Пернате братство

Гарна пісня, яку часто називають народною, на слова Михайла Ткача, покладені на музику Олександром Білашем.

А оцю пригадуєте: «Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівки гніздечко звили в стрісі…»? Незабутня «Черемшина» (слова Миколи Юрійчука, музика Василя Михайлюка), яку так гарно співала Квітка Цісик.

Ото вже Божа пташка! Люди ластівку ототожнюють з весною, пробудженням, домашнім затишком, найкращими родинними почуттями, добром, вірою у світле й величне.

Ластівка — це єдина на світі пташка, яка в’є гніздечко на рівні людських очей. Так довіряє нам. Причому низенько будує його там, де мешкають добрі й турботливі господарі, бо розуміє, що ніхто його не зруйнує, не зачепить ні відкладених яєчок, ні пташенят.

…У корівнику, який наступної весни планую розібрати, бо давно у ньому не живе худоба і навряд чи колись і поселиться, якраз над дверима сиротливо притулилося давно спорожніле ластів’яче гніздечко, підбите знизу, для підстраховки, шматком дерматину, — ніби у колисці висить. Те гніздечко залишилося теплим, щемним спомином про колись заможне обійстя, де біля доглянутої худоби і численної свійської птиці столувалися дикі голуби, сови, ціла колонія проворних горобців… Усім усьо-го вистачало, ніколи нікого не проганяли.

Як живе ця мила пташка? На нині зібрано повноцінний опис близько восьми десятків видів, які відносяться до сімейства ластівкових загону горобцепо-дібних. Такі пернаті зустрічаються практично скрізь. Усі вони мають спільні риси, як-от: металевий відлив пір’я на спині; широкі як для птаха груди; міцний короткий і широкий дзьоб, який під час полювання завжди відкритий; самець і самочка практично не відрізняються зовні; пір’я щільно прилягає до тіла; має ніби роздвоєний хвіст і короткі ніжки з довгими чіпкими кігтями; не дуже великий розмах дужих крил.

На Одещині поширені сільські ластівки, міські, земляні та деревні. Їх відмінність — лише у місцях гніздування. А зимують наші ластівки у Південній Африці, куди рушають восени, коли ще тепло, згуртувавшись у великі зграї, які можуть нараховувати кілька сотень, а іноді й тисяч птахів.

Ластівка — один з українських народних символів. А близька до людини ця пташка ще з ери неоліту, тобто 10—12 тисяч років тому. Легенди донесли, що перша зустріч людини й ластівки відбулася, коли пастух сховав свою отару овець і кіз у печері, де мешкали ластівки. Присутність людей і худоби відлякувала хижаків, а птахи мали змогу цілий день полювати навколо тварин і ловити комах, які злеті-лися на їх послід. Коли люди почали зводити хліви для худоби, ластівки, що вже селилися поблизу, змогли кріпити гнізда всередині будівель. Відтоді ми й разом.

Згідно з багатолітніми спостереженнями, середня тривалість життя ластівки становить близько чотирьох років. Однак серед окільцьованих фахівцями птахів відстежено і восьмирічних особин.

У сприятливий рік (тепло і багато корму) ластівки можуть приносити два, а то й три потомства.

Ці пташки часто формують колонії — до 50, а іноді й до 200 гнізд, але можуть жити і відо-кремлено. Гніздо, як правило, заховане всередину будівлі, часом прикріплене до зовнішніх стін, але завжди зверху, під дахом. Зазвичай воно має форму чверті кулі, зліпленої з розмоклого ґрунту, глини чи перегною, змішаних із довгими волокнами трав або соломи.

Місце для гнізда обирає самець, будують його разом. Трапляється, що самець трудиться менше, ніж самка. Будівництво триває 4—11 днів, залежно від погодних умов. Для всієї споруди птахам необхідно до тисячі порцій намулу, принесеного у дзьобах.

Особливо уразливими для ворогів, якими переважно є

великі за розміром птахи, лас-тівки стають на підльоті до водойм і при пошуку матеріалів для облаштування гнізда.

Коли в’ється гніздо, хтось із пари перебуває десь поруч, приглядаючи за будовою, адже часто його, навіть споруджене наполовину, займають горобці. Коли таке стається, ластівки не з’ясовують стосунків із загарбниками, а починають будуватися знову.

Ластівки — моногамні птахи: пари, утворені зі статевозрілих особин, зберігаються, як правило, впродовж усього життя. Та, як свідчать спостереження, у дні, коли самочка сидить на яйцях, самці можуть кружляти довкруж інших «жіночок», котрі ще не всілися у гніздах.

Не все, виявляється, і в них так просто.

При появі на світ (а стається це на 18 день висиджування) пташенята, яких троє—п’ятеро, настільки слабкі, що батькам доводиться самим ламати дзьобами шкаралупи, аби допомогти малим вибратися.

Майже увесь час дорослі особини проводять у польоті, здобуваючи прожиток собі і своєму потомству. Їжею для них є дрібні комахи. Зважаючи на це, у дорослих пташок сильні, добре розвинені крила, хоча й короткі. Відкритий рот націлений на мух та іншу комашню. Коли її набереться достатня кількість, батьки повертаються до гнізда і згодовують уміст дзьобів своєму потомству.

Ластів’ята народжуються сліпими, з великими жовтими ротиками, якими постійно вимагають чергової порції їжі. Батьки старанно доглядають, щосили намагаючись обігріти і нагодувати малечу. Самка протягом першого тижня зігріває своїм теплом дитинчат, вилітаючи на короткий час за їжею. У цей час її замінює самець.

