«Історичне відкриття» та правда історії

Чи не здається вам, читачу, що одне це визнання перекреслює всі велемовні твердження про «братство славянских народов», «общую колыбель» і «единое отечество»?!

Так кортіло «певцу величия Российского» (Пушкін) хвастанути московською «величчю» (хоч і уявною поки що), що сказав таки правду: не було ніяких «общих колыбелей» і «единого отечества», бо не було в мерських нетрях і ніяких слов’ян! Була напівдика земля, що належала напівдикому в той час угро-фінському племені меря, в яку прийшов з Русі князь-ізгой Юрій Володимирович, названий пізніше Довгоруким, і почав створювати державу, приєднуючи до неї інші угро-фінські території та племена. А що Русь тоді давно вже була цивілізованою європейською країною і князя цього «активно не сприймала», то природним було і її презирство до утвореного князівства та його князя, тим більше, що й сам Юрій Долгорукий, перший князь Суздальський, не сприймав Мерську землю, як гідний уділ і весь час рвався до Києва, в Русь.

Хай проститься мені таке припущення, але іноді мені здається, що це почуття неповноцінності, державної неспроможності передалося нашим північним сусідам на генному рівні й дійшло аж до наших днів. Ну, здається ж, — велика держава! І нафта є, і газ, і ракети… І література, і мистецтво… Ну, все — куди не глянь — все є! Живи та радій! Так ні ж! Без жаданої Русі (України нинішньої), без Києва — ну ніяк їм не можеться! Ось сидить у них усередині цей комплекс неспроможності, цей підсвідомий страх, що без України впаде Велика Держава. Та не впаде! Саме без України вона тільки й може відбутися як нормальна держава, що облаштовує своє власне життя, благополуччя свого власного народу, а не як монстр, що лякає світ своєю агресивною непередбачуваністю й ординським менталітетом.

Я вже тисячу разів повторювала і повторюю, що, тільки усвідомивши безповоротність втрати України як полігону великодержавних експериментів і постачальника гарматного м’яса та інтелекту, тільки тоді Росія розлучиться з великодержавними амбіціями та зверне свій погляд всередину себе, на свої проблеми, на свій власний народ, який «щасливий» тільки тим, що не розуміє наразі, наскільки він бідний, безправний і принижений. І в цьому сенсі незалежність України — це величезний подарунок долі й для народу Росії, який отримає шанс «знайти Батьківщину», піклуватися про неї, а не про залякування світу. Це дарунок і для світової спільноти, яка отримає надію на те, що двоголовий монстр усе-таки зможе перетворитися на дружнього члена світової сім’ї народів. Світ, а особливо Європа, повинні усвідомити: проблеми сьогоднішньої України (я маю на увазі, в тому числі, а може, і перш за все, проблеми внутрішні) — це відрижка 400-річного московського панування, і, допомагаючи Україні позбутися цієї «спадщини», допомагаючи їй втриматися в статусі суверенної держави, світ рятує не тільки Україну — він себе рятує, свій спокій, свої цінності й добробут. Історія це підтверджувала неодноразово, завжди, на жаль, «від протилежного».

А зараз російський історик, причому один із найодіозніших співців російської величі, необережно підтвердив, що князі й народ Русі з презирством ставилися до Суздальського князівства, яке з’явилося в ХІІ столітті на землі напівдикого в той час «народу меря», а отже жодним чином не вважали його складовою частиною своєї Вітчизни і народ цей не вважали «єдинокровним братом».

В описі величного виходу Дмитрієвого війська на битву з Мамаєм є і ще один дуже цікавий момент, на якому увага, як правило, не акцентується: «Димитрий, с душевною радостью видел ополчение столь многочисленное, собранное в городах самого только Суздальского княжества…». Далі історик дає детальніший перелік князів, які виступили з Дмитрієм на боротьбу з «проклятими бусурманами-поневолювачами». Це князі крихітних Подольського, Можайського, Серпухівського, Дмитрівського, Углицького уділів — усі залежні від Москви князі, яким не послухатися Дмитрія було аж ніяк не можна.

А де дружини солідніших князівств? Де Тверський, Ярославський, Муромський, Переяслав-Заліський, Рязанський та інші, поки ще самовладні князі? Де, у найгіршому разі, хоч би тесть Дмитріїв — Дмитрій Костянтинович Нижегородський?! Адже йдеться про звільнення від ярма? Від на той час уже 152-річного ординського рабства! Невже проблема звільнення від «іга» нікого, окрім Дмитрія Московського, не хвилює? Такими ось «продажними негідниками» всі виявилися?!

