Полковник Армії УНР Володимир Кедровський

Батько помер у віці 28 років, і мати вийшла заміж удруге. У 1902-у сім’я переїхала до Херсона, де вітчим працював у статистичному відділі земської управи Херсонської губернії.

Під час навчання в Херсонському реальному училищі Володимир разом з частиною однолітків потрапив під вплив українських есерів, які доводили, що без національного визволення українців не може бути й соціального визволення. Вмотивована такою позицією молодь створила кілька революційних гуртків, які за соціальною програмою були есерів-ськими, але перебували під впливом і керуванням українофілів. Гуртки вели пропаганду серед селян, влаштовували вистави українських п’єс. Після за-кінчення училища Володимир продовжив навчання у морехідній школі (каботажному училищі). Отримав диплом помічника капітана, але через проукраїнську діяльність знайти роботу на флоті не зміг. Саме в цей час розпочалися арешти багатьох членів гуртків. Щоб уникнути ув’язнення, на початку 1907-го Кедровський виїхав за кордон.

Наступного року вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету в Одесі, де прослухав курс зі статистики та економіки. Брав участь у роботі «Просвіти». Тут познайомився з Іваном Луценком, Сергієм Шелухиним, Іваном Липою, Андрієм Ніковським та багатьма іншими подвижниками української справи. Після закінчення в 1911-у університету почав працювати завідувачем відділу статистики народної освіти в Херсонській губернській управі, котру характеризував як «цитадель українофілів», що намагалася діяти легальними засобами. У 1912—1914 роках Кедровський використовував шеститижневі курси вчителів земських шкіл Херсонської губернії, які він за посадою організовував, для поширення україно-знавства. Після закінчення Одеського імператорського університету Володимир Іванович одружується з Мартою Одарик, яка також була родом з Херсонщини.

Коли розпочалася Перша світова війна, Кедровського мобілізували до російської армії. Спочатку потрапив у кулеметний полк, який дислокувався в Одесі. Після проходження вишколу перебував на різних фронтах — у Східній Пруссії, Галичині, на румунському напрямку. За хоробрість, виявлену в бою, нагороджений орденом Святого Георгія. У 1915-у був курсантом Одеського військового училища, яке закінчив з відзнакою й отримав звання прапорщика. На початку 1917-го воював у ранзі поручника у складі так званої «Дикої дивізії», що діяла на Галицькому та Румунському фронтах.

З перших днів Лютневої революції 1917 року Володимир Іванович почав думати про організацію українського війська. Мало хто спочатку розумів необхідність власної української армії, за її створення виступали тільки окремі політики та військові, й серед них — С. Петлюра та В. Кедровський. У своїх поглядах щодо цього питання вони зійшлися ще в травні 1917-го, коли Кедровський брав участь у роботі І Всеукраїнського військового з’їзду. Ці дні стали для нього переломними. Раніше здавалося, що після закінчення війни українці і без боротьби почнуть будувати власну долю. Але на з’їзді Володимир побачив шалений спротив з боку росіян і підтримав С. Петлюру, який говорив про необхідність створення національної армії. З’їзд проголосував за цю ідею і сформував при Центральній Раді тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет.

Невдовзі командування «Дикої дивізії» за спробу створення в ній національної української частини змусило поручника Кедровського покинути це військове з’єднання. Приїхавши у відпустку до Херсона, Володимир Іванович допомагав створювати в місцевому гарнізоні українські підрозділи. Згодом його викликали до Одеси, у кулеметний запасний полк, звідки він свого часу пішов на фронт. У нашому місті тоді також ішов процес українізації запасних полків.

На ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся 5—10 червня 1917 року, Кедровського обрали до Військового Генерального Комітету. Як і всі члени цього комітету, він став членом Центральної Ради. У середині червня призначений керівником мобілізаційно-комунікаційного відділу, а незабаром і заступником голови Військового Генерального Комітету. Володимир Іванович докладав великих зусиль до розбудови українського війська. 1 вересня 1917-го був призначений заступником Генерального секретаря військових справ у новосформованому уряді й одержав звання підполковника Армії УНР. Однак уже за півроку, на знак протесту проти введення німецьких військ на територію України, подав у відставку.