Однак не завжди всі пташенята виживають. Трапляється, що з якихось причин дитинча опиняється на землі. У цьому випадку не варто брати його до рук і намагатися повернути в гніздо. На думку фахівців-орнітологів, ластів’ята, що випали зі своєї оселі, — слабкі або хворі, можливо, викинуті самими батьками. Дорослі птахи, мовляв, дають шанс вирости й зміцніти сильнішим.

Помилково думати, що малюки випадають через те, що не вміють літати. Батьки кілька тижнів живуть з уже підрослими нащадками, супроводжуючи їх під час польоту, а дитинчата навіть у цей період за звичкою продовжують випрошувати їжу. Однак дуже скоро вони адаптуються до дорослого життя і починають збиватися в нові зграї. Довжина пташки-підлітка — 18—20 сантиметрів, розмах крил — 33 сантиметри, вага — десь 20 грамів.

Кормова територія,

як правило, простягається не далі півкілометра від гнізда. До слова, одна ластівка за літо з’їдає приблизно мільйон усіляких комах.

З вирію ластівки повертаються на гніздування у квітні або у травні, а відлітати збираються вже у вересні, одними з перших серед перелітних птахів.

Ці пташки пам’ятають гнізда, в яких вони вилупилися. Повернувшись із вирію, насамперед прилітають саме туди. Покружлявши, летять освоювати нові території, дбати про власні житла.

Цікаві моменти.

Якщо через холод, дощ і вітер нема живої здобичі, ластівки здатні ніби ціпеніти: температура маленького тіла падає до 32,5°С (упродовж дня температура птаха, що відпочиває, становить 38-39°С, у польоті — 41-42°С). Якщо батьки не мають вильоту, то пташенята гинуть.

Буває, птахи масово гинуть під час осінньої міграції. Таке трапляється кілька разів за століття. Так, осінь1974-го в Європі видалася дощовою, холодною, затяжною, що стало сигналом для прискорення міграції ластівок. Південь, куди вони летіли, також зустрів затяжною негодою, тож від голоду та холоду загинуло кілька мільйонів пташок.

Сільські ластівки належить до видів, які найчастіше гинуть на дорогах, адже полюють дуже низько над поверхнею землі (особливо під віттям дерев, що ростуть на узбіччі) й тому потрапляють під колеса або ж розбиваються об автівки. У деяких країнах Європи вони становлять чи не половину від усіх птахів, що стають жертвами аварій. Найчастіше гинуть у липні, коли, ще молоді й недосвідчені, покидають гнізда, й упродовж серпня—вересня, на піку осінньої міграції.

Благополуччя ластівок залежить не тільки від кількості їжі, а й, як уже мовилося, від погоди. Оскільки ці птахи п’ють також на льоту, то у спекотне, посушливе літо масово гинуть від спраги. А коли задощить, розгуляється вітрисько, змушено ховаються у гніздах, прирікаючи на голодну смерть своїх пташенят.

Лапки пташки абсолютно не пристосовані для пересування по землі, тож якщо обставини змушують до такого переміщення, то ступає вона розвалисто, незграбно.

Дуже часто зграї ластівок сідають на дроти або інші високі місцини, нагадуючи нотний стан. Знаходяться диваки, які «зчитують» з того своєрідну музику.

Пісня ластівки складається із щебетання та переливчастих тонів, а закінчується свистом, що нагадує цокіт годинника, який заводять.

Вважається, що відома приказка «Одна ластівка весни не робить» з’явилася ще в Стародавній Греції. А, скажімо, результати перегонів колісниць у Стародавньому Римі оголошувалися у Вольтеррі, що лежить на відстані 200 кілометрів від Риму, у такий спосіб: до ніг ластівки прив’язували кольори переможця і відпускали її.

Любов та приязнь до цих пташок породили численні народні прикмети і повір’я. Зокрема, що їх виділив з-поміж інших сам Господь, бо коли розпинали Христа, вони крали й ховали цвяхи.

Або ще такі.

Якщо ластівка в’є під чиєюсь стріхою гніздо, то це принесе родині щастя і добробут.

Розоряти гніздо ластівки або брати з нього яєчка — гріх: все обличчя всіється веснянками, подібно до цяток на ластів’ячих яєчках.

Ба більше: ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під нею тричі — молоко від того згіркне і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду.

Хто розорить гніздо ластівки і вб’є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню.

Щоб вивести з обличчя ластів’яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше на весні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, у якому носили святити паску, — не тільки зійде ряботиння, а й станеш білолицим. Або коли уперше побачиш навесні ластівку, треба тричі сказати: «Ластівко! Ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!» — і також станеш білолицим.

Якщо ластівки раптово відлітають з якоїсь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей.

Якщо ластівка «напаскудить» на голову чоловікові, то його голова вкриється струпами, а якщо жінці — то та знайде гроші.

Не меншою повагою і любов’ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині, наприклад, вона зветься «пташкою Божої матері»: там вважають доброю ознакою, якщо вона залетить у вікно.

Ще одна досить цікава європейська легенда. Колись на землі жив страшний змій, який живився кров’ю тварин. Змій послав комара куштувати у всього живого кров: язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змієві, що найсолодша кров — людська. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив таке про людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Пташка вирвалася, залишивши в його пащі середину свого хвоста. Відтоді і донині живе поруч із людиною, ніби з вирваним хвостом, довіряючи їй.

(Далі буде).

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.