А може, ті самовладні князі знали у той час трішки більше, ніж ми з вами знаємо сьогодні? Може, розуміли, що боротьба Дмитрія Московського з Мамаєм ніякого відношення до звільнення від «іга» не має, що це особистий інтерес самого Дмитрія, який не збігається з їхніми інтересами?

— О, жах! — закричать прибічники «вєлікодєржавія». А водночас і зрадіють: ось, мовляв, вона — відверта, неприкрита «фальсифікація історії», спотворення безперечних, усім відомих фактів!

Але не потрібно ні радіти, ні жахатися. Краще відкриймо Льва Гумільова, який упевнено заявляє, що боротьба Дмитрія Московського (згодом названого Донським і святим до того ж) з Мамаєм нічого спільного зі звільненням від «іга» не мала. «Это были распри внутри единой системы, единой культуры, единой страны», — стверджує він, ще раз підкреслюючи, що Московія та інші князівства землі Мерської були органічною частиною Ординської держави, з якою і представляли те горезвісне «единое отечество».

У цій «єдиній вітчизні» і «єдиній країні» в описуваний час іде відчайдушна боротьба між кланами за верховну владу. Одвічні володарі — Чингісиди — вже ослаблені. Інші клани ще недостатньо сильні, щоб, узявши владу, утримати її. У 60-і роки ХІV століття в Орді були хани, що правили по декілька місяців, а то й днів.

У цей час на ординському політичному небосхилі з’являється особа видатна — справжній патріот своєї вітчизни, талановитий полководець, розумний політик — безрідний (тобто такий, що не належить до жодного із владних кланів) — темник Мамай.

Ми звикли уявляти його, як маленького кривоногого діда з ріденькими настовбурченими вусиками та цапиною напівоблізлою борідкою. Але навряд чи такий жалюгідний дідусь, не маючи жодної кланової підтримки, окрім війська, спалахнув би ідеєю об’єднання вітчизни в ім’я її порятунку, навряд чи зміг би з уламків розваленої Орди знову склеїти майже монолітну державу, яка під його правлінням у 1370-і роки пережила й епідемію морової виразки, і посуху, і нескінченні наскоки Дмитрія Московського на околиці саме Мамаєвих земель.

Власне цими Дмитрієвими набігами й був спровокований Мамаїв похід на Москву 1380 року, що завершився Куликовською битвою. Самому Мамаю, зайнятому внутрішньоординськими проблемами (мор, посуха, падіж худоби, міжкланова ворожнеча), було не до походів, але й терпіти далі було несила: що не рік, то набіг, і саме на Мамаєві території. 1376-го московське військо нападає на підвладну Мамаю Казань, 1377-го — на йому ж підвладні Мордовські землі; 1378-го — знову Мордва (битва на р. Вожі). Звідки така завзята агресія? І чому саме проти Мамая? Він же данини не збільшував і походами ні на Суздальські, ні на Московські землі не ходив. Та, власне, ні на які ходити не мав часу. Навіть кримчаків-ногайців не пішов приборкувати, хоч вони на той час майже перестали коритись Орді.

А може, річ у тім, що в Орді вже входить у силу молодий Чингісид Тохтамиш? Ще не настільки, щоб перебрати владу у сильного й дієвого Мамая, але якби хтось того Мамая ослабив, то вже й на ханський престол можна було б вискочити.

Якщо згадати той факт, що всі московські князі, включно з Іваном Грозним, були нащадками Олександра Невського, а сам Олександр був «побратаний на крові» з Батиєвим сином Сартаком, а також і те, що в ординців «побратимство на крові» вважалося вищим від кревного зв’язку (на це вказує Л. Гумільов), то все «Олександрове плем’я» фактично вважалося родичами Чингісидів2.

Саме цим, очевидно, можна пояснити постійні набіги на Мамаєві землі й те, чому на битву з Мамаєм не пішов жоден із непідвладних Дмитрію князів. Послабляючи Мамая, Дмитрій, природно, допомагав Тохтамишу. Родич на троні — велика справа, що не раз було доведено і батьком Дмитрія Калитою, і дядьком Юрієм. Іншим же самовладним князям, які не раз мали можливість переконатися, як Москва використовує «родинні зв’язки» з Чингісидами, з будь-якої точки зору було вигідніше, щоб у «єдиній країні» верховна влада належала, так би мовити, «особам нейтральним», а не московським родичам.

