Відблиск таланту

На хвильку спинилась: послухати, бо ніколи не чула нічого подібного про себе тут, у рідному місті. Ніколи не бачила кроків назустріч, не відчувала підтримки, а без цього — існування таланту немислиме.

Господи, та чому ж так забарились, де були ці слова й ці — чи інші — люди, де були вони тоді, коли так потребувала їх? Тоді, коли театри впритул, як мовиться, не бачили її? Коли її п’єси отримували свої оплески, свої — безперечно, заслужені —відзнаки в інших містах, упереваж — в російських. О, там уміють перехоплювати чужі таланти, ще й незрідка видавати їх за свої. Чому не знайшлося у нашої вже незалежної держави якихось трьох сотень «зелених», щоби могла з’явитися в Лондоні, де зацікавився нею знаний театр, котрий по всьому світі вишукує молоді таланти? Отримавши поштою її відчайдушний пакет з п’єсою, там зрозуміли все, а передовсім — глибокий, оригінальний молодий талант. Заплатила та сторона, щоби лишень могла вона взяти участь у двотижневому семінарі-навчанні молодих драматургів — одна з дев’яти. Там, де вміють цінувати молоді таланти, й культура на висоті.

А потім — той теракт у «Домодєдово»… З летовища не встигла ступити й кроку, щоби отримати належну їй відзнаку. Не в своїй рідній країні — на чужині… Сліпа випадковість, трагічний збіг…

Чому завжди у нас так: за життя не бачать, не хочуть навіть і чути, а вірніше: не вміють почути, бо не потрібна їм ця держава — з її талантами, з її красотами та мріями. Знаємо відповіді на подібні запитання. Але й самі, назагал, чомусь пливемо тим самим річищем…

Драматургія — її п’єси, що склали великого формату книгу на 700 сторінок, в яких уміла зануритися у філософські глибини на взір дуже простих речей, її поезія — три збірки ліричних, громадянських віршів, а ще — публіцистика… Чи не забагато для 29 років життя?

У нашій літературі є такі імена. Вони залишилися в ній навічно. Серед них і такі, що починали писати російською. Нічого дивного: колоніальний синдром тотального російщення. До того ж: Одеса… Чи могла б писати рідною мовою? «Легко», — відповідала. Цілком можливо, що й перейшла б. Та не було особливої затребуваности, театри не виявили якоїсь зацікавлености. Вона добре це розуміла, тому жила своїм напруженим життям, творила, ростила синочка… Чи пам’ятатиме він свою рідну маму? Що знатиме про неї?..

Не про це йдеться. Суспільна пам’ять — крихка субстанція, надто коли її не культивувати, не плекати. Ті вихованці її рідної 29-ої школи (нині гімназія №9), котрі обладнали музей славетної випускниці, давно виросли, розійшлися світами. Нема тепер і того музею у нинішній уже гімназії — навчальному закладі, що виховав, випестував самобутнє літературне обдарування. Шанувати свої таланти — це те, чого ми не навчилися й досі. Шанувати і — берегти.

* * *

Того самого дня біля Оперного з’явились також зірки на честь народного художника Юрія Єгорова і письменника Семена Ліпкіна.

Міський голова Одеси Геннадій Труханов вручив родичам усіх трьох відповідні сертифікати.

Роман КРАКАЛІЯ.