і раніше, проводилися днями й ночами. Скажімо, часто-густо слідчий починає допит о пів на другу ночі, закінчує о п’ятій ранку, а зранку продовжує його. От хіба що поменшало побоїв і глумлення над в’язнями. І так день у день: більшість із дізнавачів мало спали, харчувалися практично як пересічні громадяни напівголодної країни, хіба що поза чергою одержували квартири. Як правило, це були квартири тих, кого раніше відправили на розстріл.

Одного разу привернули увагу архівні матеріали про те, як один з таких НКВС-ників — батько п’ятьох дітей — спілкувався з ними. З листів до сім’ї цей співробітник НКВС постає як адекватний чоловік і батько, мимоволі переймаєшся співчуттям до нього, відірваного від сім’ї. А коли, знову-таки, згадаєш, життя скількох людей він загубив чи поламав долі родин, не можеш зрозуміти, як це все уживається в одній істоті? Втім, це вже емоції…

Дослідницька робота може тривати більше десяти років

— Багатьох одеситів зараз цікавить: які подальші намітки учасників робочої групи мерії, зайнятих розкопками на 6-у кілометрі Овідіопольського шосе і дослідженнями архівних документів?

— Очевидно, може бути реалізований один із двох сценаріїв.

Перший, що виглядає найбільш адекватним, — завершити восени повністю пошуково-дослідницькі роботи на території «спецдільниці НКВС», визначити кількість розст-рільних ям, а навесні організувати розкриття їх одна за одною й приступити до ексгумаційних робіт. Кожен зі скелетів фахівці судмедекспертизи мають досліджувати й описувати окремо, як і речові знахідки, виявлені в ямах поряд із людськими останками. Аж після цього їх можна буде перевезти на міське кладовище, щоб поховати у трунах з участю священників і навіть, можливо, у присутності декого з родичів чи прямих нащадків, якщо вдасться таких встановити за підсумками досліджень.

Скільки часу може зайняти ця робота? Думаю, навіть не один чи два, а десять і більше років. Розмір території, де кати НКВС протягом тривалого часу розстрілювали людей, становить 4,7 гектара. Майже таку територію відвело свого часу НКВС під масові вбивства у Биківнянському лісі поблизу Києва. Ексгумаційні роботи фахівці там ведуть за фінансової підтримки держави і міжнародних організацій понад 11 років. Цілком можливо, що такий же час знадобиться й судмедекспертам та іншим спеціалістам, що працюватимуть у районі 6-го кілометра Овідіопольського шосе. Я вважаю, що владі України та Одеси варто залучити до цієї роботи також кваліфікованих фахівців, тех-нічну і фінансову підтримку, запропоновану главою уряду Польщі, й організувати повноцінну пошуково-ексгумаційну роботу міжнародної наукової експедиції «6 км 2022».

— А яким може бути сценарій номер два?

— У тому разі, якщо знову забракне коштів на фінансування дослідницьких робіт, доведеться обмежитися створенням на території колишньої «спецдільниці НКВС» меморіального парку, чітко визначити й затвердити його межі та захистити від проявів вандалізму, будь-якої забудови, встановити монумент і стелу зі списками імен репресованих комуністичним режимом.

— Як директор ГО «Суспільство та історична спадщина» ви ініціювали також створення інтерактивної карти «Місця скорботи Одеси». Розкажіть, скільки таких місць і з чим вони пов’язані.

— Усього таких місць — близько ста. Вони пов’язані і з «великим терором» 1930-х років, і з Голокостом, і з похованнями радянських солдатів, і зі знищеними міськими цвинтарями тощо. Нема сумніву, що в процесі реалізації цього масштабного проєкту дізнаватимемося й про нові об’єкти. Як-от недавно ми поширили інформацію про включення до переліку таких скорботних місць кладовища військовополонених на Шкодовій горі. Йдеться про німецьких, угорських, румунських, французьких, фінських, естонських військовополонених, доставлених до Одеси морем після війни. Згідно зі списком, який є у розпорядження ГО «Суспільство та історична спадщина», усього тут поховано до 3—4 тисяч осіб. Кожен із таких об’єктів вимагає уточнень, доповнень, збирання свідчень людей і пошуку нових архівних документів, що проливають світло і привертають увагу до таких суспільно значущих подій.

Михайло АКСАНЮК.

Джерело: www.ukrinform.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net