Підтвердженням того, що ніякої «фальсифікації історії» в моїх словах нема, є і наведене в книзі М.М. Карамзіна послання Тохтамиша Дмитрію Московському, в якому він вітає останнього з перемогою над «нашим спільним ворогом» і повідомляє про вбивство Мамая в Кафі, куди той утік після поразки на Куликовому полі. До речі, в цьому вбивстві теж, мабуть, не обійшлося без «московської руки», тому що історія глухо згадує про якихось сурозьких купців, що їхали до Криму й були спеціально запрошені Дмитрієм подивитися на Куликовську битву. Чи не з ними дістався до Кафи Мамай і чи не вони його «ліквідували» за Дмитрієву плату? Бо якби в цім ділі все було «чисто», то Дмитрій, ще напередодні запрошуючи купців «на видовище», міг бути впевненим у результаті битви? І чому, якщо вірити «Сказанню про Мамаєве побоїще», у війську Мамая були: фряги, печеніги, половці, яси, алани і якісь «бесермени»? Виникає питання: а де ж, власне, ординські воїни? Ті «поневолювачі», проти яких нібито й виступав Дмитрій? «Бесермени» — це явно не вони. Це, звичайно, не християни, на відміну від православних ясів (осетин) та аланів, але й не татари, які завжди ідентифікуються чітко: або «злые, безбожные татаровья», або «ординці».

То що ж трапилося в Орді, що на Москву Мамай ішов не зі своїм основним військом, а з «різношерстою дружиною»? І чому після поразки на Куликовому полі він не додому, в Орду, повернувся, а повинен був у Кафу втікати? Були ж і до цього, і після невдалі походи, але всі воєначальники благополучно продовжували служити Орді й не тікали за тридев’ять земель! Якщо зібрати воєдино і сурозьких купців, що так вдало підвернулися під руку в потрібний час, і Дмитрієву впевненість у результаті битви, і його провокативні наскоки на Мамаєві землі, і відсутність у Мамая ординських полків, і неможливість його повернення в Орду, то тут явно пахне добре спланованою ординсько-московською антимамаєвською змовою, в якій незалежні від Москви князі брати участь не побажали або взагалі не були посвячені в неї.

На тлі цієї Тохтамишевсько-Дмитрієвської «дружби і співробітництва» дещо незрозумілим і протиприродним виглядає похід Тохтамиша на Москву в 1382-у, вже через два роки після того, як Дмитрій розчистив йому шлях до трону. Російські історики пояснюють це тим, що Дмитрій, мовляв, переоцінив значення своєї перемоги та вирішив, що йому до нового хана за ярликом можна вже не їхати. Тохтамиша таке «зазнайство» образило: він прийшов і спалив Москву.

Якщо керуватися стереотипними уявленнями про ординців як про варварів-дикунів, які не вміли дбати навіть про власну вигоду, а діяли тільки під впливом розбійницького інстинкту, то пояснення причини Тохтамишевого походу на Москву в 1832 році можна було б прийняти. Але, по-перше, ординці даремно підвладні улуси не розоряли, бо своєї вигоди завжди дотримувалися. Коли якийсь князь «зазнавався» — викликали його в Орду і там розправлялися з ним особисто. Землі князівські спустошувалися, як правило, внаслідок доносів і наклепів одних князів на інших або в разі явного серйозного злочину проти хана. (Едигей, наприклад, спустошив усі підвладні Москві князівства в 1407 році після того, як зрозумів, що князь Василь І (Дмитріїв син) присвоює левову частку ханської данини).

У випадку з Дмитрієм нічого подібного не було. Єдине, за що хан ординський міг (та не «міг», а прямо-таки повинен був!) покарати Московського князя — це за саму Куликовську битву! Чи то жарт: якийсь «вискочка-князь» виступає проти Орди, та ще й розбиває «ординське» військо?!

Але, як ми бачили, новий хан не тільки не намагається покарати «борця з Ордою», а навіть вітає його з перемогою над «спільним ворогом», називає «братом» і посилає до нього послів, яких Дмитрій, як свідчить той же Карамзін, «принял ласково и гостеприимно». Та навіть якби ми, всупереч здоровому глузду, і прийняли запропоноване російськими істориками пояснення причини Тохтамишевого походу на Москву, то це аж ніяк не допомогло б нам зрозуміти логіку подальших подій. У їхньому офіційному викладі — її просто нема!

Дивіться самі.

Виявляється, перед самим Тохтамишевим походом у Москві підіймається бунт проти Дмитрія. Народ постає проти того най-улюбленішого героя, який тільки що переміг своїх поневолювачів-ординців. Як?! Чому?! Відповіді нема.

Тохтамиш іде на Москву нібито для того, щоб покарати свого спільника в боротьбі з Мамаєм за «зазнайство». Дмитрій тікає в Кострому. Історики стверджують, що нібито для того, аби зібрати військо для відсічі Тохтамишу. Але тікає він надто завчасно і дуже таємно — навіть дружину свою Євдокію покидає у збунтованій Москві.