Із середини березня й до листопада 1918-го знову мешкав у Херсоні, де повернувся на посаду статистика губернської земської управи та поринув в активну громадську діяльність. З початком антигетьманського повстання, 13 листопада, виїхав до Києва за терміновим викликом. 15 листопада був призначений начальником другої управи Головного штабу.

У Січовому коші прибулих повстанців і старшину формували у військові частини й відправляли на фронт до січових стрільців, а потім — до Чорноморського коша. Кедровський віддавав багато сил наведенню дисципліни, якої так бракувало повстанцям. Був не просто штабним старшиною, а й хоробрим вояком. Брав активну участь у січневих боях з більшовиками на вулицях Києва. Під його командою було роззброєно цілий підрозділ червоних.

У квітні 1919-го призначений отаманом для спеціальних доручень при наказному отамані О.В. Осецькому. Виїхавши на фронт, був негативно вражений відсутністю дисципліни у війську. Підполковник Кедровський запропонував створити при армії орган, відповідальний за наведення порядку, й негайно розробив положення про цей орган. Відтак було створено Державний інспекторат, затверджений законом Уряду УНР. 16 травня Кедровський отримав наказ Петлюри приступити до виконання обов’язків Головного державного інспектора Армії УНР, чим і займався до грудня 1919 року.

Із грудня перебував на високих дипломатичних посадах: член місії УНР у Туреччині, представник Українського уряду при головному штабі військ Антанти у Салоніках, посол УНР у Латвії, Естонії та Фінляндії. У 1920-у — делегат на конференції п’яти держав у Ризі. У 1921—1923 роках жив в Австрії, неодноразово зустрічався з Євгеном Чикаленком і підтримував його фінансово, а з 1923-го — у США.

Нелегкі випробування лягли на плечі родини Володимира Кедровського. Більшовики полювали за ним та його ріднею по всій Україні. Дружина, Марта Одарик, у роки Визвольних змагань мешкала з дітьми та своїми батьками у Херсоні, пізніше — була з чоловіком, відрізана фронтами від дітей. На початку 1919-го разом з Володимиром Івановичем виїжджала з дипломатичною місією до Туреччини. Влітку 1919-го у Немирові її заарештувало ЧК. Кілька тижнів провела у в’язниці, поки не звільнили повстанці.

У 1920 році, коли Володимир Кедровський був послом УНР у балтійських державах, а його дружина перебувала поряд з ним, в окупованому Херсоні червоноармійці вбили четверо їхніх малих синів разом з усією родиною Одариків —загалом 16 осіб.

Братів Володимира Івановича розстріляли: Миколу — денікінці в 1919-у, а Михайла — більшовики в 1921-у.

У грудні 1923-го подружжя емігрувало до США. За океаном їх підтримував дядько Володимира, єпископ РПЦ Іоан Кедровський, який мешкав там з 1902 року.

У березні 1932-го дружина, не змігши оговтатися від жахливої загибелі дітей і родичів у підрадянській Україні, померла. Згодом Володимир Іванович одружився вдруге — з Катериною Шаттак, випускницею міського коледжу в Нью-Йорку. У 1936-у від їхнього шлюбу народився син Юрій.

Володимир Кедровський прожив у Штатах яскраве, непересічне життя. Редагував найстарішу українську газету «Свобода». Очолював український відділ радіостанції «Голос Америки» у Вашингтоні. Під час Другої світової війни в однострої полковника Армії УНР об’їхав низку університетів США з антинацистськими виступами, засуджуючи окупацію України німцями та росіянами.

Мав широке коло інтересів. Добре знався на літературі й мистецтві. Автор книжок спогадів «Обриси минулого», «Ризьке Андрусово», «Дві військові організації», «1917-й рік», у яких дав оцінку подіям і проблемам Визвольних змагань в Україні. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Галицьким хрестом та Воєнним хрестом.

Полковник Армії УНР Володимир Кедровський помер 13 березня 1970 року в місті Метачен, штат Нью-Джерсі. Похований на православному цвинтарі у Бавнд-Бруці. Катерина Кедровська (Шаттак) відійшла у засвіти 16 вересня 1997-го. 85-літній син Юрій досі вірить, що знайомство українців з його батьком ще попереду.

У період декомунізації колишня вулиця Будьо-нного у Херсоні перейменована на честь полковника Кедровського.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки
краєзнавців України.