Та й це ще півбіди… Народ московський любить свою княгиню. Вона була мила, ласкава, в свята монетки в натовп кидала, милостиню з посмішкою роздавала. Народ московський і не скривдив би свою княгиню. Але ж «безбожные татаровья» йдуть! Як же їм на поталу рідну жінку кинути? Однак кинув. Недарма — герой!

Втім, з наближенням Тохтамиша збурений народ випускає княгиню з міста, вчинивши їй, одначе, обшук при виїзді та вилучивши державну казну і коштовності, які та «нишком» намагалася вивезти.

Виникає цілком природне запитання: то від кого все-таки тікав Дмитрій у Кострому? Від Тохтамиша чи від повсталого люду? І яка була причина бунту?

Є ще безліч питань, на які офіційна історія відповідей не дає. По-перше, за що митрополит Кипріян саме в цей час проголосив анафему майбутньому святому Дмитрію? А це теж історичний факт, настільки ретельно приховуваний російською історією, що я, скільки не копалася в книгах, так і не змогла з’ясувати, коли саме був проклятий митрополитом герой Куликовської битви: до приходу Тохтамиша чи вже після повернення Дмитрія в спалену Москву.

І вже зовсім цікаве питання: звідки взявся в Москві онук князя Ольгерда — литовський князь Остей, який очолив боротьбу москвичів проти Тохтамишівської навали?

Дуже цікаво поводиться й Тохтамиш, який прийшов, за твердженням істориків, покарати «непокірного» Дмитрія. Спаливши Москву, знищивши тьму-тьмущу московського населення, стративши захисника Москви князя Остея, він не повертається в Орду, а вільно розгулює підвладними Москві князівствами: грабує і спалює Можайськ, Коломну, Юр’єв, Звенигород і навіть ворожу Москві Рязань, але чомусь «забуває» заскочити в Ко-строму, щоб усе ж таки покарати того втікача Дмитрія, заради чого, як запевняють історики, і «город городився».

Не менш дивно поводиться і Дмитрій, який нібито збирав у Костромі військо, якраз доти, поки Тохтамиш не залишив спалену Москву та її околиці. Ба більше, побачивши розруху і попелище у своєму князівстві, він не мчить навздогін «проклятому бусурменові», щоб помститися за образу і хоч щось повернути з награбованого ординцями, а їде прямісінько на Рязань, де нищить те, що ще залишилося після Тохтамиша не знищеним. Чи не дивно? На мій погляд — навіть дуже!

Російські історики стверджують, що на Рязань Дмитрій пішов тому, що князь Рязанський Олег нібито показував Тохтамишу найкоротші шляхи до Москви та броди на Оці-річці. Це начебто зрозуміло. Але, заради Бога, поясніть мені хто-небудь: за що ж тоді Тохтамиш спалив цю бідолашну Рязань, якщо князь Рязанський так активно допомагав йому? У нього що — зовсім «царя в голові» не було?! Це ж потрібно бути хворим на усю голову, щоб ось так з усякого приводу і без приводу знищувати своїх найвідданіших помічників!

Ну, Дмитрій, гаразд уже, загордився. Тут, за умови зміщення в голові «кульок і роликів», можна й забути на хвилиночку, що саме він тебе на трон посадив. А Олег Рязанський чим провинився? Тут і російські історики нічого не зуміли придумати.

(Далі буде).

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
заслужений працівник освіти України,
членкиня НСПУ,
лауреатка літературних премій ім. В. Стуса та ім. І. Калинець.

1 Сподіваюсь, що всі пам’ятають: у часи, описані істориком, жодної не тільки «Южної», а й «Северної» Росії не було навіть і в проєкті. Тож останню фразу цитати слід читати так: «…в городах самого только Суздальского княжества, некогда презираемого князьями и народом Руси».

2 Доказ того, що всі наступні хани, незалежно від дружнього чи ворожого ставлення до Батия і його нащадків, визнавали всіх Олександрових родичів людьми, в жилах яких тече монгольська кров – тобто родичами, може служити те, що батько його, брати й сам Олександр загинули, побувавши в Орді, «безкровною смертю», коли ординський престол займав хтось із ворогів Батиєвого роду. Іншим князям-інородцям рубали голови, а цим, перед виїздом з Орди, «милостиво» підносили чашу з отруєним вином, бо «монгольську кров» проливати монголам забороняла яса Чингісхана. Другим доказом може бути те, що Московський улус (князівство по-нашому) був заснований ханом Менглі-Теміром саме для сина Олександра Невського Данила у 1272 році, коли хлопцеві сповнилося 12 літ (це, за монгольським звичаєм, вважалося повноліттям). Це єдиний прецедент, коли монголи заснували новий улус спеціально для безудільного сина князя-інородця.